28. Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель 19 – поч. 20 ст.

В середині XIX ст. беззастережним лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли. Наслідком репресивної політики російського уряду (Емський указ 1876 р., підрив громадівського руху, початок інтелектуальної та політичної еміграції членів Київської громади, цензурні утиски, несприятлива мовна ситуація) було те, що наддніпрянські діячі вперше виказали думку про перенесення центру українського руху з Наддніпрянщини до Галичини.

В політичному відношенні Галичина мала сприятливі умови для розвитку українського руху. Українці Галичини хоча і обмежено, але користувалися демократичними правами - вибору своїх представників до крайового сейму та австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, літератури, освіти, науки.

У східних і західних українців на зламі XIX-XX ст. витворюється спільна національна свідомість, складовою якої було усвідомлення етнічності, географічної та мовної єдності. Галицькі українці сприймають усталену для наддніпрянців назву "Україна", "українець". Створена українська літературна мова на основі полтавсько-київського діалекту доповнювалася галицькими елементами (з наукової, політичної, промислової галузей).

Зміни відбувалися у психології галицьких українців, у яких почав витворюватися "комплекс П'ємонту", тобто усвідомлення провідної ролі та призначення Галичини в українському національному відродженні..

Згодом після тривалих переговорів двох сторін і через втручання високого духовного авторитета митрополита А.Шептицького в лютому 1914 р. сейм ухвалив новий крайовий статут. Згідно з реформою українці отримали 27 % місць у крайовому сеймі (така ж сама пропорція зберігалася при виборах до Державної ради), були представлені у Крайовому виділі (2 українця з 8 членів) та усіх комітетах сейму.

Цей компроміс "порушив монополію влади, яку поляки в Галичині мали від 1867 р., відтепер українці і поляки стали "партнерами у крайовому уряді, з якого перед тим вони були практично виключені". Контроль над шкільництвом переходив до українських депутатів сейму. У 1914 р. передбачалось відкриття 10 нових українських шкіл. Цим планам перешкодила Перша світова війна.

Великий громадський резонанс мала боротьба за відкриття українського університету. Спочатку серед галицьких інтелектуалів існувала ідея: шляхом збільшення україномовних кафедр у Львівському університеті (в 1914 р. їх було 10) поділити його на дві частини - польську та українську. Але адміністрація університету не підтримала цей проект. Пізніше виник план створення окремого українського університету.

Самобутнім проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно-військових молодіжних організацій - "Сокіл", "Січ", "Пласт". Основним їх призначенням були фізична виправка та спортивні змагання. Але на галицькому ґрунті ці організації виконували важливу ідеологічну функцію, сприяли формуванню національної свідомості, почуття гордості за героїчне минуле українського народу. Більше того, з одного боку, спиралися на військові традиції Запорозької Січі та українського козацтва, з іншого, - стали праобразом створення українських військових об'єднань, перших мілітарних одиниць українців XX ст., чиє призначення полягало в обороні в майбутньому української держави.

У1894 р. була заснована перша українська юнацька гімнастично-спортивна організація "Сокіл". її засновниками були активісти "Просвіти"

Особливістю парамілітарних організацій в Галичині було те, що вони займалися не лише фізичною підготовкою, а й духовним вихованням української молоді, яка згодом брала активну участь у військових подіях та змаганнях за українську державу. Діяльність цих військово-спортивних організацій була проявом галицького національного відродження. Так, усі січово-сокільські організації та "Пласт" взяли участь у грандіозному святі на майдані "Сокол-Батоко" у Львові з нагоди святкування 100-літнього ювілею Т.Шевченка (1914).

В 1873 р. коштом наддніпрянців у Львові було створено літературне товариство Шевченка. У 1892 р. замість товариства Шевченка постало Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Авторами статуту оновленого товариства були В.Антонович, О.Кониський та О.Барвінський.

Академічна наука в Галичині здобула ще одну перемогу - відкриття першої в українських землях кафедри історії України в 1904 р. при Львівському університеті. Кафедру очолив учень В.Антоновича М. Грушевський.

Культурна експансія українців в Галичині була пов'язана з упровадженням українського фонетичного правопису в шкільну справу та офіційне діловодство, підтвердженням державних прав української мови, відкриттям другої (після Львівської) української гімназії в Коломиї.

Активним провідником ідей відродження виступало товариство "Просвіта". Це була найавторитетніша культурно-громадська організація. У 1914 р. в Галичині діяли 77 її філій та 3 тис. місцевих читалень. Активну просвітницьку роботу діячі "Просвіти" проводили також серед українців-військовиків в австрійський армії і навіть серед працівників жандармерії.