"Кон'юнктурний" варіант м.І. Туган -Барановського.

Представником Кон'юнктурної теорії був Туган-Барановський, який вдосконалює рівняння Фішера та розширює його трактування.

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:

> її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора - кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, - хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

> ігнорування "некількісних" факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Така критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої Навпаки, вона підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток.

* По-перше, доводить, усупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків у дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

* По-друге, вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, яким його визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками, і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності.

* По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей.

* По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей; довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно стосовно фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже, і вартість грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку або загальною кон'юнктурою товарного ринку.

Більше того, "кон'юнктурна теорія" започаткувала новий - неокласичний - етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського - не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули "рівняння обміну" в процесі критичного розгляду позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту - це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції - це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.

30

В Україні, як і в будь-якій країні з ринковою економікою, питання наукової розробки механізму грошово-кредитної політики, її реалізації надзвичайно актуальне для нашої держави.

Визначальною метою грошово-кредитної політики України (а саме він є головним суб’єктом її розробки та реалізації) є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Досягнення цієї мети — абсолютно необхідна передумова вирішення таких доленосних для України питань, як структурна перебудова економіки, доведення до логічного завершення ринкових перетворень і формування потужної динамічної, автономно діючої системи суспільного відтворення.

Перший етап у формуванні та реалізації грошово-кредитної політики НБУ починається з 1991 року. У цьому році вже в незалежній Україні було продовжено реалізацію започаткованої в останні роки існування СРСР ідеї швидкого (шокового) переходу до ринкових відносин. Це неминуче призвело до дестабілізації в усіх сферах економіки, яка наклалась на проблеми, пов’язані зі становленням незалежної держави та формуванням її економічної бази, і викликало багатократне посилення тієї глибокої економічної кризи, в якій уже перебувала економіка колишньої імперії.

В умовах наростаючої економічної кризи уряд і Верховна Рада взяли курс на гальмування ринкових перетворень. Під гаслами захисту вітчизняного виробника, зменшення кризових явищ, запобігання подальшому зубожінню населення розпочався деструктивний (з огляду на ринкові реформи) період у формуванні та реалізації економічної політики держави. Головними ознаками цього стало:

- Підтримка державного сектору економіки, навіть за умов нерентабельності функціонування державних підприємств.

- Підтримка виключно за рахунок бюджетного фінансування існування громіздкої соціальної сфери, яка була неринковою і відображала споживацький стереотип, стійко сформований за 70 років існування радянської влади.

- Заходи проти зменшення зайнятості населення, що була властива неринковій економіці в СРСР.

- Явне затягування вирішення питання про вихід з »рублевої» зони. Це рішення прийнято лише в кінці 1992 року, а це означало, що Україна, по суті, не могла проводити власної грошової політики.

В таких умовах і формувалась кредитно-грошова політика НБУ, що підпорядковувалась реалізації політики уряду на підтримку державного сектору і була емісійно-експансіоністською за своїм характером.

Експансіоністська політика НБУ продовжувалась і в 1993 р. Якщо в 1992 р. був запланований бездефіцитний бюджет (покриття фактичного дефіциту за рахунок емісії здійснювалось, по суті, поза законом), то на 1993 р. дефіцит був уже запланований, а єдиним джерелом його покриття визнавалось пряме фінансування потреб уряду з боку НБУ. Якщо на початку 1993 р. таке фінансування становило 70 % бюджетного дефіциту, то на кінець року — вже 95 %.

Облікова ставка НБУ в 1993 р. підвищувалась удвічі, сягнувши в кінці року 240 %, але вона була від’ємною порівняно з інфляцією. При цьому ситуація суттєво погіршувалась наявністю великих пільг у кредитуванні промислового комплексу і вугільної промисловості. Реалізацію цих преференційних умов НБУ забезпечував через надання кредитів за ставками, нижчими від встановленої облікової колишнім державним спеціалізованим банкам (Промінвестбанк, Банк Україна та ін.) для здійснення державних програм.

Узагальнюючим наслідком такої політики стала величезна інфляція, що досягла свого піку саме в 1993 p., існування маси збиткових підприємств, значний перерозподіл коштів на користь тіньового сектору.

Другий етап у формуванні й розробці грошово-кредитної політики НБУ почався вже у кінці 1993 р. З приходом до керівництва центрального банку В.А. Ющенка ця політика почала формуватись на засадах антиінфляційної монетарної політики, в якій акцент було зроблено на рестрекційний метод.

Вже в кінці 1993 р. облікова ставка НБУ стала змінюватись більш активно і коливалась у 1994 р. зі 140 % до 300 %. Антиінфляційні заходи НБУ дали свої перші наслідки і вже в 1994 р. було досягнуто позитивного значення спочатку позичкового, а згодом і депозитного відсотка. Це призвело до зміни орієнтирів суб’єктів господарювання і появи у них зацікавленості в накопиченні грошей.

