За кредиторами:

• Приватні кредити – надаються приватними особами.

• Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.

• Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).

• Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.

• Кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

• Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.

• Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.

• Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

36

Кредитування традиційно вважається одним із основних видів діяльності банку.

Історично кредит виник на певному етані розвитку людського суспільства. Спершу — як явище випадкове, зумовлене особливими взаємовідносинами між товаровиробниками, коли продавцю потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. За таких умов існувала потреба в передачі продавцем покупцеві товару з відтермінуванням платежу, тобто у кредит, що походить від латинського слова "creditum" — "позичка" і "credo" — "вірю".

В економічній літературі виділяють декілька підходів до визначення категорії кредиту:

1) економічні відносини між юридичними та фізичними особами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента;

2) позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання;

3) форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу.

Розрізняють дві основні форми кредиту:

1) товарний, що виникає між продавцями і покупцями, коли покупці одержують товари чи послуги з відтермінуванням платежу;

2) грошовий, що найбільш характерний у банківській практиці — зобов'язання банку гарантувати платіж клієнтові у випадку, коли той не зможе оплатити свої рахунки.

Кредит виконує такі функції:

— перерозподільну — за допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення;

— емісійну — створення грошей для грошового обігу;

— контрольну — здійснення взаємного контролю з боку кредитора і позичальника за цільовим використанням та поверненням кредиту.

Усі функції кредиту тісно пов'язані між собою.

Суб'єктами (учасниками) кредитних відносинах є дві сторони: кредитор і позичальник, а ті грошові чи матеріальні цінності, витрати чи проекти, стосовно яких укладається кредитна угода, є об'єктами кредиту.

Вступивши в кредитні відносини, позичальник і кредитор повинні здійснювати контроль за своєю діяльністю.

Серед різноманітних видів кредиту головне місце посідає банківський кредит.

Банківські кредити — це кредити, коли однією із сторін кредитної угоди є банк.

Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність", банком можуть надаватись такі види кредитів:

— кредити юридичним та фізичним особам у національній та іноземній валютах;

— міжбанківські кредити, тобто кредити, які одержує сам банк для формування своїх ресурсів.

Сукупність кредитів, наданих банком на певну дату, характеризує його кредитний портфель.

Банківські кредити класифікують за різними ознаками:

1. За строком користування розрізняють кредити:

а) короткострокові;

б) середньострокові;

в) довгострокові.

2. За забезпеченням розрізняють кредити:

а) забезпечені (ломбардні);

б) незабезпечені (бланкові).

Більшість банківських кредитів надається під певне забезпечення. Забезпеченість — один із принципів банківського кредитування. Формами забезпечення банківських кредитів в основному е рухоме та нерухоме майно позичальника.

Незабезпечені (бланкові) кредити становлять невелику частку в кредитному портфелі банків. Вони можуть надаватися при високому ступені довіри банку до позичальника, їх розмір, як правило, обмежується власним капіталом банку. Найчастіше такий кредит надається інсайдерам банку, причому його розмір обмежується певною часткою банківських акцій, що належать інсайдеру.

3. За ступенем ризику розрізняють кредити:

а) стандартні;

б) нестандартні (з підвищеним ризиком).

До стандартних кредитів належать кредити, надані позичальникам, що мають належну фінансову стійкість і забезпечують своєчасне та повне повернення раніше отриманих позик і сплату процентів за ними.

Нестандартні кредити (з підвищеним ризиком) — це ті, які не мають забезпечення, а також числяться за клієнтами з нестійким фінансовим станом, які порушують строки повернення раніше отриманих позичок і сплати процентів за ними.

4. За методом надання розрізняють кредити:

а) одноразові;

б) перманентні.

Одноразові кредити — це позички, рішення про видачу яких приймається банком окремо за кожною позичкою на підставі заяви та інших документів клієнта.

Перманентні кредити надаються банками у міру виникнення у клієнтів потреби в межах відкритої кредитної лінії. Позички надаються, як правило, шляхом безпосередньої оплати з позичкового рахунку розрахункових документів клієнта (доручень, чеків та інших) без погодження з банком розміру позички і документального її оформлення.

5. За способом повернення розрізняють кредити:

а) поступово (в розстрочку);

б) водночас, тобто одноразовим платежем після закінчення строку;

в) відповідно до особливих умов, передбачених у кредитних угодах;

г) на вимогу кредитора; ґ) з регресією платежів.

