1. Гетьман Іван Мазепа та його роль у розвитку української культури

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі.З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.

2.Розвиток освіти, науки та мистецтва в післявоєнний період

З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу.Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі, значною мірою пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т.зв. буржуазного націоналізму. Впродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу ВМЗ республіки, яких наприкін. 1950 р. було 160, де навчалось понад 200 тис. студентів. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.Значну увагу розвитку науки держава приділяла й у повоєнний час. У 1946 р. було здійснено пуск першого в СРСР атомного реактора. Впродовж 1948—1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під керівництвом С. Лєбедєва створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Колектив Інституту електрозварювання ін. Є. Патока АН УРСР розробив нові зразки авто-зварювальної і електричної апаратури. Важливий внесок у розвиток вітчизняної науки зробили математики М. Боголюбов, М. Лаврентьев, селекціонер В. Юр'єв, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія та ін. Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець з України академік А. Люлька.Істотною проблемою цього часу був партійний контроль, який пригнічував розвиток науки. Жертвами кампанії гонінь стало багато визначних учених, що зумовило відставання вітчизняної науки від світового рівня

.Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу — романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", В. Некрасова "В окопах Сталінграда" та ін. Однак відбувалося ідеологічне цькування письменників з боку компартійних органів. Каятися за неіснуючі гріхи змушені були Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Рильський, В. Сосюра, С. Голованіський, О. Вишня та багато інших. Такою самою була ситуація і в інших сферах культури.У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася однією з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников - - "Стояти на смерть", Ю. Волков — "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет — "Подвиг моряків" та ін. Водночас українські митці звертали увагу на пересічного українця, його працю. Популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.Після війни театральне життя, хоч і перебувало під ідеологічним пресом, але все ж дещо пожвавилося. На поч. 50-х років у республіці діяли бл. 70 професійних театрів, більшість з яких ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін.В умовах післявоєнної відбудови міст значна увага приділялася архітектурі. У цей час було відбудовано й реконструйовано Дніпрогес, будинки Київського університету ім. Т. Шевченка, Верховної Ради та ін.Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, композитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

Білет 26

1Розвиток літератури протягом другої половини XVII - першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І. Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були також Лазар Баранович (великі збірки проповідей "Меч духовний", 1666 і "Труби словес проповідних", 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби.. Віршування, за тогочасним розумінням, "мова богів", стає не тільки модою, а й обов'язком учителів та учнів академій, де просто вчать писати вірші, Героїчні, драматичні та трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. В цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Кривоніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу. Козацькі літописи Тризначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом.Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій від початку Визвольної війни і до 1702 р., які описав живо, ясно і об'єктивно. Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший від Літопису Самовидця, бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною й ускладненою для сприйняття.

2. Українське поетичне кіноУкраїнський кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов,Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі вАргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Білет 27.

1 За доби козацтва в Україні набув поширення позацерковний духовний спів. Духовні пісні створювали відо­мі культурні діячі, богослови й пись­менники П. Беринда, Д. Туптало), К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович та ін. Хоча музичний професіоналізм того часу розвивався переважно в надрах церковної музики, поступово в му­зичному побуті зароджувалися й світські вокальні жанри — канти¹ та псальми².Кант має куплетну будову, чіткий ритм. Поряд із кантом у побутовому музи­куванні поширюється пісня-романс³, виконувана під акомпанемент клаві­корду⁴, бандури, торбану, пізніше -фортепіано або гітари. Розвиток пісні-романсу пов'язаний із творчістю багатьох композиторів — професіоналів і аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Григорію Сково­роді (1722-1794) - Він був обдаро­ваним музикантом, грав на багатьох інструментах. З музичної спадщини Г. Сковороди збереглися канти «Пасти­рі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Своєрідним підсумком духовно-пі­сенної творчості українського народу упродовж понад двох століть став Почаївський «Богогласник»(1790-1791) -перша в Україні друкована збірка ду­ховних, пісень, цінна художня пам'ятка епохи. її було надруковано отцями-василіанами в монастирській друкарні містечка Почаєва на Волині. Збірка містить 248 віршів з нотами, поділених на чотири розділи: пісні про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих, покаянно-моралізаторські. Тексти на­писано переважно церковно-слов'янсь­кою і книжною українською мовою, подекуди - польською і латинською. Більшість творів збірки анонімні, хоча з акровіршів² можназ'ясувати прізви­ща їх авторів - Г. Кониського, Г. Ско­вороди, Д. Туптала.Х

ОРОВА КУЛЬТУРАОсновоположником жанру духовно­го хорового концерту циклічної струк­тури в українській музицбув Максим Березовський (1745-1777) - компози­тор і співак, митець яскравої творчої ін­дивідуальності. Він також створив опе­ру «Демофонт» і сонату для скрипки ічембало у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально­го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур­гії та інші твори. Його твори вирізня­ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож­ньою досконалістю, красою й виразніс­тю. Четверта частина з літургії² М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів.Справжньою перлиною духовної му­зики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зі­ставленні чотирьох частин циклу, ан­самблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образ­них сфер: скорботності, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту то­щоАртемій Ведель (1767-1808) - ком­позитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс­торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро­ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів ком­позитора не дійшли до нашого часу. Нам відомі близько ЗО хорових кон­цертів, серед них - «Доколе, Госпо­ди...», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові­ші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.В історію світової культури Д. Борт­нянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Крім хорової музики Д. Бортнян­ський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квін­тет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструменталь­них жанрів. Створені на італійські ліб­рето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїн­ських композиторів XIX ст. Його хо­рова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.

ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРАНа XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного те­атру. Він зародився у навчальних зак­ладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - уч­нів навчали складати декламації, вір­шовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Декламації та діалоги - безпосеред­нє джерело виникнення шкільної дра­ми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не лише розігрували готові п'єси, а й брали участь у їх створенні. Під час канікул вони влаштовували «рек­реаційні» вистави просто неба.Філософсько-естетичне обґрунту­вання принципів шкільної драми -трагедії, комедії, трагікомедії - здій­снив реформатор українського бароко­вого театру Феофан Прокопович, автор підручника «Пиїтика».Алегоричний зміст драм-мораліте на зразок «Царства натури людської» передбачав уведення дійових осіб, в яких персоніфікувалися людські чес­ноти чи вади, певні моральні поняття: Віра, Надія, Любов, Совість, Муд­рість, Блаженство, Розум, Заздрість, Тиранство, Ворожнеча, Гнів, Фортуна. У дусі християнської моралі в драмах і комедіях викривалися хабарництво, розбещеність, невігластво, жорсто­кість, проти яких спрямовувалося са­тиричне вістря авторів.Драми на історичні теми присвячу­вали реальним подіям і видатним по­статям. У драмі невідомого автора «Милость Божія» головною дійовою особою виступає герой національно-визвольної війни Б. Хмельницький.Барокові риси шкільної драми вия­вились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між акта­ми серйозної шкільної драми, яку гра­ли «книжною» мовою, з розважаль­ною метою виконували веселі й жар­тівливі інтермедії, написані доступ­ною народною мовою. Сюжети інтер­медій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Костюми й сценічне обладнання у шкільній драмі були зумовлені тек­стом. Алегоричні фігури або реалістич­ні персонажі вдягалися відповідно до уявлень про міфологічні, біблійні чи історичні постаті. Кожна дійова особа малав руці характерні атрибути, що символізували конкретну людину. Під час вистав застосовували завісу, різні сценічні й світлові ефекти, що імітува­ли польоти, палаючий вогонь, звуки грому, море з кораблем, що потопає серед хвиль, тощо.Видатні українські просвітителі, ав­тори шкільних драм Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Колачинський були організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусі, Сербії, де вони також створювали те­атри та хори.ВЕРТЕПІз Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обря­довості, тісно пов'язаний національ­ний ляльковий театр вертеп². Час ви­никнення його ще й досі точно не з'ясовано, адже не розшукано текстів вертепних драм. Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час Різдвя­них свят із вертепом селами й хутора­ми, відвідували панські садиби й ко­зацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у вели­кій дерев'яній скрині, поділеній на два (інколи три) поверхи. У підлозі сцени обох ярусів прорізувалися щі­лини, крізь які один чи два актори во­дили ляльок, закріплених на дротах.На Галичині, Буковині й Закарпат­ті набув популярності так званий жи­вий вертеп, в якому замість ляльок грали люди-актори. Загалом вертепна драма стала улюбленим видовищем широких кіл народу, предтечею де­мократичного театру.Початки драматичного театру заро­дилися в гетьманській столиці Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьма­на Лівобережної України Кирила Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера «Ізюмський ярмарок», Таким чином, український театр ко­зацько-гетьманської доби, що синтезу­вав поетичне слово, акторську гру, де­коративний живопис, музику і танець, став яскравим утіленням стилю баро­ко. Українські діячі, зокрема вихован­ці Києво-Могилянської академії, спри­яли поширенню вітчизняних мистець­ких традицій за межами батьківщини.

2. Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі Вьюнища, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим». Навчався він легко. Сашку дуже подобалося читати і малювати.Для того щоб вступити до інституту, потрібні були гроші. Батько пішов на велику жертву, продав одну з семи десятин землі, що годувала сім'ю. У 1911 році Олександр вступає до Глухівського вчительського інституту (Чернігівська губернія). Закінчивши його в 1914 році, Довженко отримує призначення в Житомирське вище початкове училище. Перша світова війна обходить його стороною — лікарі знайшли, що у нього хворе серце.Восени 1917 року Довженко переїздить до Києва, де вступає до Комерційного інституту. А коли відкривається Академія мистецтв, то Довженко вступає і туди.Після встановлення радянської влади Довженко працює в Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручають завідування відділом мистецтв, коміссарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти і т.д. Незабаром він переходить на дипломатичну роботу і служить у Варні та в Берліні.У серпні 1923 року він повертається до Харкова, де працює переважно як художник, оформляючи книги та обкладинки журналів. У цей час він багато пише. Його статті з мистецтва 20-х років гострі думками і гарні за стилем.Влітку 1926 року Довженка несподівано для багатьох відправляється до Одеси, де починає вчитися кіновиробництва.У 1928 році Довженко знімає повнометражний фільм «Звенигора», в якому химерно перепліталися епізоди української історії зі сценами Громадянської війни. «Безперечною перевагою сценарію „Звенигора“ було використання прийомів казки в композиції. Вільна, новаторська форма „Звенигори“ набагато випереджала свій час, — пише біограф Р. Соболєв. — По суті, з такою розкутістю розпоряджатися часом і простором, як це робив Довженко в 1928 році, кінематографісти наважилися лише через тридцять з гаком років». Створення «Звенигори» означало народження українського кіно як мистецтва. Наступний фільм «Арсенал» (1929) приніс Довженку голосну, воістину світову славу. Довженко сам написав сценарій цієї картини про повстання київських робітників. «В „Арсеналі“ я в умовах тогочасної української обстановки виходив у першу чергу як політичний боєць, — говорив режисер. — Я поставив собі дві мети я в „Арсеналі“ буду громити український націоналізм і шовінізм, з іншого боку, буду поетом і співаком робітничого класу України, що здійснив соціальну революцію».Під час роботи над «Арсеналом» Довженко познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду. Незабаром він запропонував їй руку і серце.Український режисер був захоплений сучасної темою. Він створює «Землю» (1929) — поетичний гімн перетворенню радянського села. Сюжет «Землі» легко переказати. Куркулі вбивають ватажка «свідомої» молоді Василя, але відповіддю на це вбивство стає вступ до колгоспу навіть самих упертих одноосібників. Як більшість геніальних художників, Довженко був «незручною» людиною. Деякі вважали його гордим і самолюбнимУ 1958 році на Брюссельському кінофестивалі (в рамках Міжнародної