Важливим кроком у формуванні нової кредитно-грошової політики стала й зміна в порядку касового обслуговування державного бюджету. Припинялось автоматичне кредитування бюджетного дефіциту, а бюджетні витрати обмежувались фактичними надходженнями. Нова антиінфляційна кредитно-грошова політика НБУ здійснювалась на фоні спаду обсягів виробництва і нерозуміння (а інколи й відкритої протидії) з боку законодавчої та виконавчої влади, бо серед представників цієї влади ще панували способи мислення минулих часів.

У подальшому ситуація дещо змінилась. Уже на 1995 р. бюджет затвердили з дефіцитом у 7,3 %, а для його фінансування вперше було передбачено неемісійні джерела покриття: випуск облігацій внутрішньої державної позики і зовнішні запозичення.

Принципово новий етап у розробці й реалізації грошово-кредитної політики НБУ починається з 2000 р. Саме цей рік став переломним у розвитку нашої економіки. Уперше за всі попередні роки на 5,9 % зріс реальний ВВП.

Досить помітним явищем стало певне (порівняно з 2000 р.) зменшення інфляції. Поступово, хоч і не значною мірою, але все ж таки починає зменшуватись безробіття. Має місце зростання реальних доходів населення. І хоча невирішених проблем у народному господарстві нашої держави ще досить багато, загальне поліпшення економічної ситуації в країні є очевидним.

У цих умовах грошово-кредитна політика НБУ за своїми основними ознаками стала суттєво відрізнятися від тієї, що мала місце в період кризи. На кожен рік Рада Національного банку України згідно зі статтею 100 Конституції України та статті 9 Закону України »Про Національний банк України» розробляє й реалізує комплекс заходів, які, власне, і складають грошово-кредитну політику центрального банку країни.

На сучасному етапі грошово-кредитна політика НБУ концентрується на вирішенні таких завдань:

- забезпечення стабільності національної валюти;

- створення монетарних умов для ефективного функціонування економіки;

- сприяння структурній перебудові економіки;

- посилення надійності й ефективності функціонування банківської системи;

- підвищення рівня зайнятості населення.

31

Кредит — форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається в позику. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує відносини між кредитором і позичальником.

Кредит, виражаючи відносини між кредитором і позичальником, забезпечує при цьому трансформацію вільного грошового капіталу в позичковий.

Необхідність кредиту в ринковій економіці обумовлена самою природою капіталу і закономірностями його кругообігу і обігу в процесі відтворення. У процесі кредитування відбувається рух тимчасово вільних коштів до господарських суб’єктів, які їх потребують. Кредит необхідний як еластичний механізм, призначений для переливання вільного капіталу з одних галузей в інші і зрівняння норми прибутку між ними.

Крім того, кредит дозволяє долати обмеженість індивідуального капіталу на шляху його зростання як складової суспільного капіталу.

Сутність кредиту розкривають його функції:

1) перерозподільча (за допомогою кредиту вільні грошові капітали та доходи під-приємств, домогосподарств, держави акумулюються і перетворюються на позич-ковий капітал);

2) емісійна;

3) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (здій-снюється на основі використання акцій і облігацій корпоративної форми влас-ності, злиттів компаній тощо);

4) сприяння економії витрат обігу (через використання безготівкових розрахунків та зміни готівки кредитними грошима);

5) обслуговування кредитом інноваційного процесу розвитку малих і середніх ви-робничих структур, підготовки та перепідготовки відповідних кадрів;

6) регулювання макроекономічних процесів;

7) контрольна. Основні принципи кредитування: цільовий характер; матеріальна забезпеченість, строкове використання, платність і своєчасне повернення.

32

Радикальні економічні перетворення, що відбуваються в країні, викликають необхідність переосмислити зміст багатьох економічних категорій, їхня роль у діяльності суб'єктів, що хазяюють, і, на цій основі, розширити можливості керування факторами, що впливають на ефективність функціонування підприємств.

До економічних категорій, без яких не обходиться діяльність ни суб'єкта ринкових отношений, можна віднести і кредитні ресурси. Адміністративно-командна система керування економікою, зневажаючи багатьма економічними законами товарно-грошового звертання, привела до перекручування сутності кредитних ресурсів і, як наслідок, до недооцінки їх впливу на ефективність діяльності суб'єктів, що хазяюють.

