Основні галузі і види державного страхування

Організація страхової діяльності, управління державним страхуванням передбачають класифікацію видів страхування, залежно від яких і формується правовий режим, що відображає конкретний вид страхової діяльності.

Класифікація страхування здійснюється:

1. По об'єктом страхування:

- особисте - страхування особистих благ громадян, пов'язаних з їхнім життям, здоров'ям, працездатністю. Особисте страхування виступає у вигляді страхування життя, страхування від нещасних випадків і хвороби, медичного страхування;

- майнове - страхування майнових інтересів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням майном. Може застосовуватися у вигляді страхування наземного транспорту, засобів повітряного і водного транспорту, страхування вантажів та фінансових ризиків, страхування інших видів майна;

- страхування відповідальності і підприємницького ризику припускає страхування інтересів осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність або зазнали збитків унаслідок наставання страхового випадку. Передбачає страхування власників автотранспортних засобів, інших видів відповідальності;

- перестраховування є діяльністю страхових організацій із залучення додаткових грошових коштів від страхувальників, збалансуванні страхового ринку, забезпеченні стабільності страхових операцій шляхом розміщення та передачі частини відповідальності по взятим на себе ризикам іншим страховиком.

2. За методом страхування:

- добровільне - здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком, загальні умови й порядок якого регулюються цивільним законодавством. Застосовується у вигляді страхування життя, майна, транспортних засобів, що належать громадянам, дітей до повноліття та ін.;

- обов'язкове - здійснюється через закон і передбачає дві форми. Перша здійснюється за рахунок коштів самих страхувальників (страхування споруд, сільськогосподарських тварин, особисте страхування пасажирів та ін.). Друга форма обов'язкового страхування передбачає страхування за рахунок бюджетних коштів і виступає як особисте (співробітників державних органів: міліції, податкових, митних, прокуратури та ін.) і майнове (на випадок заподіяння збитків знищенням або пошкодженням майна у зв'язку із здійсненням службової діяльності).

Законодавство, встановлюючи основні напрями державного регулювання у сфері обов'язкового страхування, виходить із єдності основних критеріїв, порядку та умов здійснення обов'язкового страхування. Обов'язкове страхування є однією з форм страхування, що виникає через закон. Встановлюючи цю форму, держава виділяє найбільш значущі і важливі для суспільства цілі та завдання, реалізація яких пов'язана не лише з інтересами окремих страхувальників, але і всієї держави. Обов'язкове державне страхування виступає у формі соціального страхування, що регулюється спеціальним законодавством України.

Обов'язкове державне соціальне страхування регулюється основами законодавства України про обов'язкове державне страхування (далі - Основи) та іншими законодавчими актами, які деталізують і роз'яснюють положення Основ.

Обов'язкове державне страхування є системою прав, обов'язків та гарантій, які передбачають надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у випадку хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежним від них умов, через старість і в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел.

Загальноприйнятою є класифікація обов'язкового страхування за такими трьома ознаками:

- за правом вибору страхувальником страховика:

а) обов'язкове страхування за вибором у будь-якого страховика, страховій організації, що мають ліцензію на здійснення таких операцій;

б) обов'язкове страхування у визначеній нормативно-правовим актом страховій організації;

- за правовою формою здійснення обов'язкового страхування:

а) страхування, яке виникає автоматично в силу вимог нормативно-правового акту;

б) страхування на підставі угоди, укладення якої обов'язкове для обох сторін;

- за мірою повноти обов'язкового страхування:

а) в повній вартості об'єкта страхування;

б) в частковій вартості об'єкта страхування.

Залежно від випадку страховки Основами закріплені також види обов'язкового державного соціального страхування:

- пенсійне страхування;

- страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- медичне страхування;

- страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності;

- страхування на випадок безробіття;

- інші види страхування, передбачені законами України.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється обов'язкове державне соціальне страхування. Страховиками є цільові страхові фонди по пенсійному страхуванню, медичному страхуванню та ін.

Обов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, що працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Страхові фонди як органи, що здійснюють керівництво та управління окремими видами обов'язкового державного соціального страхування, здійснюють збір і акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат. Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування. Державний нагляд у сфері обов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Основними джерелами коштів обов'язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. Бюджетні та інші кошти на цю мету передбачаються відповідними законами за окремими видами обов'язкового державного страхування. Розмір внесків на обов'язкове державне соціальне страхування диференціюється залежно від виду страхування і складає:

1) у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з народженням і похованням:

а) для роботодавців - 2,9 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, включаючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

б) для роботодавців - на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, де їх кількість складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 % суми витрат на оплату праці, - окремо 0,7 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів та 2,9 % від суми фактичних витрат на оплату праці інших працівників, включаючи витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" і підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

в) для роботодавців - на підприємствах та в організаціях суспільств УТОГ і УТОС - 0,5 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, враховуючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