виставки) разом з «Броненосцем «Потьомкіним» Ейзенштейна і «Матір'ю» Пудовкіна, «Земля» увійшла до числа дванадцяти кращих фільмів усіх часів і народівСимволом і найважливішим будівництвом не тільки України, але всього Радянського Союзу був Дніпрогес. Його-то і зробить Довженко місцем дії свого фільму. Сценарій він напише за дванадцять днів і практично без підготовчого періоду почне знімати. Результатом стане «Іван», самий спірний фільм Довженка, який відняв у нього чотирнадцять місяців життя.На Україні «Івана» зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб, за власним зізнанням, не відчувати себе одіозною фігурою. На студії ціла група збирала матеріали біографії воєначальника і партійного діяча Миколи Щорса — „українського Чапаєва“. Незабаром на стіл режисера лягли тридцять вісім об'ємних папок з різними документами. Сценарій Довженко написав за одинадцять місяців. „Щорсу“ віддав я весь свій життєвий досвід, — відзначав режисер. — Всі накопичені за двадцять років роботи знання знайшли в цьому фільмі своє повне вираження. Протягом літа 1943 року Довженко пише кіноповість «Україна в огні». Сталіну повість не сподобалася, і він заборонив її для друку і для постановки, що стало для Довженка страшним ударом.У лютому 1944 року його звільняють з посади художнього керівника Київської кіностудії і призначають режисером «Мосфільму». Закінчивши на початку 1944 року сценарій про життя садівника-селекціонера І. Мічуріна, Довженко читає його в письменницьких та кінематографічних аудиторіях. Успіх надзвичайний. Шість театрів попросили переробити сценарій для сцени. Так з'являється п'єса «Життя в цвіту».Доля кольорового фільму «Мічурін» (1949) багатостраждальна. У його першому варіанті Довженко казав про нелегке життя творця, про самопожертву для науки (Мічуріна прозвали за одержимість «Іван-скажений»). Режисерові вдалися дивовижні кольорові зйомки колір жив, змінювався, відбивав почуття героїв. Наступний проект Довженка «Прощай, Америка» (1950) про механіку шпигунства був закритий. Зірвалася і постановка картини про подвиг російських моряків «Відкриття Антарктиди».Олександр Петрович знав, що у нього письменницький дар. Усі повоєнні роки він буде працювати над великим епічним твором «Золоті ворота». Його перу належить лірична повість «Зачарована Десна», присвячена дитинству.На жаль, хвороба серця загострюється. Довженко майже постійно відчуває себе хворим. Але задуми його переповнюють. Восени 1951 року Довженко їде в Каховку, на будівництво греблі. Побачене настільки вражає художника, що він вирішує поставити фільм про це будівництво та його людей.За п'ять років матеріал був не тільки досконало пізнаний і майстерно збудований, але і глибоко філософськи осмислений. Фільм «Поема про море» про одну з ГЕС повинен був стати фільмом про могутність людського духу. Але поставити картину Довженко не встиг. Він помер у ніч на 25 жовтня 1956 року. Завершувала «Поему про море» Юлія Солнцева. Вона ж поставила ще кілька фільмів за творами Довженка.Ім'я Довженка було присвоєне Київській студії художніх фільмів.

