83) Український національний рух на заключному етапі другої світової війни.

Протягом зими 1944—1945 pp. відзначилися активністю повс­танські загони, що діяли у Станіславській, Тернопільській, Дрого­бицькій областях, рейдували по Волині. Крайова команда УПА—Північ ще восени 1944 р. направила в Житомирську та Київ­ську області 17 груп, які отримали завдання залучення й організації нових кадрів "на політичній платформі УПА й ОУН". Однак пасив­ність місцевого населення, яке, хоч і співчувало повстанцям, не по­спішало братися за зброю, брак харчів, втрати від сутичок з енкаве-дистами дозволили закріпитися лише 6 групам. Внаслідок цієї акції дійшли висновку, що на "революційний зрив" тут сподіватися не до­водиться.

Результативними виявилися диверсійні операції повстанців на шляхах, мостах, залізницях, про що неодноразово повідомлялося у політінформаціях і доповідних партійно-радянського обласного ке­рівництва у центр.

Весною 1944 р. на територію західних та південно-західних обла­стей України прибули: 1-а стрілецька дивізія НКВС, 15 бригад, З піхотні та 1 кавалерійський полки загальною чисельністю понад 26 тис. осіб. Незабаром до широкомасштабних операцій було залуче­но 1-й танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії та 5 бронепоїз­дів (7,7 тис. військовослужбовців)880.

Війна сталінського режиму проти українського національно-виз­вольного руху велась руками і російських, і українських солдатів та офіцерів. У тому, що вона велася тотальними методами, спрямовани­ми на фізичне знищення носіїв державницької ідеї, симпатиків та їх родичів, тобто проти більшості населення регіону, переконливо до­водять такі факти. Згідно з даними НКВС, з лютого 1944 до 1 січня 1946 р. було проведено 39 773 чекістсько-військові операції, вбито ПО 785 "бандитів", тобто учасників повстанського руху, арешто­вано 8370 "учасників ОУН", 15 959 "активних повстанців", з'яви­лося з повинною 50 058 "бандитів"881. Криміналізуючи з допомогою такої термінології самостійницький рух, Сталін намагався розколоти український народ, викликати ефект внутрішнього відторгнення тієї його частини, яка бажала жити в суверенній українській державі, й полегшити процес інтеграції "українського П'ємонту" в СРСР.

Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянські спецслужби здійс­нили масову депортацію "членів родин" оунівців, вояків УНА і УН-РА. У 1944 р. лише з Галичини примусово було вивезено у східні ра­йони Радянського Союзу 4724 сім'ї (12 762 особи), а в 1945 — ще 7393 родини (17497 осіб). Депортація продовжувалася до 1949 p., і її жертвами стало 50 453 родини (143 141 особа)882.

Друга радянізація краю, що почалася з вигнанням гітлерівської армії, здійснювалася ще більш брутальними методами, ніж перша. Вигравши війну й отримавши моральну та військово-політичну під­тримку західних союзників, Сталін з корінням виривав найменші осе­редки "сепаратизму".

Особливої уваги при цьому надавалося ідейно-політичним захо­дам. 12 січня 1944 р. опубліковано "Звернення керівників УРСР до населення окупованих районів України про боротьбу з українськими націоналістами", в якому керівники національно-визвольного руху звинувачувалися в тому, що вони допомагали Гітлеру "уярмлювати наш народ, нашу Україну"883. 12 лютого 1944 р. оприлюднено звер­нення Президії Верховної Ради і РНК УРСР до учасників збройних формувань українських націоналістів, у якому доводилася безперспективність їх зусиль в напрямі відродження національної державно­сті884. З вересня 1944 р. по листопад 1945 р. з'явилося ще п'ять подіб­них документів. Одночасно в західних областях рейдували спеціаль­ні агітаторські групи, проводилися численні збори з населенням, пуб­лікувалися матеріали в періодиці антинаціоналістичного характеру. Ця тотальна атака на суспільну свідомість, підкріплена системними каральними заходами, врешті-решт дозволила Москві спочатку взяти ситуацію під контроль, а потім поширити свій вплив на всі куточки краю, де ще довго не вщухала боротьба проти антиукраїнського ре­жиму.

Кремль вдало використовував міжнародну ситуацію, що склада­лася на його користь. Коли стало зрозумілим, що Німеччина та її сою­зники програють війну, Сталін впритул зайнявся дипломатичною підготовкою повоєнного європейського устрою, зокрема перекрою­ванням західних кордонів СРСР. Українській і зарубіжній громадсь­кості ці кроки подавалися як щира турбота про інтереси народу Укра­їни. Відкидаючи польські претензії на Львів, радянський лідер під час Ялтинської конференції заявив помічнику президента США Д. Бірн-су: "Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Во­ни бодай скажуть, що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисниками росіян і українців, аніж Керзон і Клемансо... Тим самим ви доведете нас до ганьби..." Інспіруючи звичайними методами рух "знизу" за приєднання Карпатської України до СРСР, радянська дипломатія отримувала до­даткові козирі в контактах з чехословацькою стороною, а Сталін зно­ву приміряв личину "батька народів", у тому числі й українського. Та при цьому у відрежисируваному у Москві "лібретто" спробували внести власну "партію" закарпатські русини. Москвофільська гро­мадськість краю в листі до Сталіна 18 листопада 1944 р. писала: "У нас всі знають, що від Карпат до Владивостока і Кремля — все Руська земля ... просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) в склад СРСР у вигляді: Карпато-Руська Радянська Республіка"886. Настійливе небажання русинів увійти органічною частиною до скла­ду УРСР не справило на Кремль відчутного враження, і Закарпаття стало частиною Української РСР в кінці листопада 1944 р. Територія краю також стала ареною запеклого протистояння українських повс­танців та радянських силових структур. Український самостійницький рух зрештою програв цю нерівну боротьбу фізично. Але не історично. Самозречення і героїка підпілля, ідеологічні засади національно-визвольного руху, що еволюціонува­ли в бік демократизму і загальнолюдських цінностей, залишили по­мітний слід у свідомості українського народу. Через 50 років по війні ідея української суверенної державності одержала своє закономірне втілення, але вже у мирний безкровний спосіб.

84) Органи влади та управління УРСР в перші повоєнні роки. Державно-правовий розвиток Української РСР у післявоєнні роки відбувався згідно з новими реаліями внутрішнього та міжнародного життя Радянського Союзу. Ще до кінця війни центральні й місцеві органи державної влади та управління УРСР відновили господарську і культурно-виховну діяльність. 4 вересня 1945 р. припинив свою діяльність ДКО. Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого органу влади не зазнали значних змін. До 21 року підвищився віковий ценз для депутатів ВР. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. Спроба радикальної зміни системи управління народним господарством у напрямі її децентралізації розпочалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР “Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю й будівництвом” та однойменного Закону УРСР. Згідно з цими актами в Україні створювались 11 раднаргоспів (РНГ) Створювалися також виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР. 31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих. Розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р.     Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду.

85) Приєднання до УРСР Закарпатської України. Після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці жовтня 1918 р. до складу Угорщини було включено Закарпаття. Та у березні 1919 р. в Угорщині, у т.ч. майже на всій території Закарпаття, була встановлена радянська влада. Однак, через 4,5 місяці в Угорщині встановилась диктатура М.Хорті, а Закарпаття вже через місяць за Сен-Жерменським договором 1919 р., а згодом Тріанонським договором 1920 р. було уведено до складу Чехословаччини.До 1928 р. Закарпаття називалось Підкарпатською Руссю. автономний Сейм Підкарпатської Русі. За Конституцією Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 р. Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий Сейм, повноважний у справах мови, освіти, релігії, місцевої адміністрації тощо. У жовтні 1944 р. радянська армія перейшла Карпати і наприкінці жовтня звільнила Закарпаття від від угорських і німецьких окупантів. Відтак, почався рух за вихід Закарпаття з Чехословацької республіки і входження її до складу УРСР.26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся І З`їзд народних комітетів Закарпатської України, на порядку денному якого було: 1. визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2. воз`єднання Закарпатської України з УРСР; 3. наділення селян, робітників і службовців землею і лісом; 4. вибори Народної Ради Закарпатської України. З`їзд одностайно прийняв Маніфест про воз`єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з`їзді Народна Рада 27 листопада 1944 р. сформувала уряд у складі Президії Народної Ради і її уповноважених з окремих галузей управління. Внаслідок визволення території Чехословаччини до влади прийшов прокомуністичний уряд Національного фронту чехів і словаків, який у своїй програмі у квітні 1944 р. заявив про підтримку прагнення Закарпаття до воз`єднання з УРСР. Відтак, у червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну і 29 червня був укладений Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифікований у листопад 1945 р. Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією ВР СРСР, на підставі якого було завершено процес об`єднання українських земель. За указом Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область з поділом на 13 округів, які у 1954 р. були перетворені на райони; а 24 січня 1946 р. на її територію поширилась чинність законодавства УРСР. 

86) Зміни в законодавстві УРСР в перші повоєнні роки. У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави Проголошений ХХ з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945–1946 рр. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р.,в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів. Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС(червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації. Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запровад жувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни. Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —п’ятьма. Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.   Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи.   Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові-дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. від-мовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958–1960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день. Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами. 28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об’єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів.

87)Процес Десталінізації Після смерті Й.Сталіна у березні 1953 р. було взято курс на реформи у суспільно-політичній та економічних сферах. Спричинило їх необхідність: підкоригувати збанкрутілий політичний курс на “загострення класової боротьби”; відмовитися від масових репресій; реальніше підійти до розв’язання соціально-економічних проблем; бодай частково лібералізувати громадське й культурне життя. Сприяло цьому позбавлення влади Л.Берії та його прибічників, зокрема тодішнього міністра внутрішніх справ УРСР, П.Мешика – організаторів масових репресій, депортацій, переслідувань інакодумців. Почалася реабілітація людей, репресованих з політичних мотивів, ліквідація концтаборів, звільнення в’язнів. Оцінюючи перші й наступні десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М.Джилас лучно зазначав: “Творець замкнутої соціальної системи, Сталін був водночас її зброєю, і коли змінилися обставини, став її жертвою... Його “помилки” помітніші, ніж у інших, і тому Сталін – найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвим та більшим злом”. Уже початковий період десталінізації привів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали приниження компанії проти націоналізму, невже уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника у різних сферах суспільного життя. Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу сталінщини, а іншого – виникненням необхідності принципових змін в усіх сферах життя суспільства. Ускладнювалася ситуація й тим, що психологія більшості людей була деформована. Мільйони людей ще перебували в сталінських ГУЛАГах. Ще кровоточили рани від братовбивчої війни на західноукраїнських землях. І все ж у суспільно-політичному житті назрівала суттєві зміни. Вагомою подією на цьому шляху став ХХ з’їзд КПРС (14-25 лютого 1956 р.). Після ХХ з’їзду КПРС почалась десталінізація – процес обчищення радянського суспільства від характерних ознак культу особи Й.Сталіна (1956-1964 рр.). Перед делегатами постав новий образ Сталіна – жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжально знищуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорстокій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей. Ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від тих рис, що гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною комуністичною доктриною. Проте гостра критика, яку містили документи, прийняті на з’їзді, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, зводячи всі вади системи до культу особи. Але до нового визнавання тоталітарної системи було ще далеко. Розгорнулась “десталінізація по вертикалі” – автоматичне шаблонне засудження “культу особи” всіма партійними та інде алогічними структурами. Але процес десталінізації в Україні відбувався повільніше. Із запізненням у пресі стали з’являтися статті в “дусі рішень ХХ з’їзду”. Тон і зміст критики української преси були стриманішими, ніж загальносоюзної. Зміни торкнулися переважно сфери культурного життя. До березня 1957 р. повернулися до рідних осель 20043 учасники оонівського руху і 22497 “бандитських посібників” 6416 осіб, засуджених за інші антирадянські виступи, 9111 членів сімей оунівців, висланих за рішенням особливих нарад МВС СРСР. На кінець 50-х рр.. органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. Осіб, які перебували на обліку репресивних органів. Фактично було реабілітовано 58% репресованих. Ці цифри свідчать про жахливі масштаби репресій і водночас про обмеженість процесу реабілітації. Поза законом залишилась більшість жертв репресій 20 – початку 30-х років, діячі ОУН-УПА та інші. У цій обмеженості й непослідовності відчувалась певна система – поза процесом реабілітації залишилися майже всіх.