Поступовий порядок погашення (в розстрочку) встановлюється щодо довгострокових кредитів, а також тих, які надаються перманентно відповідно до встановленої позичальнику кредитної лінії.

Одноразовим платежем здійснюється повернення одноразових короткострокових позичок, які опосередковують поточну виробничу діяльність підприємця. Для банківської практики України це найпоширеніший спосіб розрахунків за заборгованістю банкам.

Особливі умови повернення передбачаються при застосуванні окремих видів кредиту, зокрема, контокорентного, за овердрафтом" під заставу векселів тощо. Особливість полягає у тому, що повернення позички здійснюється за ініціативою не позичальника, що є загальною нормою, а банку шляхом зарахування поточних надходжень коштів безпосередньо на позичковий рахунок.

На вимогу кредитора кредити стягуються у тих випадках, коли клієнт порушує принципи кредитування, зокрема, цільовий характер, строковість або не виконує умови кредитної угоди щодо звітності та іншої обов'язкової інформації, що має надаватися банку.

З регресією платежів повертаються кредити, які видані під гарантію, поручительство або інше боргове зобов'язання третьої особи.

6. За станом кредитної дисципліни кредити поділяють на:

а) строкові;

б) на вимогу;

в) прострочені;

г) відстрочені (пролонговані).

Строкові кредити надаються банком на строк, зафіксований у кредитній угоді. До строкових належить переважна більшість банківських кредитів.

Безстрокові кредити (на вимогу) надаються банками на невизначений строк. Клієнт зобов'язаний повернути таку позичку на першу вимогу банку. Якщо банк не вимагає повернення, то позичка сплачується на розсуд клієнта.

Простроченими вважаються кредити, за якими закінчилися строки повернення, встановлені в кредитних угодах між банком і позичальником, а кошти банку не повернені. Такі кредити обліковуються на окремому рахунку, і за ними клієнт мусить сплачувати підвищену процентну ставку.

Відстрочені (пролонговані) — це такі кредити, за якими банком перенесені строки повернення на пізніший час. Для цього необхідне обґрунтоване клопотання позичальника. Пролонгація позички оформляється додатковою кредитною угодою і супроводжується встановленням вищої процентної ставки.

7. За характером визначення процентів банківські кредити бувають:

а) з фіксованою процентною ставкою;

б) з плаваючою процентною ставкою.

Фіксована процентна ставка застосовується за згодою сторін (банку І позичальника) і притаманна стабільній економіці та короткостроковим кредитам.

Плаваюча процентна ставка є засобом зменшення ризику банківських втрат в умовах нестабільної економіки, значних темпів інфляції і при довгостроковому кредитуванні. За таких умов відповідно до кредитної угоди процентна ставка періодично переглядається і прив'язується, як правило, до облікової ставки центрального банку з урахуванням ситуації на кредитному ринку.

8. За способом сплати процентів розрізняють банківські кредити:

а) з виплатою процентів у міру використання позичкових коштів (звичайний кредит);

б) з виплатою процента одночасно з одержанням позичкових коштів (дисконтний кредит). Прикладом такого кредиту є обліковий кредит, який надається шляхом купівлі банком переказних векселів у клієнтів-векселедержателів.

9. За кількістю банків-кредиторів розрізняють кредити:

а) звичайні банківські;

б) синдиковані (консорціумні);

в) паралельні.

Найпоширенішими є звичайні банківські кредити, які надаються одним банком.

Синдиковані кредити надаються банківським консорціумом, в якому один з банків виконує роль менеджера, збирає з банків-учасників необхідну для клієнта суму ресурсів, складає з позичальником кредитну угоду і надає кредит. Банк-менеджер розподіляє також процентний дохід від кредитної операції між банками — учасниками консорціуму. За операції, що пов'язані з таким кредитуванням, банк-менеджер отримує відповідну грошову винагороду.

Паралельні кредити передбачають участь у їх наданні декількох банків, але кожний банк окремо оформляє кредит клієнту на однакових погоджених умовах.

10. За критеріями суб'єктного й об'єктного призначення розрізняють такі кредити:

а) до кредитів суб'єктного призначення належать позички:

— торговельно-промисловим підприємцям;

— сільськогосподарським підприємцям;

— міжбанківські;

— небанківським фінансово-кредитним установам;

— органам влади;

б) серед позичок об'єктного призначення розрізняють кредити:

— іпотечний;

— споживчий;

— контокорентний;

— під цінні папери;

— пов'язані з вексельним обігом.