Білет 28

1)БарокоПрихід Ренесансу мав також велике значення для подальшого розвитку українського зодчества, особливо українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отримали високу оцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана Мазепи, стиль бароко в Україні ще називається «Мазепинським стилем». На жаль, більшість шедеврів українського бароко не збереглися — частково через більшовицьку політику руйнації храмів, частково через те, що специфічне відгалуження цього стилю — так зване «козацьке бароко» — було представлене дерев'яними церквами.У 18 столітті в українському бароко відбувалися зміни — фасади штукатурили та прикрашали ліпниною, прикладом чого є Покровськацерква збудована за проектом українського архітектора Григоровича-Барського.Бароко — стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських монастирів складалося в різні часи, часто — ще в давньоруський період, але їх остаточне формування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям надавалося єдине стильове обличчя (монастирі Придніпров'я та ЛівобережжяУкраїни, Софійський ансамбль, Видубицький монастир у Києві).У цей же час за проектом італійського архітектора Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.КласицизмЗ кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям.На межі XVIII—XIX столітть прекрасними зразками класичності були величаві палати гетьмана Кирили Розумовського вПочепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проект Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині(проект Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмірів палата в Почепі, збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким твором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовика XVI. Не менш цікава величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіанства — типу Вілла Ротонда поблизу Віценци в Італії.Наприкінці 18 століття та на початку 19 на землях України з'явилися поодинакі зразки стилю ампір (пізній класицизм, що наслідував зразки архітектури Риму імператорської доби)Рококо. .Як звичайно в моменти переламу, нові мистецькі ідеї та форми не з’являються відразу у своїй чистій формі. Якийсь час в українському мистецтві тривають відгомони старих смаків і навичок, поступово тільки поступаючись новій «моді». Такий перехідний характер має, наприклад, церква в Сорочинцях, фундована гетьманом Данилом Апостолом. Перехідний — бароково-рококовий — характер має також будівництво київського митрополита Рафаїла Заборовського. Збудована ним дзвіниця і брама в огорожі Київської Софії — це дві характеристичні пам’ятки того образотворчого переламу, свідками яких були в нас перші десятиліття XVIII в.Закінчена в 1748 р. дзвіниця Київської Софії виведена в три поверхи, полегшені віконними прорізами й декоровані колонами та штукатурок). Легка за своєї масивності, софійська дзвіниця послужила зразком для пізніших дзвіниць, між іншим, для дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Не виключено, що в будові софійської дзвіниці брав участь німецький архітектор Шедель, що саме тоді переїхав із Москви в Україну.Рівночасно збудована славна брама Заборовського — це порівняно низька, суто декоративна, здавлена арка, оперта на псевдокорінфські колони. На трикутному вигинчастому фронтоні, серед буйної різьбарської орнаментики вміщено гербовий щит фундатора, а поза тим на всій будівлі не залишено ані п’яді площі, вільної від орнаментальної пересиченості. Ця брама, за словами Д. Антоновича, «зібрала всі примхи й усю безмежну вибагливість козацького бароко, всю його мальовничість і всі його архітектонічні нелогічності, химерність ламаних ліній, що очеркують фронтон, жагу до різьбарської пересиченості. З цих, здавалося б, невдячних елементів утворено цілість химерну, примхувату, але незвичайно мальовничу, принадну, затишну й красномовну».До кола архітектурних пам’яток, що носять на собі нестерту печать українського бароко, належить і митрополича палата в Києві, розпочата за митрополита Ванатовича, а закінчена Заборовським. Вона збереглася до нас досить добре. Її двоповерховий, чітко зосереджений корпус обрамований двома бароковими ризалітами баштового типу. В центрі фасаду підіймається характеристичний для українського бароко причілок, пишно декорований пілястрами, волютами й кованими в міді «сонцями». Походить він уже з часів митрополита Тимофія Щербацького (1748 — 1757), за якого, за словами кафедрального писаря Вориновського, «архієрейські покої були оновлені, щити кам’яні наних виведені й покрівля нова дерев’яна зроблена та залізом побита». Покрівля митрополичої палати — з бароковим перехватом мансардного типу. Вікна й двері партеру — аркадні, отвори горішніх поверхів завершені трикутними нішами й обрамовані штукатурок).Українське бароко було надто помітною появою, зрослою з ґрунту старої української культури, щоб залишитися без впливу, хоч би на таких представників західноєвропейського рококового мистецтва, як німецький архітектор Шедель та його учні.

2. В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись-менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М.В.Хомичевський) (9.12.1897–12.03.1983), який понад 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованою, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, цер-ковний і громадський діяч.Але найбільше прославився Борис Тен як визначний перекла-дач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із старо-грецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, польської, словацької, чеської, російської мов. Голов-на ж його заслуга перед українською культурою, основна справа усього його життя – переклад на українську мову із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978 роках. За ці переклади Б.Тен – цей український рапсод, Гомер двад-цятого віку – став лауреатом республіканської премії імені Макси-ма Рильського.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло-дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож-ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод-ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас-тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у МюнхеніКордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симо-ненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горь-кого в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Кос-тенко звертається до вічних проблем духовності українського наро-ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неорди-нарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований ро-ман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при-хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най-більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р. – 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ-ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спа-дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож-ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби-рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели-ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 від-сотків, а російські – 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла-дання збільшилася з 4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були неве-ликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську – 524. Але все-таки в українськихшколах продовжувала навчатися основна частина учнівського кон-тингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточ-но припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались пересліду-вання діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інте-лігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали-ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер-шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту-пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи-ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко-лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха-рактерно для російського колоніалізму».З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись-менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук-раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор по-пулярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина.Важкими були 60–80-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного ук-раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми-стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на-родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етно-графічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розгля-далась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо-відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загаль-нообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі-технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженерно-технологічним інститутом.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизова-них систем проектування електронно-обчислювальних машин ставІнститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака-демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич.Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, архео-логії, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук-раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія україн-ського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук-раїнської мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірва-лося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо-грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фести-валь української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.Плідно працювали українські скульптори, особливо монумен-талісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам’ятники Л.Українці у Києві і Т.Шевченку в Москві.

Білет №29

1.Живопис ХVІІ - ХVІІІ ст. увібравнайкращідосягненнябароко — багатий декор, позолоту, складнукомпозицію, поєднавшиїхізтрадиціяминародноїтворчості. Поряд з відомимикультурними центрами - Львовом, Києвом - сформувалисяновіхудожнішколи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві.Іконопис широкорозвивається в плані народних мотивів. Святістають схожими на українськихдідів та молодихпарубків. Наіконах ми бачимозапорожців на чолізісвоїмгетьманом, студентівКиєво-МогилянськоїАкадемії, міщан і селян України.Оригінальнимнаціональнимявищем стали народніікони — так званіКозацькіПокрови, на якихзображуваликозаків, старшин, гетьманів. У народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист".Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюєтьсятехнологіярозписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративнітрактуваннязмінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до сутотеологічноївходятьсвітськімотиви, відбувається "перевдягання" біблійнихгероїввукраїнськістрої, в іконувводятьсяпортретнізображенняОсобливемісцесередпам'ятокукраїнського монументального живопису XVIII ст. займаєіконостасПреображенської церкви у с. ВеликіСорочинціСередмайстрівіконописупочеснемісценалежить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їхдіяльністьпройнятаренесанснимгуманізмом.

2. Ліна Костенко видатний творець української сучасної літератури. Це гідна дочка свого народу. Вона за своє життя написала багато творів серед них 2 романи у віршах: «Берестечко» і «Маруся Чурай»

Розглянемо роман «Маруся Чурай»

Роман цей — історичний, тобто в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, (тобто села, міста та й уся природа) суттєво відрізнялися від того, що бачимо в наші дні. За своєюсуттю роман є глибоконаціональним. Ліна Костенко здійснилавеличезнудослідницьку роботу, щобякомогаточнішевідобразити в романіУкраїну XVII сі. Вона відкрилаїї для себе, а потім, працюючи над романом, відкрилаїї й для нас — і цебувбезціннийдаруноквидатногомитця.