г) для найманих працівників (від суми оплати праці, включаючи основну і додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі):

- 0,25 % - для найманих працівників-інвалідів, що працюють на підприємствах і в організаціях УТОГ та УТОС;

- 0,5 % - для найманих працівників, заробітна плата яких нижче за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

- 1,0 % - для найманих працівників, заробітна плата яких вище за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

2) на випадок безробіття:

а) для роботодавців - 1,3 % від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

б) для найманих працівників - 0,5 % від суми оплати праці;

в) на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, у яких кількість інвалідів складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів складає не менше 25 % суми витрат на оплату праці, роботодавці звільняються від сплати внесків у частині витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів;

г) роботодавці підприємств та організацій суспільств УТОГ і УТОС звільняються від сплати внесків;

3) для осіб, які беруть участь в обов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних основах, що забезпечують себе роботою самостійно, - 5,2 % від суми оподатковуваного податком доходу (прибутку), у тому числі:

- 3,4 % - на обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- 1,8 % - на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Білет №13

1. Ієрархія податкового законодавства України. Встановлення ієрархії є надзвичайно важливим елементом методології тлумачення актів податкового законодавства, оскільки вона дає можливість чітко визначити підпорядкованість джерел та встановити порядок подолання колізій, рухаючись від акта найнижчої юридичної сили до найвищої. 1. Теоретичний погляд на суть питання. Якщо виходити з теорії права¹ то ієрархія податкового законодавства виглядає таким чином:

1. Конституція України;

2. Закони України і чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

3. Декрети Кабінету Міністрів України як акти делегованої законотворчості;

4. Постанови Верховної Ради України;

5. Укази Президента України та акти Кабінету Міністрів України;

6. Акти Державної податкової адміністрації, зареєстровані в Міністерстві юстиції України.

2. Погляд законодавця на суть питання. Законодавець (ст.3 ПК) бачить ієрархію податкового законодавства трошки по іншому:

1. Конституція України;

2. Податковий кодекс;

3. Митний кодекс та інші закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України.

4. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування;

5. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

Інтерпретаційні акти в сфері оподаткування (роз'яснення контролюючих органів, судова практика). В діючому податковому законодавстві під роз’ясненням слід розуміти як податкову консультацію. Згідно ст. 14.1.172. ПК податкова допомога контролюючого органу конкретному платникуконсультація податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган. Глава 3 розділу 2 Податкового кодексу регулює податкові консультації. В ст. 52 ПК України визначається надання податкової консультації. За зверненням платників податків контролюючі органи безоплатно надають консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. За вибором платника податків консультація надається в усній або письмовій формі. Консультації надаються органом державної податкової служби або митним органом, в якому платник податків перебуває на обліку, або вищим органом державної податкової служби або вищим митним органом, якому такий орган адміністративно підпорядкований, а також центральним органом державної податкової служби або спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи. Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень. На мій погляд слід звернути увагу на ст. 53 ПК яка визначає наслідки застосування податкових консультації. Не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої у письмовій формі, зокрема на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація була змінена або скасована. Платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору. Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду. Що стосується судової практики заслуговує на увагу позиція визнання узагальнюючої судової практики самостійним джерелом права. В зв’язку з цим пропонується розділяти власне судовий прецедент та прецедент тлумачення.      Так, на думку Лазарєва В. В., судова практика в дійсності виступає в якості джерела права, оскільки в кінцевому рахунку суди орієнтується на результат вирішення конкретних справ вищою судовою інстанцією. В сучасних умовах недосконалості правотворчої діяльності, значного підчас відставання від стрімкого розвитку суспільних відносин при формуванні незалежної та самостійної судової влади, прецеденти судового тлумачення повинні зайняти належне їм місце.      Одні автори схилялись до заперечення нормативного характеру цих документів, оскільки там відсутня норма права, називаючи їх, як зазначалось, актами тлумачення. Інші навпаки визнавали нормативну природу даного виду джерел та пропонували рахувати судові прецеденти відомчими нормативними актами.      На думку В. О. Котюка в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які є загальнообов’язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз’яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права.      Скакун О. Ф., паралельно з твердженням про те, що діяльність Верховного Суду представляє собою керівні роз’яснення відносно правильного застосування вже діючих правових норм та не містять нових норм, допускає, що деталізація правових норм, яка має місце в керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України сприяє створенню нових правовідносин не тільки правозастосовчого, а й нормативного характеру. Крім того, на його думку, любі судові рішення, які ґрунтуються на аналогії закону чи на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.      Комаров С. А. вважає, що рішення Конституційного Суду мають значення не тільки для судової, а й для законодавчої та виконавчої гілок влади.     Ряд авторів допускають можливість прирівняти судову доктрину до джерела права, за умови існування незалежного суду та відповідної правової підготовки суддів, а також формування їх правосвідомості в тому напрямку, при якому стане можливим їх правотворчість.      В теорії права висувається і така концепція: якщо вищий орган судової системи розкриває в конкретних рішеннях оціночні поняття, конкретизує та деталізує таким чином закон, та ці рішення сприймаються судовою системою, то вони – ці рішення – можуть і не мати характеру досконалої правової норми. Але вони стають правоположеннями, які також здобувають обов’язковий характер, забезпечуються авторитетом вищого судового органу, його здатністю відміняти всі ті рішення, котрі суперечать цим правоположенням.      Таким чином, судовий прецедент –це рішення, постанова суду по визначеній справі, яке має обов’язковий характер для судів однієї підвідомчості, тієї ж чи нижчої юрисдикції при вирішенні аналогічних справ, або служить примірним зразком тлумачення закону.      Але слід сказати, що судова практика відрізняється великою нестійкістю і суперечливістю. Різні суди найчастіше займають діаметрально протилежні позиції по тому самому питанню. Нерідкі випадки, коли той самий суд неоднаково вирішує аналогічні суперечки. Пропозиція про те, що у якості регулюючої і стабілізуючої ланки в судовій системі має виступати Верховний Суд, що поряд з іншими функціями виконував би задачу забезпечення однакового застосування і тлумачення закону, виправдана. Однак стабілізуюча дія Верховного Суду носить досить відносний характер, тому що більшість спорів вирішується в нижчих інстанціях, а Верховний суд приймає до розгляду лише незначну кількість справ, в основному пов'язаних з рішенням найбільш складних або спірних випадків судової практики.      Крім того, не безпідставно відносять до недоліків характерних прецедентній системі права такі її риси, як множинність та гнучкість чи жорсткість. Тобто, за безліч схожих рішень суд в змозі варіювати ними чи навпаки буде чітко обмежений одним прецедентом, хоча і не зовсім ідеальним.     Однак враховуючи всі вади, судовий прецедент, як джерело права, складуючись на основі рішення конкретних, одиничних випадків – казусів, завжди буде максимально конкретним, максимально наближеним до фактичної ситуації, оскільки він заснований на повному, всесторонньому та об’єктивному дослідженні всіх обставин певної справи, тобто на одному з вагомих принципів судочинства.      Суди більш швидко, ніж закон, реагують на правовідносини в суспільстві, що постійно змінюються, оскільки суди є тією інстанцією, що вперше зіштовхуються з життєвою ситуацією яка виникла. Вони не можуть відмовити у вирішенні справи через неясність або неповноту закону і вирішують спір по власному переконанню на підставі загальних принципів даної правової системи.¹

2. Стаття 45. Особливості розгляду проекту закону про Державний бюджет України

1. Терміном перебування проекту закону про Державний бюджет України на розгляді у Верховній Раді України є час з моменту його офіційного подання Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України до його прийняття Верховною Радою України за вирахуванням часу, коли цей проект знаходився в Кабінеті Міністрів України згідно з процедурою, визначеною цим Кодексом.

2. У разі відхилення Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України відлік терміну перебування проекту на розгляді у Верховній Раді України поновлюється з моменту повторного його подання Кабінетом Міністрів України.

3. Термін перебування прийнятого Верховною Радою України закону про Державний бюджет України на розгляді у Президента України, а також термін повторного розгляду Верховною Радою України, у разі повернення його Президентом України із вмотивованими і сформульованими пропозиціями до цього закону з наступним його поверненням до Верховної Ради України на повторний розгляд, не включаються до загального терміну перебування проекту закону про Державний бюджет України у Верховній Раді України.

Стаття 46. Бюджетні призначення в разі несвоєчасного прийняття закону про Державний бюджет України

1. Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України відповідно до цієї статті Кодексу з наступними обмеженнями:

1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися лише на цілі, які визначені у законі про Державний бюджет України на попередній бюджетний період і одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України;

2) щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 15 та частиною четвертою статті 23 цього Кодексу;

3) до прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється, крім випадків, пов'язаних з введенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, видатків, пов'язаних з капіталізацією банків, та видатків, що здійснюються із Стабілізаційного фонду. { Пункт 3 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008 - зміни діють не пізніше ніж до 1 січня 2011 року }

2. Не пізніше двох місяців з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України Міністр фінансів України інформує Верховну Раду України про взяті бюджетні зобов'язання та здійснені платежі згідно з частиною першою цієї статті, по яких бюджетні призначення у затвердженому Державному бюджеті України не передбачені.

3. До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період запозичення можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу, крім видатків, пов'язаних з капіталізацією банків, та видатків, що здійснюються із Стабілізаційного фонду".

{ Частина третя статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008 - зміни діють не пізніше ніж до 1 січня 2011 року }

4. До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки, збори (обов'язкові платежі) та інші надходження справляються відповідно до закону про Державний бюджет України на попередній бюджетний період та інших нормативно-правових актів.