71. Духовне життя суспільства:сутність і структура.

Поряд із пізнавальними, інтелектуальними здатностями свідомість людини виражає її моральну сутність. Інтелек­туальність і моральність є формами прояву духовності.

Першоджерелом духовно-моральних якостей людини були умови співжиття, спільної діяльності. Саме вони формували по­требу взаємодопомоги, вміння ототожнювати себе з іншим. З цієї первинної «клітинки» моральної свідомості, зрештою, й ви­ник принцип «возлюби ближнього свого як самого себе».

Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі понят­тя, як «душа», «дух». У християнському релігійному вченні лю­дину розуміють як таку істоту , що має тіло, душу й дух. Чи ма­ють ці поняття науково-філософське значення? Так, мають.

Слово «душа» етимологічно пов'язане з таким, як «дихан­ня», «дихати». Отже, в найширшому розумінні — це начало життєвості, те, що робить людину живою істотою, і причому саме з людськими якісними ознаками. До «луші» відносяться всі життєві прояви людини, оскільки вона має психіку, свідомість і особливо — емоційно-моральну сферу, здатність співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про «душевність», якостідуші і навпаки — про «бездушність», якщо людині бракує цих якостей.

«Дух», «духовність» з наукової точки зору — це не прояв свідомості —той, на якому найбільше і найповніше проявляєть­ся Ті відносна самостійність, її «зворотний вплив» на матерію, її творча свобода, подолання інертної сторони матеріального бут­тя. Отже, духовність - це єдність індивідуально-особистісного і соціального начала. Створювані суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні цінності переломлю­ються крізь власну свІлому активність особистості, її здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.

Людина якдуховна істота - не пасивний продукт природних І суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини пред­метом свого розуму і своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, особистісного начала, са­мовизначення, людської гідності. Я к носій духовного начала л го­дина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і, навіть, за світ.

72. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет)