57. Філософія і. Канта („Критика чистого розуму”)

Кант – засновник німецької філософії. Його творчість поділена на 2 періоди – докритичний (захоплення природничими науками) і критичний. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії. Її предметом має бути дослідження пізнавальної діяльності людського розуму. Головним фактором визначення способу пізнання предмета є суб’єкт пізнання та його пізнавальні здібності. Праці “Критика чистого розуму”, ”Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи і моралі.

Філософ має відповісти на питання:”Що я можу знати?”, “Що я маю знати?”, “Чого я можу сподіватися?”. Головна його проблема – яким чином людина може бути вільна. Відповідь – через пізнання.

Процес пізнання поділяє на 3 рівні:

1 – апріорне знання (“до того як” – відбув. на рівні відчуттів,- простір, час, причина);

2 – розсудок (збирає і систематизує факти відчуттів);

3 – розум, який працює в 2 сферах – пізнає природу і суспільство (розум чистий і розум практичний). Визначає “річ в собі” – коли практичний розум наштовхується на свої практичні межі. Розум не пізнає світ через причини незастосування моральних принципів. Людина буде вільна коли буде правильно пізнавати природу на основі моральних принципів. Основою світу є матерія і дух.

І. Кант більш послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обгрунтування теорії пізнання, розглянув­ши його як діяльність, що відбувається (здійснюється) за власни­ми законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, шо визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання.-Такий підхід дав змогу і. Канту розкрити що являє собою Істинне знання, що є істина.

Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпі­ричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, шо чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні.

Звідси Кант розуміє пізнання як процес: невідоме впливає на чуття людини і породжує багатоманіття відчуттів (Індиві­дуальних і суб'єктивних), які упорядковуються за допомогою простору й часу. Перетворення їх у досвід, щось загальнозна-чиме, здійснює раціональне мислення (розсудок), оперуючи поняттями.

Філософія практичного розуму Канта знайшла своє завер­шення в теорії моралі (етиці). вважав, що принципи моралі несумісні (супе­речать) з досягненням щастя через задоволення. Категоричний імператив вимагає виконання морального обов'язку і нейтралі­зації (заперечення, відкидання) нахилів до чутгєвих насолод тощо. Звідси випливає, що послідовно дотримуючись категоричного Імперативу людина не досягає щастя. Більше того, Кант переконаний, шо щастя і доброчинність —дві несумісні речі.

58.Буття

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі. В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття: - категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду; - поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна. Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього іс-нування. Розрізняються основні форми буття: 1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і спе-цифічне людське буття; 3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі, сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

59. Обєктивні умови і субєктивний фактор в історії. Під об'єктивними умовами ми розуміємо стан суспільства і насамперед його економічний фундамент, а також його соціальну, політичну і духовну сфери. Суб'єктивний же фактор - це більш-менш усвідомлена діяльність суб'єкта історії, яким є маси, соціальні групи, класи, партії і окремі люди.

Поняття об'єктивного і суб'єктивного в історії не тотожні поняттями матеріального і ідеального. З одного боку, до об'єктивних умов відносяться не тільки матеріально-предметна середовище та матеріальні суспільні відносини, але і духовний клімат, духовна атмосфера часу та інші явища, які віднести до матеріальних не можна. З іншого боку, і сам суб'єкт, і його діяльність аж ніяк не зводяться до його свідомості, до чогось духовного, хоча їх роль, коли мова йде про суб'єктивний початку в історії, величезна.

"При всій значущості суб'єктивного начала в історії рішення і вільно обраних вчинки людей в принципі не можуть носити довільний характер. Це пояснюється вже тим, що кожне нове покоління застає певний стан суспільства - відомий рівень розвитку виробництва, певну соціальну структуру суспільства, систему суспільних відносин, історично конкретне державне пристрій, нарешті, те або інший стан духовної атмосфери, духовного життя суспільства і т. д.

У кінцевому рахунку об'єктивні умови - це той трамплін, від якого тільки й може відштовхуватися суб'єктивний фактор, та база, яка зумовлює соціально-типові форми, способи та напрямки діяльності мас, класів, соціальних груп у той чи інший період. Вже тому люди не вільні за своїм уподобанням й розумінню змінювати хід історії. Усе це змушує засумніватися у відсутності певної впорядкованості і навіть закономірності історичного процесу.