- •1.Поняття культура. Основні визначення та головні концепції.
- •2. Еволюційна, циклічна та символічна теорії культури.
- •3. Культура та цивілізація.
- •4. Структура культури.
- •5. Специфіка поняття «національна культура» (відкриті та закриті культури)
- •6. Екскурс з історії української культури (основні праці, автори та їх значення)
- •7. Схема української культури д. Багалія.
- •8. Уявлення про українську культуру д.Дорошенка та і.Крип’якевича
- •9. Д.Антонович: поняття «культура», значення його основної збірки
- •10. Класифікація української культури за д.Антоновичем та її значення
- •11. Історія української культури: українські емігранти як «рішучі меншини» е.Тоффлера
- •12. Що таке «Схід» та «Захід» для української культури?
- •13. Чому та як українці стали «Сходом» в очах заходу?
- •14. Перша та друга хвиля впливу Візантійського впливу
- •15. Найважливіша загальна риса української культури зі «Сходом» та «Заходом»
- •16. Сприйняття «Сходу» та «Заходу» українцями у порівнянні з поділом «Схід»-«Захід» у праці Саїда «Орієнталізм»
- •17. Язичництво як державна релігія східних слов’ян.
- •18. Поширення християнства на Русі
- •19. Яке саме християнство потрапило на територію Східної Європи через Карпати
- •20. Події, які відбулися під час офіційного введення православ’я в Києві та ін. Східнослов’янських територіях.
- •21. Розвиток православної церкви та її метрополій
- •22. Специфічні риси давньоруської релігійної свідомості
- •23. Співвідношення місцевих традицій та вплив ортодоксального християнства на Русі (поява «двовір’я»)
- •24. Християнські хрести та енколпіони та язичницькі амулети
- •25. В. Антонович «Три національні типи народні»
- •26. М.Костомаров «Двє русскіє народності»
- •27. І.Шевченко «Хрещення Київської Русі»
- •28. Українська культура 13 – перш. Половини 15 століття: загальна характеристика періоду.
- •29. Українська культура наприкінці 14 – у першій половині 15 століття
- •30. Українська культура середини 15 – до третьої чверті 16 століття: загальна характеристика
- •31. Українська культура на переломі (друга половина 16 – перша половина 17 століття): загальна характеристика періоду
- •32. І.Крип’якевич «Український світогляд»
- •33. Виникнення і розвиток української мови
- •34. Багатомовність середньовічної культури
- •35. «Проста» та літературна мова
- •36. Мова друкованих видань.
- •37. Мова як важливий чинник єдності українських земель
- •38. Вітчизняне мовознавство: глосування та перші словники
- •39. Староукраїнське мовознавство: творчість Зизанія, Смотрицького, Ужевича.
- •40. А.Горняткевич «Що або хто справді загрожує українській мові»
- •41. А.Іванов «о малорусском літературном язике…»
- •42. Б.Грінченко «Листи з України Наддніпрянської»
- •43. Формування української державницької ідеї 1648-1649 рр.
- •44. Національне відродження першої половини 19 століття.
34. Багатомовність середньовічної культури
Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит). Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар). Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо). Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е" , в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний. Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови, але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.
35. «Проста» та літературна мова
Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій. церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською".Як зазначалося, перші рукописи з виразними рисами української книжної мови середньої доби ("руської", "простої") відомі з середини XIV ст., поширенішою вона стає з другої половини XVI ст. "Руська" ("західноруська" за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська", книжна — це різновиди спільної білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду східних слов’ян, а для середнього — українців та білорусів. Слово "проста" інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість. "Проста" мова була досить зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур. Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї.