49. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. It усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтуван­ня мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічно­го та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не мас істот ного значення для її вирішення (сг. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при пору­шенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів за­звичай визначається судом під час розгляду справи у судово­му засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість поси­лання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відпо­відно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи.

які за законом мають бути підтверджені певними засобами до­казування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не до­пускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, мож­ливість використання якого закон не заборонні

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК міс­тить положення про тс, які особи не піл,іні лють допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене цс правило, то отримані фактичні дані у справі не маіимугь сили доказу.

50. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування.

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі до­казування можу 11. надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж пред­ставниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядають­ся судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення г правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не мо­жуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на до­пит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про криміна­льну відповідальність за давання завідомо неправдивих пока­зань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і треііми особами право давати пояс­нення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз­глянуто у відсутності будь-кої о і осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, то­му їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фак­тичні обставини по справі, пояснення цих фатів. їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та ви­знання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з іаконом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про фак­ти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бу­ти визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування ін­шої сторони.