52. Окупаційний режим в Україні ( 1941-1944 рр.)

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України». Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей. В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб. Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

53. Завершення боїв за Україну восени 1944р. Вклад українського народу в розгром

нациської Німеччини.

Звільнення Правобережної України здійснювалось в ході семи операцій: Житомирсько-Бердичівської, Корсунь-Шевченківської, Рівненсько-Луцької, Кіровоградської, Проскурівсько-Чернівецької, Умансько-Ботошан-ської і Березнеговато-Снегирівської та Одеської. І лише після того, як вищеназвані операції були завершені або наближались до кінця, почалась Кримська операція (з 8 квітня до 12 травня 1944 р.) Були звільнені Вінниця, Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Чернівці, Миколаїв, Одеса. Війська 2-го Українського фронту в кінці березня вийшли на державний кордон по р. Прут, форсували його, вступили на територію Румунії й оволоділи значною її територією. Після поразки німецьких військ на Правобережній Україні їх становище в Криму різко погіршилось. 13 квітня був звільнений Сімферополь, 9 травня – Севастополь. 12 травня операція по звільненню Криму була завершена. Німці втратили в Криму 100 тис. солдатів і офіцерів. У результаті літньої операції Червоної Армії дві найбільші групи армій Німеччини – “Центр” і “Північна Україна” – були розгромлені. Червона Армія завершила звільнення України, Білорусії, Молдавії. Саме з території України почало поступати поповнення до породілих частин Червоної армії. Лише у перші місяці війни Україна направила до діючої армії 3 184 726 осіб. Окремі військові з’єднання і частини складалися переважно з місцевого населення. Наприклад, уродженці  України становили основу 37-ї, 38-ї, 40-ї, 13-ї, 17-ї стрілецьких бригад та ряду інших частин Південно-Західного фронту. Є усі підстави вважати, що у військах, які билися з гітлерівцями на Україні у 1941 році мешканці України становили не менше 50 відсотків їхнього особового складу.

  Дослідник О.Артем’єв писав, що на початок 1943 року українці становили другу за чисельністю після росіян національну групу в радянських військах, що становило 12 відсотків. І це у той час, коли територія України була повністю окупована ворогом.

Жителів України мобілізовували  до складу всіх чотирьох українських фронтів. Так, у другій половині 1944 року у ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці України становили від 60 до 70 відсотків. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. наших земляків.

Значних масштабі сягнула й мобілізація Українських жінок. Армія потребувала великої кількості друкарок, телефоністок, медсестер, кухарок. Праль тощо. Багато жінок брали безпосередню участь у бойових діях. Жіноча мобілізації в Україні охопила десятки тисяч жінок.

Втрати цивільного населення України Були значон більшими, ніж її втрати на фронтах. Окупанти спалили разом із мешканцями 250 сіл.

У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях массового знищення від рук окупантів загинуло 5,5 млн. людей.

Близько 2,5 млн. полягло на фронтах.

З 2,8 млн. людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємситвах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн. осіб були з України.

Втрати українського народу у війні становили 40-44 відсотки від загальних втрат СРСР.

Сталінський режим не відставав від німецького у своїй сваволі. За період другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі та Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чионм жителів західноукраїнських земель. Депортовано сотні тисяч родин, які знайшли смерть далеко від рідної землі.

Тому, у 1945 році в Україні залишилось лише 27,4 млн. людей із 41, 7 млн., що проживали у 1941 році. Важкі соціально-еокономічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває і сьогодні.

Загалом можна вважати, що кількість українців, які пройшли війну у складі Збройних Сил СРСР – не менше 7 млн. чол.