44.Основні тенденції розвитку української культури періоду незалежної держави.

44. У перші роки українського відродження розпочалася робота з рекон-струкції деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Pa-ди з проблем культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною.Держава повинна мати своє суспільство, європейське обличчя якого можна буде показати на весь світ. З цього приводу важливо згадати досвід Української Народної Республіки. Про нього чітко висловився В. Приходько, міністр юстиції періоду Директорії: «Держава без суспільства в нас була (1917~1919 pp.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-мільйонної держави ворогові досить було мати один корпус війська». І далі: «Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політичну боротьбу, в ім'я створення української влади, ми мусимо вести безупинно, не вгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести суспільно-визвольну роботу: виконувати нашу господарську й культурну програму». Майбутнє України неможливе без державного захисту національної культури у максимальному сприянні її розвитку і залежить від реалізації докорінних реформ у культурі, економіці, політиці і, безперечно, з пріоритетом культури.Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Тайме», який після візиту Президента України Л. Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інтелекту» — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля».

45.Небезпека поширення “масової культури” для розвитку української національної культури.

45. Популя́рна культу́ра (або по́п-культу́ра, ма́сова культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».Передумови формування поп-культури закладено в самій наявності структури суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».На початку XX ст. масове суспільство й пов'язана з ним масова культура стали предметом досліджень найвизначніших учених у різних наукових областях: філософів Хосе Ортега-і-Гассета («Повстання мас»), Карла Ясперса («Духовна ситуація часу»), Освальда Шпенглера («Сутінки Європи»); соціологів Жана Бодріяра («Фантоми сучасності»), Питирима Сорокіна («Людина. Цивілізація. Суспільство») і інших. Аналізуючи масову культуру, кожний з них відзначає тенденцію до її комерціалізації. На початку XXI століття сучасні дослідники констатують ті ж культурні явища: «Сучасні тенденції мають кумулятивний характер і вже привели до створення критичної маси змін, що торкнулися самої основи змісту й діяльності культурних інститутів. До найбільш значимих з них, на наш погляд, відносяться: комерціалізація культури, демократизація, розмивання границь, як в області знання, так й в області техніки, — а також переважна увага до процесу, а не до змісту».Ставлення науки до масової культури змінюється. Якщо Карл Ясперс назвав масове мистецтво «занепадом сутності мистецтва»[4], а Жан Бодріяр говорив, що всі сфери сучасного мистецтва «входять у трансестетичну сферу симуляції»,[5] то ці концепції були переглянуті в 1960-1970 р. у рамках постмодернізму, що позбавив протиставлення масової й елітарної культур якісного оцінного змісту.Говорячи про мистецтво (маючи на увазі елітарне мистецтво) початку XX століття, Ортега-і-Гассет справедливо говорить про його дегуманізацію