88) Зміни в правоохоронній системі УРСР в роки десталінізації Було б невірним розглядати XX з'їзд КПРС як точку відліку процесу десталінізації радянського суспільства, коли, попри всю обмеженість і непослідовність керівництва КПРС, перед світовим співтовариством постали всі пороки ідеології і практики системи, що ствердила себе на одній шостій земної  кулі.  Він  розпочався  значно  раніше,  в  перші місяці  після  смерті Сталіна.  Зокрема,  усунення  від  влади  і  арешт  одного  з  найближчих помічників диктатора – Л. Берії дозволив швидко і в основному безболісно провести реформу  органів  МВС  СРСР – могутнього  карального  апарату, який забезпечував безперебійне функціонування радянської імперії.  У відповідності з постановами Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1954 р. та Ради Міністрів СРСР від 12 березня 1954 р. із складу Міністерства внутрішніх справ СРСР було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, а в Україні відповідно В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді Дещо раніше, восени 1953 року, на базі II Головного управління МВС СРСР було створено Головне управління по охороні військових та державних таємниць в пресі. Аналогічній реорганізації було піддано ряд інших структурних підрозділів МВС СРСР До того ж такі заходи супроводжувались різким скороченням штатів. Наприклад, суттєво зменшилась кількість співробітників, підпорядкованих органам КГБ. На підприємствах, організаціях та установах, не пов'язаних з виконанням секретних завдань, скасовувались «особливі» або «співвідділи», головна функція  яких,  окрім  іншого,  полягала в тому, щоб  слідкувати  за благонадійністю громадян. Були майже повністю ліквідовані районні відділи державної безпеки, що врешті-решт призвело до консервації створеної в 20-40-ві роки величезної, розгалуженої мережі інформаторів. З системи органів МВС-КГБ повністю вилучались надані їм свого часу судові функції. Постановою президії  Верховної  Ради  СРСР  від 1 вересня 1953 року скасовувались позасудові органи, зокрема сумнозвісна «Особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи по підвищенню ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої (чит. – відомчої. – Авт.) прокуратури МВС-МГБ в системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати  діяльність  цих  правоохоронних органів.  Наступні  кроки  в даному  напрямку  конкретизувала  постанова  ЦК КПРС  від 19 січня 1955 року « Про  заходи  по  дальшому  зміцненню  соціалістичної  законності  і посиленню прокурорського нагляду». В 1953-1955 роках були проведені комплексні перевірки органів МВС-МГБ,  які  відкрили  чимало  кричущих  фактів  порушення законності.  В більшості  своїй  виявлені  порушення  доводились  до  відома  особливого складу правоохоронних органів наказами міністра внутрішніх справ СРСР. Характерно,  що  один  з  перших  таких  наказів – від 4 квітня 1953 року підписав  сам Л.  Берія.  В  ньому,  зокрема,  говорилося,  що  Міністерство внутрішніх справ СРСР встановило, що в слідчій роботі органів МГБ мали місце  грубі  порушення  законів,  арешти невинних  радянських  громадян, розгнуздана  фальсифікація  слідчих  матеріалів,  широке застосування різноманітних  способів  катування,  жорстокі  побої  заарештованих, цілодобове застосування наручників та вивернуті  за  спину  руки,  яке продовжувалося  в окремих  випадках  протягом  кількох  місяців,  тривале  позбавлення  сну, утримання заарештованих в  роздягненому вигляді  в  холодному карцері тощо... Такі бузувірські «методи допиту» приводили до того, що чимало з невинно заарештованих доводились слідчими до стану упаду фізичних  сил,  моральної  депресії,  а  деяких  з  них  приводили до  втрати людської подоби...» Наказ передбачав категоричну заборону застосування методів фізичного впливу, притягнення до відповідальності співробітників, винних в катуванні громадян. Очевидно, цей та інші подібні документи, підписані Л. Берією, дають підставу деяким історикам, публіцистам, і, в першу чергу, сину колишнього наркома внутрішніх справ СРСР С.С. Гегечкорі, твердити, що саме Берія, а не хто інший, стояв біля витоків десталінізації, сприяв реабілітації сотень тисяч громадян, зрозумів і передбачив деякі сучасні процеси Такі твердження здаються нам повністю безпідставними. По-перше, для Л. Берії форми і методи органів МГБ-МВС не були якимось відкриттям, адже саме він був одним з провідників політичної відлиги 1938-1939 років, залучався до підготовки ряду документів, зокрема постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 року «Про арешти, прокурорський нагляд та  ведення слідства».  Тоді,  усвідомлюючи  вжиті  заходи  як  своєрідний маневр, він скоро звів нанівець і те позитивне, що передбачалося партійно-урядовими документами.  Таким  же чином,  як  нам  здається,  Л.  Берія сприймав  постсталінське «міжсезоння»,  яке  він прагнув  використати  для задоволення власних політичних амбіцій. Розгорнуті комплексні перевірки органів внутрішніх справ і державної безпеки здійснювались і надалі. Так, за дорученням Ради Міністрів СРСР Колегія  МВС своїм розпорядженням за № 41-СС від 4 лютого 1954 року утворила  спеціальну  комісію  по розслідуванню  заяви  колишнього співробітника Міністерства внутрішніх справ А. Дєдова, який навів чимало фактів  порушення  законності,  необґрунтованих  арештів  громадян, прорахунків у підборі та розстановці кадрів. Посилення контролю за органами МВС СРСР та КГБ при РМ СРСР, реальні спроби усунути порушення законності, широка громадська увага до дій  правоохоронних  органів  сприяли суттєвому  зменшенню  чисельності політичних в'язнів, засуджених за контрреволюційні злочини. Як твердить В.М. Земсков, за період з 1 квітня 1954 року по 1 квітня 1959 року кількість політв'язнів скоротилась у 40,7 рази, а їх частка в складі всіх ув'язнених – з 33 до 1,2 %. Загалом на 1 квітня 1959 року в таборах та колоніях МВС СРСР утримувалось 948447 ув'язнених, з них 11027 – за контрреволюційні злочини .

89)Зміни в праві Ураїни в період Десталінізації Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по шляху демократизації. XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну тенденцію. Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація загальносоюзного і республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга кодифікація. Кодифікаційні роботи розпочинаються тут у травні 1956 p. Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального ко-дексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцнити демократизм федеративної структури радянського права. Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верховенства союзного закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розробляли та приймали кодекси. Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась висококваліфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація перетворилась в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності України. Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.). Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня 1964 p.), а також багато принципових нормативних актів майже з усіх галузей законодавства. Однак не всі вони мали послідовно демократичний характер, чимало з них були консервативними, що об'єктивно відображало зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних органів у нормотворчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність. Цивільне право. Основа цивільно-правового регулювання — право державної власності — залишилася непохитною. Як завжди, воно спрямовується на розвиток і зміцнення державної власності. У цей період значно збільшується кількість об'єктів права державної власності. Була визнана нова, третя форма соціалістичної власності — власність громадських організацій, у тому числі, як виявилося, і власність компартії. Як і раніш, закон піклувався, щоб майно, яке знаходиться в особистій власності, не використовувалось для одержання нетрудових доходів. Розширюються житлові права громадян. Було скасовано адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини., Цивільне право багато займалося врегулюванням договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 p. було знято заборону на продаж, обмін та відпуск на сторону обладнання і матеріалів. Цей акт усував серйозні перешкоди цивільному розподілу та перерозподілу об'єктів державної власності між їх володарями і доцільному, за прямим призначенням, їх використанню. Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового регулювання праці залишався КЗпП 1922 p. Але його постійно доповнювали норми, які розширювали трудові гарантії. 23 квітня 1956 p. було скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи. На початку 1957 p. відмовилися від призивів-мобілізацій молоді до ремісничих та залізничних училищ. Відтепер, як і до 26 червня 1940 p., працівник мав право припинити трудові відносини, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним строку залишення роботи. Таким чином було відновлено право громадянина за власним бажанням укладати та розривати трудовий договір. З метою поліпшення охорони праці підлітків заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Йде процес скорочення робочого часу. З 10 березня 1956 р. для робітників і службовців робочий день у передвихідний день скорочено на дві години. З 1958 p. розпочало переведення усіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день, який завершився у 1960 p. Для певних категорій трудящих був встановлений 6-годинний робочий день, наприклад для осіб, що були зайняті на підземних роботах. Закріплювалися гарантії щодо надання щорічних відпусток підліткам. Значно збільшилася тривалість відпусток, що надавалися вагітним жінкам (з 77 до 112 днів). Зростає роль матеріальних та моральних стимулів до праці. У 1954 p. створено Комітет з питань праці та платні — спеціально для упорядкування платні. З 1957 p. підвищили платню для тих робітників та службовців, які мали низьку зарплату. Для них був визначений мінімум платні. Були скасовані прибутковий податок і податок з холостяків для самітних і тих громадян, які одержували низьку платню чи стипендію. Колгоспне право. До 1953 p. було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, але воно не забезпечувало зростаючих потреб населення у продуктах харчування, а промисловості — у сировині. Сама організація сільського господарства мала ще чимало недоліків. І це стримувало економічне піднесення країни. Вересневий (1953 p.) пленум ЦК КПРС вперше на весь голос повідомив про катастрофічний стан сільського господарства, до якого призвели об'єктивні причини. До останніх відносилось порушення найважливіших принципів господарювання, передусім принципу матеріальної зацікавленості безпосередніх виробників і сільгоспартілей в результатах праці, принципу поєднання особистого та громадського господарювання з підпорядкуванням особистого інтересу громадському, а також обмеження прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства, безініціативність колгоспників. Колгоспне право цього періоду, як і раніш, виходить з хибного уявлення, що сільськогосподарська артіль — єдино правильна форма ведения господарства. Тому основна увага приділялася нормативному регулюванню організації та діяльності колгоспів. Кримінальне право. Деякі демократичні зміни торкнулися і цієї галузі права. Вони звужували сферу кримінальної відповідальності, пом'якшували відповідальність за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки, посилювали відповідальність за найбільш тяжкі злочини проти життя та здоров'я громадян тощо. Головним завданням кримінального права була охорона суспільного та державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося завдання запобігання злочинності. Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним законом. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії в кримінальному праві. Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише вина, без вини немає і не може бути кримінальної відповідальності. Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі злочини відповідальність наставала з 14 років. Закон, що усував чи пом'якшував караність дії, набував зворотної сили, тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав. За час існування радянської влади деякі злочини були викоренені (збройне повстання, контрреволюційний саботаж тощо). Дії, що раніш вважалися злочинними, втратили свою суспільну небезпеку із зміною соціально-політичних умов. Саме тому був скасований указ про заборону продажу, обміну та відпуску на сторону устаткування та матеріалів, про відповідальність по суду за ці дії. Зменшилися й види покарань. Відмовилися від таких мір покарання, як оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, випровадження з СРСР на певний строк, ураження у політичних правах за судом, у тому числі й позбавлення виборчих прав. Поняття "ворог народу" вилучається з юридичної термінології. Адже його запровадив Сталін як знаряддя розправи з невинними людьми, бо це поняття було тавром, що знімало зі слідства та суду обов'язок шукати докази вини особи. Смертна кара — розстріл — була оголошена виключною мірою покарання. Його застосування допускалося лише за зазначені у законі найбільш тяжкі та небезпечні для держави злочини. Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі — з 25 до 15 років. З 1959 p. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо радянському праву з 1918 p., але з середини 30-х років застосовувалось рідко. Успіхи у боротьбі зі злочинністю та запобіганні злочинам підготували можливість правильного і доцільного застосування умовного засудження. Його головне призначення — перевиховати винного, піддати його моральному засудженню суспільства, передусім його трудового колективу. Умовне засудження допускало обов'язкове залучення громадськості до перевиховання засудженого, особливо тоді, коли вона клопоталася перед судом про пом'якшен-ня вироку шляхом умовного засудження.

90) Кодифікація права в УРСР в 60-ті роки. Ліквідація  надзвичайних органів влади й управління. Відновлення конституційних органів влади. Вибори до  Верховної Ради України та місцевих органів влади й управління. Десталінізація. Спроби вдосконалити управління народним госпо-дарством. Раднаргоспи.  Правові  засади  входження Кримської області до складу УРСР. Розширення компетенції республіканських органів  управління.  Реорганізація суду. Закон  про судоустрій УРСР 1960 р. Інститут народних засідателів. Товариськісуди. Перебудова правоохоронних органів. Положення про прокурорський нагляд у СРСР від 24 травня 1955 р. КДБ при Раді Міністрів СРСР та його органи в  Україні. Реорганізація  органів внутрішніх  справ.  Народні дружини. Повоєнні зміни в законодавстві. Початок кодифікації загальносоюзного та республіканського законодавства. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік  в ієрархії норм радянського права. Зміни у цивільно-правовому регулюванні. Цивільний кодекс УРСР 1963  р.  Усунення обмежень воєнної доби у трудовому праві. Новий порядок вирішення трудових спорів. Закон про державні пенсії 1956 р. Правове регулювання колгоспного будівництва. Обмеження  розвитку  індивідуальних господарств. Зміни у кримінальному праві. Нові форми державних злочинів. Розширення демократичних засад кримінального права. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Скасування особливого процесуального порядку провадження слідства і судового розгляду. Процес реабілітації невинно засуджених підчас масових репресій. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р., Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1963 р.

91) Кодифікація цивільного права УРСР в 60-ті роки В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 p. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого у відповідності з ними у липні 1963 p. Цивільного процесуального кодексу УРСР.  ЦП К УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях; визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.  Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи госпо-дарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не громадян, а держави.  У ЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віросповідання  Процесуальне законодавство. В Україні законодавство про ци­вільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 p. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та видано­го у відповідності з ними у липні 1963 p. Цивільного процесуально­го кодексу УРСР.  ЦП К УРСР встановлював загальні положення цивільного су­дочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях; визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.  Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи госпо­дарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів грома­дян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був постав­лений захист інтересів не громадян, а держави.  У ЦП К УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних спра­вах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службо­вого становища, статі, національності, расової належності та віро­сповідання. ц,  У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 p., і Криміналь­но-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 p.  КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної спра­ви, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характсру-  Завданнями радянського кримінального судочинства проголо­шувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування законів із тим, щоб кож­ний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповіда­льності і засуджений.  11 липня 1969 p. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припус­кати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджати­ме встановленню істини при розслідуванні злочину, про­довжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконан­ня вироку.

92) Кодифікація кримінального права УРСР в 60-ті роки У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 p., і Кримінально-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 p. КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характсру- Завданнями радянського кримінального судочинства проголо-шувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних ізабезпечення правильного застосування законів із тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений. 11 липня 1969 p. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 p. і З лютого 1970 p. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення. Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 p. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача; право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах. Проте багато які з перелічених демократичних принципів .далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне законодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча в усіх цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова підслідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії попереднього слідства - наслідок сталінсько-берієвської "ю-сгиції", який серйозно ущемляв гарантії правгромадян.

93) Конституція УРСР 1978 року. Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік» Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР. На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Зміст : 10 розділів, 171 стаття : I.             ОСНОВИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ І ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ II.        ДЕРЖАВА І ОСОБА III.   ДЕРЖАВНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ IV.        РАДИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇХ ОБРАННЯ V.             ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ VI.        ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ VII.   ДЕРЖАВНИЙ ПЛАН ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ VIII.                     ПРАВОСУДДЯ, АРБІТРАЖ І ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД IX.        ГЕРБ, ПРАПОР, ГІМН І СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ X.             ДІЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇЇ ЗМІНИ  Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР. Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і голів державних комітетів. Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми. Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу. Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.

94) Органи влади та управління УРСР по Конституції 1978 року Згідно з Конституцією 1978 найвищий орган держ. влади — ВР УРСР — складався з 650 депутатів і скликався на чергові сесії двічі на рік. До її виключної компетенції належали питання прийняття і внесення змін до осн. закону, затвердження держ. планів екон. і соціального розвитку, держ. бюджету і звітів про їх виконання, утворення підзвітних органів. Право законод. ініціативи надавалося Президії ВР УРСР, її постійним комісіям, депутатам, Раді Міністрів УРСР, Верховному Суду УРСР, Прокурору УРСР та громадським орг-ціям в особі їх респ. органів. Президія ВР визначалася постійно діючим органом Верх. Ради, їй підзвітним, і в період між сесіями виконувала функції найвищого органу держ. влади. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом держ. влади визначався уряд — РМ УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних з керівництвом нар. г-вом, держ. управлінням, як пост, орган РМ діяла її президія. Респ. м-ва і відомства підпорядковувалися РМ безпосередньо, союзно-республіканські перебували у подвійному підпорядкуванні. Обласні, міські, районні у містах, селищні і сільські ради нар. депутатів визначались органами держ. влади на відповідних територіях і мали вирішувати всі питання місц. значення, виходячи з інтересів гр-н. Сесії рад скликалися не менш як 4 рази на рік. їх викон. і розпорядчими органами були виконкоми.

Міністерства та інші центральні органи  державної  виконавчої влади  України  здійснюють    керівництво    дорученими    сферами управління, несуть відповідальність за їх розвиток; у межах  своєї компетенції видають акти, організують і контролюють їх виконання.

Органами державної  влади  в  областях,  районах, містах, районах у містах,  селищах  і  селах  України  є  обласні,  районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних  депутатів. Місцеві Ради народних  депутатів  у  межах  своєї   компетенції вирішують усі питання місцевого значення,  виходячи  з  інтересів громадян, які проживають на їх території,  та  державних  інтересів, проводять у життя рішення вищестоящих органів державної влади, координують діяльність нижчестоящих Рад народних депутатів, забезпечують додержання законності і правопорядку, беруть участь в  обговоренні  питань  республіканського  значення,  вносять  з  цих  питань свої пропозиції.

Місцеві Ради народних депутатів  здійснюють  свою  діяльність  у  тісному  зв'язку  з   трудовими    колективами    і  громадськими  організаціями,   виносять    найважливіші    питання місцевого значення  на  обговорення  громадян  і  ставлять  їх  на  референдум, вживають  заходів  до  розширення  участі  громадян  у  роботі Рад та підзвітних їм органів.

