- •1.Поняття культура. Основні визначення та головні концепції.
- •2. Еволюційна, циклічна та символічна теорії культури.
- •3. Культура та цивілізація.
- •4. Структура культури.
- •5. Специфіка поняття «національна культура» (відкриті та закриті культури)
- •6. Екскурс з історії української культури (основні праці, автори та їх значення)
- •7. Схема української культури д. Багалія.
- •8. Уявлення про українську культуру д.Дорошенка та і.Крип’якевича
- •9. Д.Антонович: поняття «культура», значення його основної збірки
- •10. Класифікація української культури за д.Антоновичем та її значення
- •11. Історія української культури: українські емігранти як «рішучі меншини» е.Тоффлера
- •12. Що таке «Схід» та «Захід» для української культури?
- •13. Чому та як українці стали «Сходом» в очах заходу?
- •14. Перша та друга хвиля впливу Візантійського впливу
- •15. Найважливіша загальна риса української культури зі «Сходом» та «Заходом»
- •16. Сприйняття «Сходу» та «Заходу» українцями у порівнянні з поділом «Схід»-«Захід» у праці Саїда «Орієнталізм»
- •17. Язичництво як державна релігія східних слов’ян.
- •18. Поширення християнства на Русі
- •19. Яке саме християнство потрапило на територію Східної Європи через Карпати
- •20. Події, які відбулися під час офіційного введення православ’я в Києві та ін. Східнослов’янських територіях.
- •21. Розвиток православної церкви та її метрополій
- •22. Специфічні риси давньоруської релігійної свідомості
- •23. Співвідношення місцевих традицій та вплив ортодоксального християнства на Русі (поява «двовір’я»)
- •24. Християнські хрести та енколпіони та язичницькі амулети
- •25. В. Антонович «Три національні типи народні»
- •26. М.Костомаров «Двє русскіє народності»
- •27. І.Шевченко «Хрещення Київської Русі»
- •28. Українська культура 13 – перш. Половини 15 століття: загальна характеристика періоду.
- •29. Українська культура наприкінці 14 – у першій половині 15 століття
- •30. Українська культура середини 15 – до третьої чверті 16 століття: загальна характеристика
- •31. Українська культура на переломі (друга половина 16 – перша половина 17 століття): загальна характеристика періоду
- •32. І.Крип’якевич «Український світогляд»
- •33. Виникнення і розвиток української мови
- •34. Багатомовність середньовічної культури
- •35. «Проста» та літературна мова
- •36. Мова друкованих видань.
- •37. Мова як важливий чинник єдності українських земель
- •38. Вітчизняне мовознавство: глосування та перші словники
- •39. Староукраїнське мовознавство: творчість Зизанія, Смотрицького, Ужевича.
- •40. А.Горняткевич «Що або хто справді загрожує українській мові»
- •41. А.Іванов «о малорусском літературном язике…»
- •42. Б.Грінченко «Листи з України Наддніпрянської»
- •43. Формування української державницької ідеї 1648-1649 рр.
- •44. Національне відродження першої половини 19 століття.
41. А.Іванов «о малорусском літературном язике…»
Ця робота стала найбільш послідовним і аргументованим викладенням антиукраінофільської позиції в російській пресі. Іванов з 1858 р. був студентом Київського університету і, досить імовірно, писав свою статтю за прямою вказівкою київського генерал-губернатора. У всякому разі, у своїй статті він неодноразово закликає українофілів до полеміки. Іванов, на відміну від усієї антиукраінофільської російської публіцистики, не заперечує можливості перетворення «малоросійського наріччя» в розвинену самостійну мову, - а нападає на українофільство з позицій ідейного прихильника асиміляції. Посилаючись на німецький і французький досвід, Іванов говорить про роль мови і культури як об'єднавчого чинника. Він закликає до подібного об'єднання і слов'ян на основі тих чотирьох слов'янських мов, які він вважає на даний момент літературно розвиненими - російської, польської, чеської, сербської. Для нього питання полягає не в тому, чи можлива українська мова, але в тому, чи можливо обійтися без неї, зробивши російську спільною мовою велико-і малоросів. Відповідь, зрозуміло, ствердна, а значить, «украйнофіли-сепаратисти прагнуть зруйнувати і знищити те, що вже в значній мірі здійснилося, що давно вже йде до повного здійснення, прагнуть знищити самі дорогоцінні плоди нашої історії». Не заперечує Іванов та головного «офіційного» аргументу українофілів на користь викладання українською - прискорення навчання грамоті. Але виграш на перших порах обернеться, на його думку, програшем надалі, адже масив культури, доступний грамотному по-українськи, помітно менше, ніж той, який доступний грамотному по-російськи, далі він робить зауваження, яке ставить мовне питання і проблему русифікації взагалі в соціальний контекст: «Дуже може бути, що в даний час в селах викладання на малоросійському наріччі йде значно успішніше, ніж російською мовою. Але причина лежить в іншій обставині. По-малоруськи викладають тепер тільки прихильники сепаративних устремлінь; а таким прагненням віддаються тільки люди, що здобули освіту хоча б поверхневу, але все-таки набагато краще, ніж інші сільські викладачі, які з писарів і дяків ... Причина тут не в мові, а у викладачах ». (А в Петербурзі саме в цей час знищували проект передачі початкового викладання світським вчителям!) По суті, Іванов вірно описав всю структуру конфлікту російського та українського націоналізмів, в якому воєдино були сплетені питання мови та ідентичності, а також боротьби інтелектуальних еліт з питанням про їх соціальний статус. (Він дуже гостро писав про мотиви активістів українського руху. До речі, російсько-польський конфлікт і місце українофільства в цьому контексті Іванов згадав лише одного разу, і тільки натяком, хоча писав свій текст уже після початку повстання). Пропонуючи програму боротьби з українофільством, Іванов заперечував проти заборонних санкцій, наполягаючи на ефективності тільки «заходів позитивної протидії», тобто створення системи державних шкіл з викладанням російською, які були б конкурентоспроможними в порівнянні з приватними українськими.