7. Схема української культури д. Багалія.

Цікавим явищем у цьому ряду були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу» О. Єфименко (Харків, 1922). Один із розділів цих «Додатків» присвячений «культурним придбанням» українського народу. Відзначивши, що вадою праці О. Єфименко є випадання національної культури з предмета історії, він намагався компенсувати цю ваду своїми заввагами, які фактично набрали характеру короткого загального огляду української культури як важливого складника національного буття. Найбільше місця в цих «Додатках» посідає характеристика нової української писемності (XIX ст.), етнографічних та історичних досліджень як форми національного самопізнання і духовної підготовки національного відродження (а водночас і як тієї інтелектуальної арени, де українці включалися в роботу загальноєвропейської наукової думки), а також археології. Коротко оглянув Д. Багалій здобутки українського театру, малярства, музики, зупинився на значенні школи та навчальних посібників для розвитку національної культури. Принципове значення мали два моменти в Багалієвій схемі української культури: введення до неї російськомовних явищ, створених в Україні і з Україною органічно пов’язаних (ширше розгорне і обгрунтує цей принцип Д. Антонович), та получення здобутків природничих і технічних наук, головне ж - — політичної думки, «політичної ідеології», початки якої, до речі, Д. Багалій виводив з народної пісні.

8. Уявлення про українську культуру д.Дорошенка та і.Крип’якевича

Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України» (Варшава, 1932 — 1933). Але тут він мало виходив за межі філології та гуманітаристики. Цікавою була його інтерпретація розвитку історичної думки та наукових історичних досліджень в Україні як частини національно-культурного руху: інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. Піднесення етнографічних студій він також розглядав у контексті відродження слов’янських народів. Пізніше, 1937 року, в Галичині у видавництві Івана Тиктора вийшла «Історія української культури» за редакцією Івана Крип’якевича. Жанр книги — академічні лекції. Він же був автором тієї частини праці, що висвітлювала побутову і суспільну культуру українців. Вона мала популярний характер, але відзначалася набагато більшою повнотою, подавала ширший матеріал із різних галузей культури, грунтовніше висвітлювала основні її ділянки — була свого роду «популярною енциклопедією» української культури. Якщо Д. Антонович, Д. Чижевський , Д. Дорошенко тяжіють до концептуальності , то решті авторів більше властивий традиційний академізм із самодостатнім викладом фактів і документального матеріалу. Прогалини в роботах з української культури:1)відсутність або недостатність матеріалів, які б відоражали досягнення українців у природничих і творчих науках;2)відсутність робіт з кінематографії.

9. Д.Антонович: поняття «культура», значення його основної збірки

Культура, по Антоновичу має широкий і мобільний підхід до історії української культури,що зумовлене недогматичним розумінням самого поняття «культура». «Українська культура» була видана лише 1940 року, праця над нею почалася набагато раніше. У суворому значенні слова книгу «Українська культура» не можна вважати науковою історією української культури, та вона й не претендувала на цю роль. Для створення такої історії ще не була підготовлена достатньо повна джерельна база, не були ще достатньо вивчені окремі ділянки української культури, не були опрацьовані оптимальні методологічні засади. Не кажемо вже про організаційно-технічні та матеріальні умовний дослідників української культури та відповідних інституцій, далекі від тих, які створює при такій потребі своя, нормально функціонуюча національна держава; до того ж, коли йдеться про вчених-емігрантів, не забуваймо, що вони були позбавлені доступу до багатьох джерел і матеріалів — у Радянській Україні. Враховуючи все це, треба визнати надзвичайно вдалою ідею колективної систематизованої праці, яка б стала не лише тимчасовим замінником фундаментальної наукової історії культури, а й свого роду підготовчим етапом на шляху до неї, — а водночас і задовольняла масову потребу в такого роду знанні.