95) Судова система УРСР після прийняття Конституції УРСР 1978 року Стаття  149.   Загальними    судами   України   є  Верховний   Суд  України , Верховний суд Автономної  Республіки  Крим,  обласні   суди,  міжобласний   суд,  Київський   і Севастопольський    міські    суди,  міжрайонні  (окружні ) суди, районні  (міські ) суди, військові   суди  регіонів , Військово -Морських  Сил і гарнізонів . Найвищий  судовий  контроль   і  нагляд   за  судовою   діяльністю   загальних  судів здійснюється  Верховним  Судом  України . Організація  і порядок  діяльності  судів   України   визначаються   законами  України . Стаття  150.  Всі  суди   України    утворюються    на   засадах   виборності  суддів  і народних  засідателів . Судді  районних    (міських )   судів    обираються     відповідно   Верховною  Радою    Республіки    Крим,   обласними ,   Київською    і  Севастопольською  міськими  Радами народних  депутатів . Судді  Верховного  Суду  України ,  Верховного   суду  Автономної   Республіки    Крим,  обласних ,    міжобласного ,    Київського     і  Севастопольського   міських   судів , військових    судів    регіонів ,  Військово -Морських  Сил і  гарнізонів   обираються  Верховною   Радою   України . Народні  засідателі   Верховного   Суду  України   і міжобласного   суду обираються  Верховною   Радою   України ,   народні    засідателі   Верховного  суду Автономної Республіки  Крим,  обласних ,  Київського і Севастопольського  міських  судів  обираються відповідно   Верховною Радою   Автономної   Республіки    Крим,   обласними ,   Київською   і  Севастопольською   міськими   Радами   народних   депутатів .   Народні  засідателі   військових    судів    з   числа     військовослужбовців   обираються  відкритим голосуванням   на  зборах   військовослужбовців   військових  частин . Суддів всіх судів обираються строком на десять роківНародні засідателі  всіх судів обираються  строком  на  п'ять  років .  Судді ,  які вперше  пройшли  конкурсний  відбір , обираються  строком  на п'ять  років . Народні  засідателі    є  відповідальними   перед   органами   або  виборцями, які  їх обрали ,  і  можуть   бути  ними  відкликані    у  встановленому  законом  порядку . Судді  не можуть  бути народними  депутатами  і на час  виконання   своїх  обов'язків   припиняють    членство   у  будь-яких  політичних   партіях і рухах Верховний  Суд України складається  з Голови ,  його  заступників , членів  і народних  засідателів .  Розгляд цивільних  і  кримінальних   справ   у  всіх  судах    здійснюється    колегіально     чи   суддею     одноособово .  Колегіальність    здійснення    правосуддя    забезпечується    шляхом розгляду  справ колегією  суддів  та судом   у  складі   двох  суддів  і  трьох  народних  засідателів . Народні   засідателі   при  здійсненні   правосуддя  користуються   всіма  правами  судді . Судді   і  народні   засідателі   є  незалежними   і  підкоряються  тільки  законові. Суддям   і  народним   засідателям   забезпечуються   умови    для  безперешкодного  і ефективного  здійснення  їх  прав  та  обов'язків .  Будь-яке втручання  в діяльність  суддів  і народних   засідателів   по  здійсненню   правосуддя   є  неприпустимим   і   тягне     за   собою   відповідальність  за законом . Недоторканність  суддів  і народних  засідателів , а  також   інші  гарантії  їх незалежності  встановлюються  законодавством  України . Правосуддя   в  Україні   здійснюється   на  засадах   рівності  громадян  перед законом  і судом .  Розгляд  справ  у всіх судах  є відкритим .  Слухання   справ  у закритому  засіданні суду  допускається   лише  у  випадках ,  встановлених   законом ,  з  додержанням   при цьому   всіх    правил  судочинства .   Обвинуваченому  забезпечується  право  на захист . Судочинство   в  Україні   провадиться   українською   мовою  або мовою  більшості населення  даної  місцевості .  Особам ,  що  беруть  участь  у справі  і  не  володіють  мовою ,  якою  провадиться   судочинство ,  забезпечується   право    повного    ознайомлення     з  матеріалами  справи , участь  у  судових   діях  через   перекладача   і право  виступати  в суді рідною  мовою .  Ніхто  не може бути  визнаний   винним   у вчиненні   злочину , а також  підданий  кримінальному   покаранню   інакше   як  за  вироком суду й відповідно до закону.  Для  подання   юридичної   допомоги   громадянам   і організаціям  діють  колегії   адвокатів .  У  випадках ,  передбачених   законодавством , юридична  допомога  громадянам  подається  безплатно . Організація   і  порядок діяльності   адвокатури   визначаються   законодавством  України .  У судочинстві в цивільних і кримінальних справах допускається участь  представників   громадських   організацій  і  трудових  колективів . Вирішення  господарських   спорів    в    Україні   здійснюється  Вищим  арбітражним  судом  України , арбітражними   судами  Автономної  Республіки  Крим, областей , міста  Києва . Втручання  будь-яких органів , організацій  і посадових   осіб  у  діяльність  арбітрів арбітражних  судів   щодо  вирішення   спорів   не  допускається . 

96) Основні риси розвитку законодавства УРСР в 70-ті та на початку 80-х років Звід законів УРСР був виданий як офіційне видання Президії Верховної Ради УРСР. Це означало, що він є таким же джерелом офіційного опублікування законодав­ства, як, наприклад, "Відомості Верховної Ради УРСР" і "Зібрання постанов уряду УРСР", і що на нього можна посилатися при вирішенні справ у державних органах. Звід законів УРСР будувався як зібрання актів. Проте він значно відрізнявся від інших зібрань і збірників чинного законодавства, в тому числі й від систематичного і хронологічного зібрань, виданих Міністерством юстиції УРСР Згадані збірники були результатом суто систематизаційної роботи, інкорпорації законодавства. Але їх видання, яке, по суті, відіграло роль "інвентаризації" нормативних актів, стало важливим кроком до вищої стадії систематизації законодавства — підготовки і видан­ня Зводу законів УРСР. Адміністративне законодавство Адміністративне законодавство ІЗ жовтня 1980 p. вперше в історії радянського права були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміні­стративні правопорушення, які стали базою для кодифікації всього законодавства про адміністративну відповідальність. В них були сформульовані положення про адміністративну відповідальність, визначено коло органів і осіб, уповноважених накладати адмініст­ративні стягнення, порядок розгляду і вирішення адміністративних справ. Вперше в радянському законодавстві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку), яким визнавалась протиправна, винна (навмисна або необережна) дія (бездіяльність), Цивільне і господарське законодавство.. Особливе значення у цивільному законодавстві надавалося регулюванню зобов'язальних відносин, суть яких полягала у забез­печенні найсуворішої планової та договірної дисципліни, підви­щенню ролі прямих договорів з метою стимулювання господарської ініціативи підприємств. Зокрема, на це спрямовувалося Житлове законодавство. На початку 80-х років було кодифіко­вано житлове законодавство. У 1981 p. прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а у 1983 p.— житлові кодекси союзних республік. В УРСР такий Кодекс був прийнятий ЗО червня 1983 р. У житловому законодавстві визначалися порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення житло­вих умов (забезпеченість жилою площею на одного члена сім'ї нижче встановленого для даної місцевості рівня, невідповідність жилого приміщення санітарним і технічним вимогам та ін.). У законодавстві також передбачалися категорії громадян, які мали право на першочергове і позачергове одержання житла. Законодав­ство приділяло увагу питанням збереження житлового фонду, його експлуатації та ремонту. В Основах і ЖК УРСР передбачалась відповідальність службових осіб і громадян за неналежне вико­ристання житлового фонду та інші порушення житлового законо­давства. Сімейне законодавство. Радянське сімейне законодавство про шлюб і сім'ю декларувало зміцнення сім'ї, охорону інтересів матері та дитини, здоров'я молодого покоління. Про ці та інші завдання говорилося в Основах законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік про шлюб і сім'ю, прийнятих 27 червня 1968 p., а також у виданому у відповідності з ними 20 червня 1969 p. Кодексі про шлюб та сім'ю УРСР. Трудове законодавство. У період, що розглядається, трудові відносини регулювали передусім прийняті 15 липня 1970 p. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. Вони містили не тільки загальні принципи, які були вихідним положен­ням для наступного законодавства СРСР і союзних республік, а й норми, що безпосередньо регулювали певну групу трудових відно­син. Питання праці робітників і службовців, не передбачені Осно­вами, могли регулюватися законодавством СРСР і союзних респуб­лік у межах їх компетенції. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 p. прийняла Кодекс законів про працю УРСР, введений у дію з 1 червня 1972 p Природноресурсове законодавство. У період, що розглядається, було прийнято не мало правових актів, які регулювали охорону і раціональне використання землі, її надр, вод та інших об'єктів природи. Земельне законодавство встановлювало виключне право влас­ності держави на землю, яка здійснювала повноваження власника щодо усіх земель, незалежно від того, у чиєму користуванні вони знаходилися. У грудні 1970 p. Верховна Рада СРСР затвердила Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності з 1 вересня 1971 p. Відповідно до них 9 червня 1972 p.. був прийнятий Водний кодекс УРСР, введений у дію з 1 листопада 1972 p. Водне законодавство було покликане забезпечити раціона­льне використання вод для потреб населення і народного господар­ства, охорону вод від забруднення і виснаження, попередження і ліквідацію шкідливого впливу вод, поліпшення стану водних об'єк­тів, зміцнення законності в галузі водокористування. Водне зако­нодавство визначало компетенцію Союзу РСР і союзних республік у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадських організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встановлювало державний контроль за використанням і охороною вод, кримінальну і адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства. Кримінальне законодавство Досить суттєві зміни і доповнення до кримінального законо­давства СРСР і УРСР було внесено указами Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого і 15 лютого 1977 p. Цими законодавчими актами вводилося відбування покарання в колоніях- поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширювалося коло засуджених, до яких могли застосуватися умовно-дострокове звіль­нення і заміна невідбутого покарання більш м'яким Виправно-трудове законодавство. 11 липня 1969 p. Верховна Рада СРСР прийняла Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. На їх базі в Україні 23 грудня 1970 p. був затверджений і з 1 червня 1971 p. введений у дію Виправно-трудовий кодекс УРСР. Це законодавство мало завдан­ня забезпечити виконання кримінального покарання. Процесуальне законодавство.. Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 p. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду ци­вільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові

97) Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу. Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори. Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів. Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання). У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, прибутками яких розпоряджався центр. За рахунок продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, неможливо було задовольнити усі потреби українського народу. Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували Декларація про державний суверенітет України, Закон про економічну самостійність республіки. З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігура Щербицького стала викликати надто різку критику, і вересневий (1989 р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко. Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося. Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату. Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів. Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави. Водночас поступово визріли процеси, які виходили з-під контролю. Організаційне оформлення політично активного населення у формі народних фронтів і рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика народного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгорнулася в республіках, дедалі більше свідчила, що його цілі розходилися з тими обмеженими, нормованими і контрольованими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату. Формування багатопартійності в Україні Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи. Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об'єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією. Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет І. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени того року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР. Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху. 15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цього часу відбулися обмін і боротьба думок, що не рідко мала своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи. У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реалістично мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій. Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Більше того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії та Чехо-Словаччини на окремі держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини. У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю. Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки 50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи русифікації прискорювалися. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток. У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи. Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чисельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи. Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави. Було прийнято рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоційованого членства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і в перспективі створювало передумови для його розколу. Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших причин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозування нею суспільних процесів, повільна перебудова діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя. Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти керівне становище КПРС. Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною метою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо її можливої демократизації. Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували, що проблема розвитку української державності вирішена давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології та реальній практиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, брати участь у діяльності партор-ганізацій. Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР (березень 1990р.) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним. Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи: 1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін. Зокрема, установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив головною метою партії створення незалежної Української держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї мети партія буде використовувати як парламентські, так і непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків і актів громадянської непокори та ін.)- Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією партією заперечується. До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не порушували питання про самостійність України, проте висували вимоги, реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних тощо). 2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який проголосив головним своїм завданням захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У грудні 1990 р. партія проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити до неї тимчасово, тобто до остаточного визначення її нейтрального статусу. Вимогу суверенітету республіки підтримували « суверен-комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії України. її прихильники вважали, що КПУ має бути самостійною, а республіка — суверенною. Така позиція користувалася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів відстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. 3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях. Вони виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так, створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, але в перспективі виступала за утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму. Отже, на початку 90-х років Україну характеризував традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соціалісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські та християнські демократи, праворадикальні угруповання тощо. Україна стала багатопартійною. Спроба серпневого (1991 р.) державного заколоту в Москві та її наслідки для України 19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий ♦серпневий переворот». Було створено антиконституцій-ний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р. В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція па-слідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку. Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії. Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз. Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української ніколи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%. Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки. Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський. Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдер-жапарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України, проведення 16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі 1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури гальмувало їх. Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 p., коли обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991—1994 pp. — перший всенародно обраний Президент України. 31994 р. — народний депутат України. 7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування. З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого національного прапора, започатковано утвердження державної символіки.