Наукові розробки вчених, що займаються питаннями кредитного звертання, були спрямовані на дослідження різних сторін сутності кредиту як системи економічних відносин у планомірному перерозподілі тимчасово вільних засобів бюджету і населення на умовах зворотності і терміновості або в особливій формі перерозподілу вартості у виді планомірного руху позичкового фонду держави. Обґрунтування ролі кредиту в економіці вироблялося лише на макрорівні, тобто з погляду його впливу на ефективність суспільного виробництва в цілому: найбільш правильному формуванні оборотних і частково основних фондів, здійсненні мобілізації дрібних і значних сум, що тимчасово звільняються в суспільному господарстві, прискоренні оборотності оборотних коштів народного господарства в цілому, скороченні суспільних витрат.

Розвиток ринкових початків в економіці країни, досвід закордонної системи господарювання визначають очевидність залежності результатів функціонування підприємств від ефективного керування процесом формування і використання їхніх фінансових ресурсів. У цьому зв'язку дослідження сутності кредитних ресурсів як важливого джерела покриття фінансових потреб підприємства і фактора підвищення ефективності його функціонування здобуває особливу актуальність.

У найбільш загальному виді кредитні ресурси є матеріальними носіями економічних відносин, що виникають між суб'єктами кредитної угоди з приводу перерозподілу вартості на умовах зворотності, терміновості, платності і забезпеченості. Однак зміст цього поняття по-різному оцінюється в залежності від сфери його застосування.

У період державно-монополістичного регулювання економіки кредитні ресурси Державного банку країни формувалися, в основному, за рахунок практично безкоштовного збереження засобів підприємств і організацій ( не можна ж вважати платою 0,5% річних по внесках ) і були об'єктом винятково державної власності. В умовах банк виконував лише роль посередника, що директивно розподіляє мобілізовані державою засоби.

Жорсткі умови ринкової економіки, підлеглі досягненню, у першу чергу економічних інтересів господарювання і розвиток системи комерційних банків, що підсилила конкуренцію за залучення коштів, обумовили значне подорожчання кредитних ресурсів і привели до усвідомлення залежності результатів діяльності банків від уміння керувати процесом формування кредитних ресурсів і розміщенням вкладень, що знайшло відображення в новому рівні взаємин із клієнтами.

З розвитком у нашій країні ринкових відносин, появою підприємств різних форм власності (як приватної, так і державної, суспільної) особливого значення набуває проблема чіткого правового регулювання фінансово-кредитних відношенні суб'єктів підприємницької діяльності.

У підприємств усіх форм власності всі частіше виникає потреба залучення позикових засобів для здійснення своєї діяльності і витягу прибутку. Найбільш розповсюдженою формою залучення засобів є одержання кредиту.

Роль кредиту в різних фазах економічного циклу не однакова. В умовах економічного підйому, достатньої економічної стабільності кредит виступає фактором росту. Перерозподіляючи величезні грошові і товарні маси, кредит харчує підприємства додатковими ресурсами. Однак існує і негативний вплив в умовах надвиробництва товарів. Особливо помітно такий вплив в умовах інфляції. Нові платіжні засобів, що входять за допомогою кредиту в оборот, збільшують і без того надлишкову масу грошей, необхідних для звертання.

33

Розрізняють такі види кредиту:

• Міжгосподарський;

• Банківський;

• Податковий;

• Державний;

• Міжнародний.

Міжгосподарський кредит. Відносини між окремими підприємствами, з одного боку, і органами галузевого управління, з іншого. Включає:

• Комерційний кредит

• Дебіторсько-кредиторська заборгованість (виникає між суб’єктами госп. діяльності примусово і не залежить від їх волевиявлення).

• Тимчасова фінансова допомога (органи галузевого управління надають своїм підприємствам на засадах повернення)

• Аванс (грошові кошти, які надаються в розрахунок майбутніх платежів)

• Лізинг

• Облігаційні позики (позики, що розміщуються господарськими суб’єктами серед юридичних осіб та оформляється облігаціями)

Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб'єктом господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформляється векселем.Векселі поділяються на прості та переказні. Простий вексель— це вексельне зобов'язання, що надається позичаль­ником на ім'я кредитора, яке містить у собі зазначення місця і часу видання боргового зобов'язання, суми останнього, місця і часу пла­тежу. Переказний вексель, або тратта, являє собою письмовий наказ однієї особи (кредитора) іншій (позичальнику) про сплату певної суми третій особі або пред'явнику. Особа, що надає переказний вексель, іменується трассантом; особа, яка зобов'язана здійснити платіж, трассатом, а особа, якій пе­редається право на одержання грошей, ремітентом. Об'єктом переказного векселя є товарний капітал.

Мета комерційного кредиту —прискорити реалізацію товарів. Відсоток за комерційним кредитом, який входить в суму векселя, нижчий, ніж по банківському кредиту. Розмір комерційного креди­ту обмежений величиною вільних капіталів, що знаходяться у під­приємців.

Банківський кредит надається володарями грошових коштів, позичальникам у вигляді грошових позик. Об'єкт банківського кре­диту - грошовий капітал. Позичальником може бути підприємець, держава, сектор домогосподарства. Кредитор — це володар (ко­ристувач) грошових коштів, насамперед банк.

Банківський кредит виходить за межі комерційного, оскільки він не обмежений напрямом, терміном та сумами, кредитних угод. Сфера використання банківського кредиту ширша: комерційний кредит обслуговує тільки обмін.товарів, а банківський — нагрома­дження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових дохо­дів і заощаджень населення.

Банківський кредит виступає, з одного боку, як позика капіталу, якщо позичальник використовує його для збільшення обсягу функ­ціонуючого капіталу, а з другого — як позику грошей— платіжних засобів, необхідних для погашення боргових зобов'язань.

Банківський і комерційний кредити тісно пов'язані між собою. Це зумовлено тим, що основою кредитної системи є комерційний кредит, що виявляється в наданні комерційними банками обліко­вого і акцептного кредитів, які пов'язані з обігом векселів. Комер­ційний кредит обслуговує рух товарів зі сфери виробництва у сферу споживання — виробничого та особистого, оскільки кре­дитуються не лише підприємства, а й споживачі.

З розвитком кредитної системи банківський кредит розвиваєть­ся швидкими темпами (порівняно з комерційним), в ньому відбува­ються суттєві зміни. Головна з них— зосередження зростаючої частки позикового капіталу у великих банках і використання знач­ної частки національних кредитних ресурсів провідними компанія­ми.

Державний кредит — це сукупність кредитних відносин, в яких позичальником або кредитором є держава чи місцеві органи влади. Вони позичають кошти на ринку позикових капіталів шляхом ви­пуску позик;через фінансово-кредитні установи. В провідних кра­їнах-доходи'від внутрішніх позик стали другим після податків дже­релом фінансування державних витрат. Заощадження населення, що:зберігаються в ощадному банку (якщо останній є державним), суми коштів, що залучені у населення за допомогою позик, а також кошти, мобілізовані страховою системою, в сукупності становлять внутрішній державний борг, Крім того, до державного боргу нале­жить також накопичений бюджетний дефіцит і зовнішні позички.

Державний кредит може виступати у різних формах. Напри­клад, натуральні позики (хлібні, цукрові), у вигляді цінних паперів, облігацій внутрішньої позики, казначейських зобов”язань та інших кредитних документів. Державні цінні папери може випускати як уряд, так і місцеві орга­ни, влади. Кредитна діяльність держави потрібна особливо в низь­корентабельних, але необхідних для відтворення галузях (житлове будівництво, -інфраструктура, сільське господарство тощо).

Міжнародний кредит — це рух і функціонування позичкового капіталу між країнами. Кредитні відносини існують не тільки все­редині: кожної країни, а й між державами як одна із форм міжна­родного руху капіталів.

Податковий кредит надається фінансовими органами на основі кредитної угоди, укладеної між госп. суб’єктом і податковою адміністрацією.

34

Міжгосподарський кредит. Відносини між окремими підприємствами, з одного боку, і органами галузевого управління, з іншого. Включає:

• Комерційний кредит

• Дебіторсько-кредиторська заборгованість (виникає між суб’єктами госп. діяльності примусово і не залежить від їх волевиявлення).

• Тимчасова фінансова допомога (органи галузевого управління надають своїм підприємствам на засадах повернення)

• Аванс (грошові кошти, які надаються в розрахунок майбутніх платежів)

• Лізинг

• Облігаційні позики (позики, що розміщуються господарськими суб’єктами серед юридичних осіб та оформляється облігаціями)

35

Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найбільш загальних рисах можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.

Форми міжнародного кредиту:

1. За цільовим призначенням:

   • Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

     • комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;

     • інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;

     • проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).

   • Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

2. За загальними джерелами:

   • Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

   • Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

   • Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

3. За формою кредитування:

   • Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

   • Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

4. За формою забезпечення:

   • Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:

• тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);

• застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);

• застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).

Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.

• Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент – одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів, розширити операції.

• В англо-саксонських країнах застосовується інша форма короткострокового кредитування, яка має спільні риси з контокорентом, - овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання коштів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниці між контокорентом і овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрфат щоразу укладається знову і означає тільки одну домовленість про надання кредиту, тодів як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.

За строками:

• Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.

• Короткострокові – до 1 року.

• Середньострокові – від 1 до 5 років.

• Довгострокові – понад 5-7 років.

За валютою позики:

• у валюті країни-позичальника;

• у валюті країни-кредитора;

• у валюті третьої країни;

• у тміжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).

За формою надання розрізняють:

• фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;

• акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;

• депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;

• облігаційні позики та ін.