1. . Поняття фінансів. Фінансова система України

        Фінансове право охоплює своїм впливом відповідне специфічне коло суспільних відносин. Ці відносини зумовлені тим, що держава для виконання своїх завдань використовує такий економічний інструмент, як фінанси та здійснює у зв’язку з цим фінансову діяльність. Саме тому при вивченні змісту фінансового права  важливо, передусім,  звернутися  до  визначення  термінів «фінанси», «фінансова система» та «фінансова діяльність».

        Поняття «фінанси» походить від фр.  finance —  сполучення усіх  грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, держави, а також система їх формування, розподілу та перерозподілу.

        Фінанси безпосередньо пов’язані з функціонуванням суспільних економічних  відносин  у  процесі  акумуляції,  перерозподілу  та  використання централізованих та децентралізованих грошових фондів.  Суспільство під час еволюційного розвитку від товарообміну прийшло до  ринкових  відносин,  за  яких  грошові  кошти  є  загальним  еквівалентом,  а держава  в  своїй  діяльності щодо  управління  економічними  та  соціальними процесами стала вести облік доходів та видатків у грошовій формі, утворюючи різні грошові фонди. Фінанси — це не тільки грошові кошти. Це, насамперед,  відносини  між  людьми щодо  утворення,  перерозподілу  та  використання  грошових  фондів.  Безумовно,  фінанси  та  фінансові  відносини —  це грошові відносини, проте, не всі відносини щодо коштів є фінансовими. Так, грошові  відносини,  що  виникають  під  час  укладання  договору  купівлі–продажу, поставки чи сплати адміністративних штрафів не є фінансовими та взагалі  регулюються  іншими  галузями  права (цивільним,  адміністративним та ін.). Своєю чергою, фінанси поділяються на публічні та приватні.

        Предметом фінансового публічно-правового регулювання є не фінанси взагалі як сукупність усіх коштів у державі, а тільки публічні фінанси, власником яких  є держава й територіальні  громади. Тому публічний аспект фінансів  проводить  межу  між  публічними  та  приватними  фінансами,  коли останні регулюють диспозитивні норми й не є предметом фінансового права.

       Державні фінанси — це система грошових відносин, що виникає разом  із  державою  та  нерозривно  пов’язана  з  її  існуванням  і функціонуванням. За своїм матеріальним змістом державні фінанси є фондами грошових коштів. Необхідно усвідомлювати, що не діяльність держави сама по собі, а об’єктивні потреби суспільного розвитку зумовлюють наявність фінансів. 

        Централізовані фінанси відображають відносини, пов’язані  з мобілізацією, розподілом і використанням грошових фондів, що надходять у розпорядження  держави  як  суб’єкта  публічної  влади.  За  рахунок  цих  фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, утримується вся невиробнича сфера: освіта, охорона здоров’я, спорт, оборонний сектор, правоохоронні органи та інше. 

        Децентралізовані фінанси утворюються в усіх галузях народного господарства. Суб’єкти  господарювання незалежно від форми власності утворюють грошові фонди за рахунок власного прибутку. 

        Фінанси, становлячи цілісну, однорідну систему, припускають певну видову диференціацію, яка випливає  із кола відносин фінансово-правового регулювання. Сукупність різних ланок фінансових відносин (фінансових інститутів),  урегульованих  фінансово-правовими  нормами,  за  допомогою яких держава утворює, розподіляє і використовує централізовані та децентралізовані фонди коштів, становить фінансову систему держави.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого  самоврядування: поняття та методи здійснення

       Реалізація завдань, які постають перед державою, пов’язана з необхідністю використання відповідних елементів фінансової системи. Тобто фінансова  діяльність  зумовлена  об’єктивною  необхідністю  збирання,  розподілу, перерозподілу та використання централізованих  і децентралізованих грошових фондів, що забезпечують практичне виконання функцій держави.

       Фінансова діяльність — це:

• процес  збирання,  розподілу (перерозподілу)  та  використання  коштів, що забезпечують виконання завдань і функцій держави;

•  діяльність  уповноважених  державних  органів,  органів місцевого  самоврядування, пов’язана з прямим плановим збиранням і розподілом коштів.

       Українська держава, управляючи фінансами та виступаючи у фінансових відносинах як суб’єкт влади  і як власник засобів виробництва, встановлює відповідний порядок мобілізації та використання грошових фондів. Від імені держави у цих відносинах виступають компетентні органи. Діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів називають фінансовою діяльністю.

       Відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності, є не тільки економічними. За допомогою правових норм держава надає їм юридичного характеру. Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного управління економікою.

       Фінансова  діяльність  держави  та  органів  місцевого  самоврядування базується на  відповідних принципах —  основоположних правилах  і  вимогах,  які  відображають  її  найсуттєвіші  особливості  та  цілеспрямованість,  а основний  зміст  їх  визначається  Конституцією України  та  нормами  права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.

 До принципів фінансової діяльності належать:

-  розподіл  функцій  між  представницькими  та  виконавчими  органами влади;

-  пріоритет представницьких органів влади перед виконавчими органами влади;

-  пріоритетність публічних видатків щодо прибутків скарбниці;

-  фінансування безпеки держави;

-  єдність фінансової діяльності та грошової системи держави;

-  міжгалузевий характер;

-  самостійність органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;

-  соціальна спрямованість;

-  плановість;

-  гласність тощо.

       Фінансова  діяльність  держави  та  органів  місцевого  самоврядування виступає  як  важлива  та  необхідна  складова  механізму  соціального  управління.  Це  відображається  в  тому,  що  грошові  кошти,  які  акумулюються державою,  направляються  в  галузі  народного  господарства,  соціальну  та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, що фінансуються на відповідному  етапі  розвитку  держави,  її  зовнішньої  та  внутрішньої політики.

       Саме завдяки фінансовій діяльності створюється матеріальна база, що є необхідною для функціонування органів державної влади та управління, правоохоронних органів, забезпечення оборони та безпеки держави. 

       Як  і  будь-якій  управляючій  системі,  фінансовій  діяльності  властиві особливі  методи  здійснення,  вибір  яких  залежить  від  низки  чинників:  від завдань держави на відповідному етапі розвитку; джерел доходів; від мети використання грошових коштів; зовнішньої та внутрішньої політики та ін. 

       Функціонування  держави  здійснюється  безперервно,  тому  кошти  їй потрібні  завжди. Фінансову  діяльність  держави  здійснюють  різними методами —  засобами,  за  допомогою  яких  держава,  вповноважені  нею  органи здійснюють мобілізацію, розподіл  та  використання  грошових фондів. Тобто, методи фінансової діяльності залежать від стадії руху грошових фондів.

1. Методи мобілізації грошових ресурсів:

− метод обов’язкової мобілізації;

− метод добровільної мобілізації. 

2. Методи розподілу грошових ресурсів: 

− метод фінансування;

− метод кредитування. 

3. Методи використання грошових коштів:

− залежно  від  форми  надходження  грошових  ресурсів:  безготівкові перерахунки, готівкові кошти;

− залежно від спрямованості видатків: пооб’єктні та посуб’єктні.

2. бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права;

Стаття 7. Принципи бюджетної системи України

1. Бюджетна система України грунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обгрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Стаття 6. Зведений бюджет

1. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

2. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

3. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

4. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

5. Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.

6. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл

3. Стаття 94. Адміністративний арешт майна

94.1. Адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

2.2. Арешт майна може бути повним або умовним та полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 статті 94 розділу ІІ Кодексу.

2.3. Арешт може бути накладено органом державної податкової служби на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

2.4. Рішення про застосування арешту майна платника податків та рішення про накладення арешту при тимчасовому затриманні майна приймається керівником (його заступником) органу державної податкової служби.

ІІІ. Обставини, за яких застосовується адміністративний арешт майна

3.1. Арешт майна може бути застосовано, якщо з’ясовується одна з таких обставин:

3.1.1 платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі;

3.1.2 фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон;

3.1.3 платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби;

3.1.4 відсутні документи, що підтверджують державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, торгові патенти, сертифікати відповідності реєстраторів розрахункових операцій;

3.1.5 відсутня реєстрація особи як платника податків в органі державної податкової служби, якщо така реєстрація є обов'язковою відповідно до Кодексу, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам;

3.1.6 платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі;

3.1.7 платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу;

3.1.8 у разі відмови платника податків (його посадових осіб або осіб, які здійснюють готівкові розрахунки та/або проводять діяльність, що підлягає ліцензуванню та/або патентуванню) від проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки), передбаченої абзацом першим підпункту 20.1.5 пункту 20.1 статті 20 розділу І Кодексу, або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів).

3.2. За наявності однієї із наведених обставин керівник органу державної податкової служби (його заступник) приймає рішення про застосування арешту майна платника податків.

