73. Поняття істини. Процесуальність істини. Практика, як критерій істини.

Істина – адекватне відтворення в пізнанні об’єктивної реальності; результат певного, визначеного практикою, гносеологічного відношення, при якому пізнавальний образ субєкта виступає як вірне відображення дійсного стану об’єкту. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрямки і школи намагалися сформувати своє розуміння природи і сутності істини. За Аристотелем істина – це відповідність наших знань дійсності. Специфіка сучасного розуміння істини в тому, що:

1. дійсність, відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище;

2. пізнання та його результат - істина нерозривно пов’язані з предметно-чутливою діяльністю людини, з практикою; достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці.

Сучасна матеріальна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять:

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Не залежить від суб’єкта саме зміст істини, але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат – знання було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики.

Положення про об’єктивність істини не означає, що вона є елементом об’єктивного світу. Істина – це теоретична форма розв’язання суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання. Будучі результатом діяльності суб’єкта, вона одночас відтворює дійсність і не залежить від суб’єкта.

З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб’єктивній формі, вона характеризує знання не з його об’єктивного боку, а з точки зору його об’єктивної дійсності.

Відносна істина – це знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Вона включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть зміню-ватись, поглиблюватись, уточнюватись чи замінюватись.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю.оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об’єктивна істина не тільки абсолютна, але і відносна, тобто є абсолютною в певних межах. Межі ці визначаються рівнем історичного розвитку. Нема і бути не може окремо абсолютної і відносної істини існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Відносне і абсолютне – два необхідних моменти об’єктивної істини.