9) Статут Генерального Секретаріату — "перша Конституція України" (м.Грушевський)

29 липня (16 липня) 1917р. Мала Рада затвердила “Статут Генерального Секретаріату” – за словами М.Грушевського, першу Конституцію України. Статут визначав, що Генеральний Секретаріат є вищим органом управління на Україні, він формується УЦР, відповідає перед нею і затверджується Тимчасовим урядом. До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надав Генеральному Секретаріату право заміщати всі невиборні урядові посади в Україні і всі урядові органи віддавав під його юрисдикцію. Генеральний Секретаріат мав передавати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти, які розглянула й ухвалила УЦР, та фінансові звіти. Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом УЦР, порядок, законодавчі процедури та інші питання.  Однак після розстрілу липневої демонстрації у Петрограді відбувся спад революційної хвилі і у серпні цей Статут було перетворено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату, яка істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалась на 5 губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Чернігівську і Волинську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалось лише 9). Хоч Інструкція й була видана без погодження з українською стороною, УЦР вимушено визнала її.  У Статуті зазначалося, що Генеральний секретаріат (генсек)— найвищий орган управління в Україні, який формується Центальною Радою через Малу Раду. Влада уряду поширювалася на всі інституції в Україні. Генсек був підпорядкований Центральній Раді, а в перервах між її сесіями — Малій Раді.  У Петрограді поспіхом було створено спец. юрид. комісію, яка відкинула затверджений Статут і виробила свою Інструкцію з цього питання. У ній Генсек проголошувався найвищим органом Тимчас. уряду в Україні, призначався останнім за поданням ЦР. Скасовувалися посади ген. секретарів . Склад виконавчого органу зменшувався з 14 до 9 чол., з яких 4 мали бути неукраїнцями. Всі рішення Генсеку повинні були затверджуватися Тимчасовим урядом навіть після обговорення їх у Центр. Раді.

10)Утворення УНР У травні 1918 р. партії просоціалїстичної орієнтації утворили опози­ційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П.Ско­ропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української На­родної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, 0. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшоеиць-кою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибу­вають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила, — формування Січових стрільців, І переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Дирек­торії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтрим­ки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав— Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий ка^ бінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія пос­тупово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон. Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу? Опозиція П. Скоропадського складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієн­тації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «ра­дянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, 1 а першочерговим завданням вважав зміцнення незалеж­ності держави через посилення армії та її адміністративних органіа. Опинившись у критичній ситуації. Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєн­них позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлен­ня «едикой й неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з біль­шовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так І не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужу­ючи її соціальну базу. Не виправдає сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою держав­ність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячнуармію,а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р„ могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Після того, як радянські війська 12 січня захопили' Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встанов­лена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей. Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, супере­члива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабка армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР