2. Розвиток української культури у 1917-1920 рр.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузілітератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Білет 11

1. Розвиток іконопису у х-хіі ст. Київська школа

Ікона з'явилася на Україні приблизно в 988 році. У перекладі з грецької це слово - образ - і закріпилося в українській мові. Спочатку були тільки привізні ікони, в основному, візантійські та грецькі, потім у міру розширення будівництва храмів виникали і поширювалися українські школи іконопису, в основному при монастирях. Творцем київської школи іконопису вважають митрополита Іларіона, який виступив проти засилля візантійських греків у іконописній роботах на території Київської Русі. Іконописні майстерні знаходилися при храмах святої Софії і в Печерському монастирі, заснованому Антонієм і Теодосієм. З тих часів дійшло дуже мало робіт українських майстрів і лише кілька імен авторів. Це Григорій, легендарний Алімпій, про якого люди казали, що йому допомагають янголи - він міг за кілька годин намалювати і позолотити ікону. Вважається, що церква Успіння Богородиці (1073-1089 рр.). Розписана була вже тільки київськими майстрами, на відміну від більш ранніх святої Софії та Десятинної церкви для будівництва та розпису яких запрошувалися майстри з усього православного світу. Класична іконопис на Україні розвивалася у відповідності з православними канонами (правда дошки бралися в основному липові), крім того малювалися ікони на склі (в основному на Західній Україні) і вишивалися на тканині. На думку більшості вчених у цей період були закладені основні національні особливості українського іконопису від російської та інших православних шкіл. Основними відзнаками української ікони від решти православних шкіл іконопису, більшість вчених вважають:

-- певна м'якість колориту;

-- застосування червоного золота з більш теплим кольором, ніж в суворих російських іконах з більш блідими кольорами позолоти;

-- застосування рослинних орнаментів, з використанням квітів скрізь, де це можна було застосувати (розпис орнаментів на одязі, країв рамки дошки ікони);

-- м'яке, майже трепетне написання найулюбленіших Українських образів іконографії (особливо Богородиці).

Розгром і майже повне знищення Києва військами Батия (1240 рік) надовго перенесли центр українського іконопису в західні райони (Галич). Подальша складна історія України визначила і відповідну історію її ікон - наступний підйом іконопису пов'язаний спочатку з масовим будівництвом православних храмів і монастирів, а потім і з появою ікон у кожному православному домі (приблизно 17-18 ст.).

Масовий попит на значок, викликав до життя і досить унікальне явище у вигляді народної іконопису, тобто багато самоучок писали ікони під замовлення і навіть розписували сільські церкви і храми, вносячи своє бачення святих образів у строгі православні канони їх написання. В надалі появу і розвиток техніки кольорового друку викликало появу дешевих копій, що створюються шляхом наклеювання паперової репродукції ікони на дощечку з подальшим оформленням штампованим окладом і вставкою цієї (фактично ілюстрації) в раму зі склом. Складний, тривалий процес класичного створення ікони завжди був досить дорогим і природно не міг бути поставлений на такий же потік, що призвело до зниження обсягів написання ікон у їх класичному розумінні.

Останній удар по українського іконопису було завдано в минулому столітті Радянською владою -- знищення храмів, масове спалення ікон призвели до того, що протягом майже століття рідкісні вихідці з України працювали в основному за кордоном, розписуючи храми і створюючи ікони. В даний час - відновлення храмів і відродження свободи віросповідання громадян України, створюють певні передумови для нового відродження українського іконопису - мистецтва пережив століття.

2 Політика українізації та її вплив на українську культуру.

Політика українізації (коренізації) в 1920-х pp. Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Вплив українізації на освіту і культуру

Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику. Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто графоманською макулатурою. Але були й окремі прориви, які рівнялися найвищим мистецьким стандартам. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем п’єси молодого драматурга Миколи Куліша “Комуна в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу “першого поета кінематографа”, а його кінокартину “Земля” (1930) у 1968 р.міжнародне жюрі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.

Білет 12

1. Музична культура та народна творчість Київської Русі.

. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

Отже, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.