65) Кодифікація виправно-трудового права в 20-ті роки.

Виправно-трудове право(кримінально-виконавче право) - галузь права, що регулює порядок і умови відбування призначених судами за вчинені злочини покарань, виконання яких пов'язане з застосуванням до засуджених заходів виправно-трудового впливу. У РРФСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий 16 жовтня 1924 року. В Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий через рік - 27 жовтня 1925 року. Перші виправно-трудові кодекси передбачали такі види місць позбавлення волі: 1. Будинки ув'язнення; 2. Виправно-трудові будинки; 3. Трудові колонії; 4. Ізолятори спеціального призначення; 5. Перехідні виправно-трудові будинки. Виправно-трудовий кодекс  практично у своїй діяльності установи керувалися різноманітними відомчими інструкціями, з урахуванням положень Виправно-трудового кодексу РРФСР 1933 року. У той час існувала відома розбіжність між вимогами виправно-трудових кодексів і практикою. Поряд із виправно-трудовими колоніями продовжували існувати виправно-трудові табори, хоча такий вид місць позбавлення волі кодексами не передбачався 26 березня 1928 року постановою ВЦВК СРСР "Про каральну політику і стан місць ув'язнення" визнано необхідним застосовувати більш суворі заходи карного покарання у відношенні так званих "класових ворогів", а також злочинців-професіоналів і рецидивістів.

Правовий статус України, її місце у складі союзної держави — Союзу РСР — були законодавче закріплені як в Конституції СРСР 1924 р., так і в Конституції УСРР 1929 p. Проте подальший процес формування командно-адміністративної системи управління (він розпочався ще в роки громадянської війни), основою якої стала реставрація воєнно-комуністичних методів та військових наказів, руйнував зафіксовані Конституцією УСРР 1929 p. принципи взаємовідносин між загальносоюзними і республіканськими органами, обмежував права й компетенцію державних органів УСРР. Звідси — невпинне зростання ролі центру, тобто загальносоюзних установ, і обмеження прав республіканських. Україна поступово втрачала елементи своєї суверенності. Все це позначалось на становищі як центральних, так і місцевих органів влади УСРР. Згідно з Конституцією УСРР 1929 p. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноар-мійських депутатів, якому були підпорядковані усі інші органи влади. Всеукраїнський з'їзд Рад складався а представників місцевих і селищних Рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з'їзд обирались Всемолдавським з'їздом Рад і обласними з'їздами Рад України. Щоб забезпечити проведення політики форсованої індустріалізації та насильницької суцільної колективізації, правляча Комуністична партія здійснила серйозну перебудову роботи місцевих органів влади. Першочергову увагу було приділено сільським Радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Таку орієнтацію визначили рішення листопадового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б).