1) Козацтво – захисник віри та культури українського народу. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Причини виникнення козацтва слід шукати у посиленні соціального гноблення, подальшого закріпачення селян, національно-релігійних утисків. Населення почало тікати на вільні землі. У країнах Європи, де не було вільних земель, втікачі прямували до міст, «повітря яких робило людину вільною». Українське ж селянство (особливо з районів фільваркового господарства), шукало порятунку від гноблення у втечі в райони середньої та нижньої течії Дніпра, де лежали величезні незаселені та неосвоєні степові простори (так зване Дике поле). Тут не було панів, кріпацтва та державної влади. Але існувала постійна загроза нападів кримських татар, яких підтримувала Туреччина. Тому втікачі йшли в ці краї не поодинці, а ватагами. Ватаги очолювали отамани.

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі — захоплені іноземними державами.

У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою».

На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство.

Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний (*1570, Кульчиці — †10 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землі, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва i Війська Запорозького. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл.

З усім військом Запорізьким Петро Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики шляхетської Польщі. І хоча нова культурна інституція була створена без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити чи скасувати, бо побоювалися козацтва. За активної участі Сагайдачного на Русі-Україні 1620 р., всупереч політиці польсько-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, було відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Брестської церковної унії 1596 р. Таким чином Сагайдачний зробив безпрецедентний для свого часу крок — поставив зброю на охорону освіти рідної країни та її культури.

2) Культурне життя у роки Другої Світової війни та в післявоєнний період

Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат.

Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. .

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов'язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура.

З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу.Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі, значною мірою пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т.зв. буржуазного націоналізму. Впродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу ВМЗ республіки, яких наприкін. 1950 р. було 160, де навчалось понад 200 тис. студентів. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

На передовому рубежі боротьби проти нацистів перебувала література. У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені рядки М. Бажана ("Клятва"), П. Тичини ("Похорон друга"), М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В, Сосюри ("В голини гніву"), А. Малишка ("Україно моя!"), О. Довженка ("Україна у вогні") та ін.

Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу — романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", В. Некрасова "В окопах Сталінграда" та ін. Однак відбувалося ідеологічне цькування письменників з боку компартійних органів. Каятися за неіснуючі гріхи змушені були Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Рильський, В. Сосюра, С. Голованіський, О. Вишня та багато інших. Такою самою була ситуація і в інших сферах культури.

Білет 24