- •1.Поняття культура. Основні визначення та головні концепції.
- •2. Еволюційна, циклічна та символічна теорії культури.
- •3. Культура та цивілізація.
- •4. Структура культури.
- •5. Специфіка поняття «національна культура» (відкриті та закриті культури)
- •6. Екскурс з історії української культури (основні праці, автори та їх значення)
- •7. Схема української культури д. Багалія.
- •8. Уявлення про українську культуру д.Дорошенка та і.Крип’якевича
- •9. Д.Антонович: поняття «культура», значення його основної збірки
- •10. Класифікація української культури за д.Антоновичем та її значення
- •11. Історія української культури: українські емігранти як «рішучі меншини» е.Тоффлера
- •12. Що таке «Схід» та «Захід» для української культури?
- •13. Чому та як українці стали «Сходом» в очах заходу?
- •14. Перша та друга хвиля впливу Візантійського впливу
- •15. Найважливіша загальна риса української культури зі «Сходом» та «Заходом»
- •16. Сприйняття «Сходу» та «Заходу» українцями у порівнянні з поділом «Схід»-«Захід» у праці Саїда «Орієнталізм»
- •17. Язичництво як державна релігія східних слов’ян.
- •18. Поширення християнства на Русі
- •19. Яке саме християнство потрапило на територію Східної Європи через Карпати
- •20. Події, які відбулися під час офіційного введення православ’я в Києві та ін. Східнослов’янських територіях.
- •21. Розвиток православної церкви та її метрополій
- •22. Специфічні риси давньоруської релігійної свідомості
- •23. Співвідношення місцевих традицій та вплив ортодоксального християнства на Русі (поява «двовір’я»)
- •24. Християнські хрести та енколпіони та язичницькі амулети
- •25. В. Антонович «Три національні типи народні»
- •26. М.Костомаров «Двє русскіє народності»
- •27. І.Шевченко «Хрещення Київської Русі»
- •28. Українська культура 13 – перш. Половини 15 століття: загальна характеристика періоду.
- •29. Українська культура наприкінці 14 – у першій половині 15 століття
- •30. Українська культура середини 15 – до третьої чверті 16 століття: загальна характеристика
- •31. Українська культура на переломі (друга половина 16 – перша половина 17 століття): загальна характеристика періоду
- •32. І.Крип’якевич «Український світогляд»
- •33. Виникнення і розвиток української мови
- •34. Багатомовність середньовічної культури
- •35. «Проста» та літературна мова
- •36. Мова друкованих видань.
- •37. Мова як важливий чинник єдності українських земель
- •38. Вітчизняне мовознавство: глосування та перші словники
- •39. Староукраїнське мовознавство: творчість Зизанія, Смотрицького, Ужевича.
- •40. А.Горняткевич «Що або хто справді загрожує українській мові»
- •41. А.Іванов «о малорусском літературном язике…»
- •42. Б.Грінченко «Листи з України Наддніпрянської»
- •43. Формування української державницької ідеї 1648-1649 рр.
- •44. Національне відродження першої половини 19 століття.
38. Вітчизняне мовознавство: глосування та перші словники
Вітчизняне мовознавство — ровесник або майже ровесник східнослов'янської писемності, але інтерес до слова існував і за дописемних часів. Він виявлявся насамперед у прагненні з'ясувати походження слова (в першу чергу, звичайно, запозиченого або архаїчного). Особливо цікавило людей походження власних назв — найменувань географічних об'єктів (топонімів) та імен людей (антропонімів). Навколо багатьох таких слів, мотивація яких уже була незрозумілою або малозрозумілого, виникали легенди. Деякі старовинні пояснення топонімів залучали до своїх оповідей літописці. Літописець Нестор використовує топоніми та фразеологізми як арґументи для своїх тверджень. З поширенням писемності, функціонуванням літературних мов перед книжниками виникали суто філологічні й лінгвістичні проблеми. Малозрозумілі та незрозумілі для непідготовленого читача слова в старослов'янських текстах давньоруські книжки пояснювали за допомогою глос — перекладів або тлумачень прямо в тексті, над пояснювальним словом (міжрядкові глоси) або на берегах (полях) книги. Подібним чином архаїчні, діалектні, запозичені слова пояснювалися в грецьких і старослов'янських текстах. Власне давньоруське глосування як засіб пояснення слова запозичено із грецьких та старослов'янських зразків. Найпоширенішими в давньоруській практиці були контекстуальні глоси, що вводилися за допомогою слів та словосполук-індикаторів рекъше, єже єсть сказаємо тощо. Контекстуальні глоси наявні в давньоруських перекладах із грецької мови і в ориґінальних творах. Найчисленнішими (близько 60) є глоси до залишених неперекладених грецьких слів. Пояснення слів за допомогою глос — глосографія (глосемографія) є несловниковою лексикографією. Вона сприяла виробленню давньоруського лексичного узусу. Зібрані окремо глоси утворюють словник-глосарій, що може існувати відірвано від тексту, до якого первісно глоси належали. Глосографія (глосемографія) підготувала ґрунт для наших перших словників. Відповідно до об'єктів глосемографічної праці, інтересів освічених людей у Київській Русі оформилися три головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники символіки; 3) слов'яноруські словники. Найпоширенішими були словники-ономастикони. Популярність їх обумовлена масовим розповсюдженням нових християнських імен людей та знайомством із значною кількістю біблійних топонімів. Значення християнських імен грецького походження в середовищі освічених людей були зрозумілі. У XI—XIII ст. в ходу були невеликі словнички, в яких тлумачилося алегоричне або символічне значення слова.
39. Староукраїнське мовознавство: творчість Зизанія, Смотрицького, Ужевича.
Лінгвістична література граматичного типу на східнослов’янських землях відома ще з доби Київської Русі, але конкретних оригінальних праць від того часу не збереглося. Староукраїнська граматична теорія розвивалася у сфері європейського мовознавства. Заслугою староукраїнських лінгвістів є те, що вони в багатьох випадках вийшли за рамки греко-латинської теорії, виявили специфічні особливості слов’янської системи й адекватно її описали. Творчий підхід до лінгвістичних проблем характеризує творчість і Л. Зизанія, і М. Смотрицького, і І. Ужевича. Першим теорію свого часу при описі слов’янської фонетики (орфографії) та морфології застосував Л. Зизаній. Учений виявив низку особливостей слов’янської системи імені й дієслова, зокрема відкрив орудний відмінок, спробував зробити поділ слів за відмінами й дієвідмінами, осмислити систему часів церковнослов’янської мови. Але він ще міцно тримався теорії граматики, побудованої на грецькому матеріалі (навіть приписував церковнослов’янській мові артикль як окремий клас слів). Л. Зизаній — перший український лінгвіст, котрий спеціально обстежував словенороські тексти з метою наукового опису мови. Здійснюючи кодифікацію, учений намагався розмежувати традиційно-книжні елементи й живомовні східнослов’янські, але чіткої грані між цими двома компонентами він не провів, тому поруч із давніми, архаїчними формами в його книзі часто як рівноправний складник даються характерні східнослов’янські або специфічні українські форми.Найвидатнішим теоретиком слов’янської лінгвістичної системи в староукраїнському (і ширше — слов’янському) мовознавстві виступив М. Смотрицький, який у повному обсязі опрацював фонетичну, морфологічну й синтаксичну системи східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови (українського різновиду). Створена ним загальна концепція церковнослов’янської граматики зберігала актуальність аж до XIX ст. М. Смотрицький був першим дослідником давніх слов’янських пам’яток. У його розпорядженні були, можливо, навіть деякі старослов’янські тексти, через це описана ним система загалом близька до старослов’янської пізнього періоду (XII ст.). Відрізняв старослов’янську й живі слов’янські мови, в тому числі рідну українську. У категоріях і термінах латинської граматики на прикладі української мови універсальну слов’янську систему спробував описати І. Ужевич, але це йому не скрізь удалося. Загалом ідея І. Ужевича була співзвучна ідеям тодішньої французької лінгвістики, які згодом реалізувалися в універсальній граматиці. Матеріал для своєї праці І. Ужевич брав із живої української та інших, слов’янських мов, а також із друкованих церковнослов’янських граматик. Історія староукраїнського мовознавства показує, що прогрес у науці створюється зусиллями цілих поколінь дослідників. Важливу, роль у цьому відіграє спадковість у культурі народу. Не будучи прив’язаною до конкретного текстового матеріалу, староукраїнська граматична думка мала більш яскраво виражений світський характер (належність мовознавців XVI — XVII ст. до духовного стану виявлялася тільки час від часу в підборі ілюстративного матеріалу), а в середині XVII ст. перейшла в коло світських наук.