Розглянемо «берестечко»

У "Берестечку" відсутнійнаскрізний сюжет, вінфрагментарний; твірналежить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якомуподіївідтворюються не в традиційнійепічнійвідстороненості, а з акцентом на суб'єктивномусприйняттігероїв

Роман «Маруся Чурай», як і драматичніпоеми «Скіфськаодіссея», «Сніг у Флоренції», поема-балада «Дума про братів не-азовських», - цежагучеминуле в сучасності, без якого народ не можеповнокровноіснувати, претендувати на безсмертя.

Зцьогоможназробитивисновок,що Ліна Костенко -  один з класиківсучасноїукраїнськоїлітератури, лауреат НаціональноїпреміїУкраїниіменіТ.Г.Шевченка,патріон своєї країни який готовий віддати життя за свою Батьківщину.

Білет № 30

1.Кінець XVIII — початок XIX ст. поклав початок національному відродженню натеренах всієї України. Цей період вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більшаїїчастинаперетворилася на колоніюРосійськоїімперії.Традиційно початком національноговідродженняновоїдобивважаютьпояву у 1798 р. перших трьохчастин «Енеїди» ІванаКотляревського.— поеми, якійсудилася слава першоготворуновоїукраїнськоїлітератури, твору, щозасвідчивпоявусучасноїукраїнськоїлітературноїмови й водночасуособлював початок українськогонаціональноговідродження.Ідеяминаціональноговідродженнянаснажена й «Історіярусів» (русами тут названо українців): блискучапам'яткаукраїнськоїісторичноїпрози й публіцистикикінця XVIII ст. розповідає про події в Українівіднайдавнішихчасів до 1769 р. Головніідеїтвору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівуваннянезалежноїКозацькоїдержави, козацьких прав та вольностей.Сприяланаціональномувідродженню і чотиритомнапрацяДмитраБантиша-Каменського «ІсторіяМалоїРосії».Вона фактично є першою масштабною науковоюузагальнюючоюпрацею з історіїУкраїнивіднайдавнішихчасів до кінця XVIII ст.1818 року побачиласвітдрукованаграматикаживоїукраїнськоїмови («Грамматика малороссийского наречия ») ОлексіяПавловського.У 30–х роках ХІХ ст. українськийнаціональнийрух на західноукраїнських землях став поступовопереходити у наступний, культурницькийетап. Йогоуособленням стала утворена у Львові «Руськатрійця» – громадсько-культурнеугруповання демократичного спрямуваннязістудентівсемінарії та університету. Саме діяльністьтрійчанспричинила те, що народна моварусинівпоступовонабула рис літературноїукраїнськоїмовиі стала впроваджуватись у повсякденнийвжиток.Альманах «Русалка Дністровая» вийшовдруком 1836 р. Цебула перша книжка українськоюмовою на західноукраїнських землях. 

Із цього можна зробити висновок,що в кінці ХVIII – поч.XIX ст. активність українців як нації значно посилилась,український народ почав відновлювати колись втрачені традиції,перейматися національно культурним відродженням.

2.В 1970-і роки багатоукраїнськиххудожників, дніпропетровськихзокрема, принципово не розпрощалися з духом творчоїсвободи 1960-х, сповідуючивільнийпошук у рішенні теми труда та образу сучасника. На виставці представлено офіційний і альтернативнийживопис, ядро якогоскладалимісцеві художники, щоволоділивисокоюмистецькою і  фаховоюерудицією. Середрепрезентованихтворівцього часу –  серія  В’ячеславаХоваєва (1911 – 1977), щоприсвяченатемі «Космос». За радянськихчасівбуло заборонено розкриватидіяльність флагману дніпропетровськоїпромисловості – ДніпропетровськогоПівденногомашинобудівного заводу, щовипускавтехніку для космічнихпольотів. На противагузакритійтемі, у експозиції представлено широко висвітлену тематику – будівництво 9 Доменноїпечі (ДП-9) на Криворіжжі, де одночаснопрацювалиталановитідніпропетровськімистціАнатолій Костенко (1920 – 1997), ОлександрВойцехівський (1925 – 1994), ВолодимирЖуган (1926 – 2008), ЗаслуженийдіячмистецтваУкраїниАнатолій Ткач (1939 – 2006), Народний художник України, скульптор Володимир Небоженко, колективдніпропетровськиххудожників-графіків.  