ІV. Порядок застосування адміністративного арешту майна

4.1. Керівник органу державної податкової служби (його заступник) за наявності однієї з обставин, визначених розділом ІІІ цього Порядку, та на підставі звернення (додаток 1) відповідного підрозділу, який у межах своїх повноважень встановлює такі обставини, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків (додаток 2).

4.2. Обґрунтованість арешту майна, накладеного рішенням керівника (його заступника) органу державної податкової служби, має бути перевірена судом протягом 96 годин.

У такому випадку рішення керівника (його заступника) органу державної податкової служби подається до суду протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють таке звернення до суду.

Строк, визначений цим пунктом, не включає добові години, що припадають на вихідні та святкові дні.

4.3. Рішення про застосування арешту майна платника податків надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається особисто під розписку:

а) платнику податків з вимогою тимчасово зупинити відчуження його майна;

б) іншим особам, у володінні, розпорядженні або користуванні яких перебуває майно такого платника податків, з вимогою тимчасово зупинити його відчуження.

Білет №8

1. Центральні банки створені та функціонують у багатьох країнах. Вони відрізняються за назвами, порядком утворення, обсягом повноважень. Проте, незважаючи на певні об'єктивні відмінності, центральним банкам притаманні спільні риси. Центральний банк характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління в сфері банківської діяльності, а з іншого, — банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків.    Правовий статус центральних банків характеризується такими основними чинниками:    - рівнем нормативно-правового закріплення;    - ступенем самостійності (незалежності) в системі органів державної влади;    - характером взаємовідносин з іншими банками та фінансово-кредитними установами.    Центральні банки — це юридичні особи, що мають особливий статус, відмітна ознака якого — відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від державного банку, майно якого повністю контролюється державою.

Національний банк України є органом зі спеціальним статусом. Це означає, що він не відноситься до жодної гілки влади. Така особливість правового статусу НБУ зумовлена, в першу чергу, його основною функцією — забезпеченням стабільності гривні. Для виконання цієї функції Національний банк повинен бути наділений певною самостійністю та незалежністю від інших органів державної влади

Стаття 2. Правова основа діяльності Національного банку України

Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Місцезнаходження Ради Національного банку України (далі - Рада Національного банку), Правління Національного банку України (далі - Правління Національного банку) та центрального апарату Національного банку - місто Київ.

{ Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 3. Статутний капітал

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю.

Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку. ( Частина друга статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1919-III ( 1919-14 ) від 13.07.2000 )

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет України.

Стаття 4. Економічна самостійність

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим Законом випадках - також за рахунок Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Національний банк, його установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Стаття 5. Доходи та витрати

Національний банк щорічно складає кошторис доходів та витрат, який повинен забезпечувати виконання Національним банком його функцій, установлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

Національний банк включає до кошторису доходів та витрат прогнозовані доходи, а також прогнозовані витрати, в тому числі амортизаційні відрахування, резерви під знецінення активів та інвестиції, що спрямовуються на забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк відображає доходи та витрати, визначає прибуток (збитки) та складає фінансову звітність відповідно до міжнародних стандартів фінансової звітності.

Національний банк створює загальні резерви, які використовуються на покриття його збитків, резерв переоцінки, який використовується на покриття нереалізованих витрат, а також інші резерви.

У разі недостатності коштів загальних резервів перевищення витрат Національного банку над його доходами компенсується за рахунок коштів Державного бюджету України наступного за звітним року.

{ Стаття 5 із змінами, внесеними згідно із Законами N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008, N 1608-VI ( 1608-17 ) від 21.08.2009, N 1919-III ( 1919-14 ) від 13.07.2000; в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 6. Основна функція

Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

{ Частина друга статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.

{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті.

{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 7. Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі; { Пункт 8 частини першої статті 7 в редакції Закону N 3394-VI ( 3394-17 ) від 19.05.2011 }

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків; { Пункт 9 статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції Закону N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; ( Статтю 7 доповнено пунктом 10 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку; { Статтю 7 доповнено пунктом 11 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції Закону N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

( Пункт 14 статті 7 в редакції Закону N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

( Статтю 7 доповнено пунктом 20 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України; ( Статтю 7 доповнено пунктом 21 згідно із Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю; ( Статтю 7 доповнено пунктом 22 згідно із Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

{ Пункт 24 статті 7 виключено на підставі Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }