22. Пилип Орлик. Конституція 1710 року.

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції).

Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи.

Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу.

Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.

23. Гайдамацький рух. Коліївщина.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в Перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а середині століття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники із ґуралень, млинів й панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі зажени були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки й фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними й не малі виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було б відновлення козацьких вільностей, Визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу й навіть Броді, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме под назвою «коліївщина». Приводом був поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання ставши Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, сін бідного селянина із села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши із урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам " яті, їхнього приклад надихав Український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на територї України діяли зажени народного месника З. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але й рухливі зажени, котрі здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх заподій в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, котрі не малі чіткої програми дій.

Незважаючи тих, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: Український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.