Білет №31

1)ЛІтература

У першій половині XIX ст. починається вивчення української мови, усної й пісенної творчості. Виходитьграматикаукраїнськоїмови О. Павловського (1818 р.), збіркинароднихпісень М. Цертелєва і М. Максимовича

У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін).

Музика

Помітнихуспіхівдосяглаукраїнськамузична культура у XVIII ст. Осередкоммузичногожиття стала Київськаакадемія, де вивчалинотну грамоту та булипоширеніхоровийспів, гра намузичнихінструментах. В академіїіснувавсимфонічний оркестр. Великий внесок у розвитокнаціональноїмузичноїкультуризробиливихованціакадеміїкомпозиториВ.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значнийвплив мала такожтворчість композитора Д.Бортнянського, якомуналежитьбагатотворівдуховної і світськоїмузики.

Театр

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

Великізрушення у йогорозвиткувідбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського.Українськийпрофесійний театр у Галичині засновано 1864 р. з ініціативитовариства «РуськаБесіда».

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувавсяна твори кращихдраматургівУкраїни. У йоготворчомуздобуткубули «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Неволь ник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «НічпідІвана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищеннямистецькогорівнятеатральнихвиставбагатозробивфундаторпрофесійного театру в УкраїніМ.Кропивницький, який 1875 р. працюваврежисером театру «РуськоїБесіди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинськогокористувалась у публікивеличезнимуспіхом. 1893 р. у Львовівперше поставлено видатнийтвірукраїнськоїкласики — «Украденещастя» І.Франка.

2.Перебудоварадянськогосуспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. В Україні активно поширюваласярусифікація, катастрофічнезменшуваласякількістьшкіл з українськоюмовоюнавчання, в вузах українськоюмовоючиталосяблизько 5 відсотківлекцій..

Література Письменникизвільняютьсявіддогматівкомуністичноїідеології. Відбуваєтьсяпереоцінкасуспільнихідеалів, історичнихподійВагомийвнесок у відтворенняісторичноїпам'яті та поверненнязабутихімендіячівкультури і мистецтвазробилиСпілкаписьменниківУкраїни та їїдрукованіоргани: газета "ЛітературнаУкраїна", часопис "Вітчизна", "Жовтень».

Театр Розвиток театрального мистецтва у другійполовині 80 — на початку 90-х роківпов'язаний з новаторськоюдіяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Моисеев, В. Петров та ін. Світовевизнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначивтеатральнуестетику XX ст.

Кіно Відбуваютьсязміни в українськомукіно. Розпочатопідготовкурежисерів і сценаристів. Створюютьсяукраїномовніфільми. Наприкінці 80 — на початку 90-х роківвУкраїнібулиствореніфільми, якіздобулиширокевизнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова

Білет №32

1Архітектура України ХІХ ст.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

2.1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський,Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був дириґент Ігор Блажков. Внаслідок розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР Члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків.

Паралельноізформуванням поп-музики в Західнихкраїнах, в Україні, як і іншихрадянськихреспублікахдосягаєсвогорозквітурадянськаестрада. Особливо виділяєтьсятворчість ВолодимираІвасюка, автора понад 100 пісень, чиєжиттятрагічнообірвалось 1979 року.

Середкомпозиторів-піснярівцихроківтакож О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярністьзавоювалиестраднівиконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук