49. Творчість яких письменників українського зарубіжжя стала відомою українському читачеві в останні роки?

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження». Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).Для українських письменників ЗО—80-х років XX століття еміграція була трагедією їх життя. Бо це не просто життя за кордоном, це означало заборону повернутись до рідного краю. А хіба може бути щасливим письменник, позбавлений можливості спілкуватися з народом? Звичайно, ні. Однак, як не важко було письменникам-емігрантам, які знали, що їх твори не дійдуть до українського читача, вони писали, щоб народи світу знали, що є така країна — Україна, що є такий народ — український з його болем і стражданням, з його проблемами, які необхідно розв'язати.

Творчість таких письменників-емігрантів, як І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь, та багатьох інших — це наша спадщина, твори, які несуть правду про ті часи, твори, в яких історія не переписувалась. Українська проза письменників-емігрантів — це трагічна правда про життя нашої нації за часів тоталітарного режиму. «Розстріляним Відродженням» називають мистецьку течію, яка намагалася словом боротись проти системи. Тоталітарна машина жорстоко розправилася з ними: з 259 українських письменників, які друкувалися в тридцятих роках XX століття, у 1938 році залишилось тільки 36.1 лише небагатьом вдалося виїхати за кордон.

Твори І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський» — це життєва правда про долю переслідуваного і гнаного більшовиками українця. Сам автор на власному прикладі пройшов цей шлях і писав про нього з такою ж правдивістю.

Одним з перших творів про «наслідки» колективізації була повість У. Самчука «Марія». Ніхто в тодішньому СРСР не міг висвітлити відкрито цей процес в нашій історії, бо йому закривали рот чи то кулею в голову, чи таборами і в'язницями.

Жахливими цифрами про голодомор 30-х років вражає роман В. Барки «Жовтий князь». Скільки знищено народу! Скільки загублено людських доль!

Отже, твори письменників-емігрантів несли світовому читачеві правду про все те, що відбувалося в Україні.

50. Дайте аналіз головних проблем сучасної української культури та визначте роль культури в подальшому розвитку держави.

У українському суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Отже майбутнє української культури залежить в першу чергу саме від культурної свідомості українців.

Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне спрямованої культури (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба та ін.).

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність.