14) Організація місцевої влади після прийняття III Універсалу.

І Універсал передбачав обрання місцевої адміністрації у кожній волості, кожній повітовій чи земській управі, ІІІ Універсал також закріплював місцеве самоврядування. УЦР намагалась поєднати 2 моменти:         надати органам місцевого самоврядування широкі права і повноваження         водночас визначити межі цих повноважень з покладенням керівництва всією системою самоврядування на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Поза тим 3 основні проблеми ускладнювали формування місцевої адміністрації і самоврядування: 1. Невизначеність системи органів місцевої влади, оскільки поряд з органами місцевої влади, успадкованими ще від Російської держави, діяли губернські і повітові комісари УЦР та передбачені ІІІ Універсалом органи революційної демократії. Всі вони функціонували без механізму взаємодії й точного розмежування компетенції. Окрім того, ІV Універсал закріпив як ще одну ланку місцевого самоврядування Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, однак також не визначивши чітко їх місце у структурі місцевих органів. Врешті, на початку березня 1918 р. УЦР затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель, що вимагало нової організації місцевої влади, яку УЦР не встигла здійснити. 2. Органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя. 3. Відсутність належної правової бази – лише декларативні норми Універсалів УЦР і декларацій Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів УЦР фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своїх представників. Земельний закон наприкінці січня 1918 р. передбачив у системі місцевих органів влади і управління органи міського самоврядування та сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Конституція УНР закріпила як місцеві адміністративно територіальні одиниці на правах самоврядування землі, волості і громади, а Раді Народних Міністрів УНР надала лише право контролювати їх діяльність та повноваження поза сферою місцевих справ.

Конституцію ухвалила Центральна Рада 29 квітня 1918 р., тобто в останній день її існування. Відповідно до Конституції «верховним органом влади УНР є Всенародні збори, які безпосере­дньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують орга­ни виконавчої і судової влади в УНР» (ст. 23). Вища виконавча вла­да належить «Раді Народних Міністрів» (ст. 24), а «вищим органом судовим є Генеральний Суд УНР» (ст. 25); місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» й «Управами общин, волостей і земель», причому тільки їм «належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяль­ність, безпосередньо і через призначених ними урядовців, не втру­чаючись у справи, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах вирішує Суд Української Народної Республіки» (ст. 26).

Одне з центральних місць у конституції посідають права лю­дини: свобода слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканність «домашнього вогнища», рівність усіх громадян не­залежно від походження, віри, національності, майнового стану. Досить докладно Конституція визначала також законотворчу про­цедуру.

Необхідно зауважити, що за своєю Конституцією УНР мала стати «класичною» парламентською республікою. Водночас за де­якими авторитетними свідченнями, зокрема Д. Дорошенка, Цен­тральна Рада в свій останній день обрала М. Грушевського Пре­зидентом УНР. Однак достовірних архівних матеріалів не знайдено. Тому цей факт слід розглядати як одну з версій розвитку держа­вотворчого процесу.

Втім, у той час дедалі необхіднішою ставала зміна усього державного механізму і переходу і переходу до її сильної моделі.