40. А.Горняткевич «Що або хто справді загрожує українській мові»

Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі. Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.