Країни Південно-Східної Азії (1945-2000рр.)

4. Нові індустріальні країни (“Азіатські тигри” (“дракони”))

У 60-70-ті роки ХХ ст. відбувається швидке економічне зростання групи країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що призвело до загального економічного піднесення, яке кардинально змінило обличчя Азії. В авангарді змін йшли Південна Корея (Республіка Корея), Тайвань, Гон-Конг і Сінгапур, яких назвали «Азіатськими тиграми (драконами)».

Серед «тигрів» особливе місце посідає Південна Корея. Її стартові можливості були дещо кращими ніж у інших «тигрів». Вона мала розвинуте сільське господарство, що усувало продовольчу проблему. Щоб запобігти проникненню ідей соціалізму на південь при мовчазній згоді США у 60-і роки у країні встановлюється на тривалий час військова диктатура генерала Пак Чжон Хі. Військові встановили жорстокий режим придушуючи будь-які виступи населення, але при цьому була дана повна економічна свобода, що в умовах американської допомоги через деякий час почало давати позитивні результати.

У період правління Пака були закладені основи швидкого економічного зростання РК. За основу економічного розвитку була взята японська модель: розвиток експортних галузей виробництва. Початок створенню iндуcтрiальної бази було покладено створенням сталеварної компанії "Паско", яка тепер є другою у свiтi. У 70-тi роки корейці заклали основу суднобудуванню i на початку 90-х років вийшли на друге місце у свiтi. Вражаючих успiхiв корейці досягли у мiкроелектроницi. Компанії Самсунг і LG серйозно потіснили на світовому ринку визнаних лідерів.

Робочий день складав 12 годин на добу при шестиденному робочому тижні. Кожний, хто був незгоден, звільнявся, або заарештовувався. Трудові конфлікти вирішувались за допомогою армії.

У другій половині 70-х років в Кореї розгортається демократичний рух, основним рушієм якого стали студенти. На наступних виборах 1997 р. переміг Кім Те Чжун. На період його президентства припадає період азіатської економічної кризи кінця 90-х років ХХ ст. Завдяки рішучим діям вдалося запобігти руйнівним наслідкам кризи.

Приклад «Азіатських тигрів» став привабливим для інших країн регіону. У 70-ті роки «економічне диво» почало спостерігатися і Таїланді, Малайзії, Індонезії. Згодом до цієї групи країн приєдналися Філіппіни, Бруней. У 80-ті роки Китай, а у 90-ті В`єтнам, Камбоджа, Лаос стали проводити реформи для забезпечення динамічного розвитку. В результаті на теперішній день Азіатсько-Тихоокеанський регіон є найбільшим і найдинамічнішим ринком світу.

Країни Африки (1945-2000 рр.)

Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило – почалися довготривалі громадянські війни, міждержавні конфлікти. На початок 70-х років лише Португалія зберігала свої колоніальні володіння в Африці: Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та ін. Довготривала партизанська війна, тиск світової громадськості. Революція 1974 р. в Португалії відкрили шлях цих країн до незалежності.

Найбільш розвинутою країною Південної Африки і взагалі континенту є Південно-Африканська Республіка.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

– створювались автономне господарство і військова промисловість

– робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

– розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув’язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення – ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використовувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став чорношкірий Нельсон Мандела – лідер АНК.

Ангола. 15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано «Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці», згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії (Зімбабве). Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу – режим апартеїду – расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966 р. почали збройну боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з’явилася ще одна держава в Африці.