11. За сферами спрямування кредити поділяють на:

а) кредити, спрямовані у сферу обігу, — поточні кредити;

б) кредити, спрямовані у сферу виробництва (інвестиційну діяльність), — інвестиційні кредити.

Кредитний характер можуть мати банківські послуги, до яких належать:

— акцептний кредит;

— авальний кредит;

— обліковий кредит;

— факторинг;

— форфейтинг тощо.

37

Принципи банківського кредитування:

• Строковості

• Повернення

• Платності

• Забезпеченості (порука, гарантії, застава, страховка, переуступка контрактів дебіторської заборгованості)

• Цільового використання.

38

В Україні, згідно з чинним законодавством, банки можуть використовувати різні форми забезпечення кредитів:

• порука,

• гарантії,

• застава,

• страховка,

• переуступка контрактів дебіторської заборгованості).

Застава — це спосіб забезпечення зобов'язання. Найпоширенішою є застава, обумовлена договором, коли боржник добровільно віддає майно в заставу і оформляє це згодою з кредитором. Предметом застави може бути будь-яке майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем, а також цінні папери і майнові права. Заставне майно мусить мати:

— високу ліквідність, тобто здатність до конвертації в грошові кошти;

— здатність до тривалого зберігання (як правило, протягом строку користування кредитом);

— стабільну ціну;

— низькі витрати щодо зберігання і реалізації;

— легкий доступ для контролю.

Гарантія (поручительство) — це угода, яка укладається між банком і гарантом шляхом видачі останнім гарантійного листа і прийняття цього листа до виконання банком. Гарантами можуть бути будь-які фінансово стабільні юридичні особи (підприємства) і банки. Найвагомішою вважається банківська гарантія.

Строк дії гарантії встановлюється, як правило, на 10—15 діб більше від строку погашення позички, повернення якої забезпечене гарантією.

Гарантійний лист складається в двох примірниках. Один примірник гарантійного листа з відміткою банку, що обслуговує гаранта, про прийняття гарантії подається до банку позичальника, після чого здійснюється кредитування під гарантію.

Якщо позичальник не повертає у встановлений строк борг, забезпечений гарантією, несплачена позичка стягується у безспірному порядку з рахунку гаранта.

Пере відступлення (цесія) на користь банну вимог і рахунків позичальника до третьої особиозначає передання банку-кредитору права спрямовувати виручку за цими вимогами і рахунками безпосередньо на погашення позички при настанні строку її повернення.

Цесія здійснюється на підставі укладеної між банком і позичальником угоди, в якій вказується сума вимог і рахунків, що пере-відступляться, та інші умови.

Якщо позичальник має поточний рахунок у певному банку, угоду про пере-відступлення можна не складати, а обумовити умову (цесію) в кредитній угоді.

Іпотека — це різновид застави нерухомого майна (головним чином землі та будівель) з метою одержання позички в банку. Іпотека надає право банку переважного задоволення його вимог боржника в межах вартості зареєстрованої застави.

У разі неплатоспроможності боржника вимоги кредитора задовольняються за рахунок виручки від реалізованого майна.

Страхування як форма забезпечення зобов'язань позичальника перед банком здійснюється у формі страхування відповідальності. У такому випадку клієнт надає банку страхове свідоцтво (поліс) або інші документи, які підтверджують факт страхування ним кредитної операції. Банк повинен переконатися в платоспроможності страховика.

Банк може самостійно застрахувати позичку, що надається, шляхом укладання зі страховою компанією угоди про добровільне страхування кредитного ризику (додаток 7). У цьому разі сума страхових внесків додається до плати за користування позичкою.

Формою забезпечення виконання зобов'язань є також стягнення пені та штрафів. Пенею є визначена законом або угодою сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, зокрема, у випадку прострочення виконання.

Стягнення пені передбачається в кредитній угоді та застосовується при несвоєчасній сплаті процентів за користування кредитом і несвоєчасному поверненні позички. Пеня визначається в процентному відношенні до суми зобов'язання, яке прострочене, і нараховується у встановленому розмірі за кожний день прострочення платежу.

Однією з форм страхування кредитного ризику е створення банком резервів для покриття можливих втрат від кредитних операцій.

Резерв під кредитні операції — спеціальний резерв банку в національній та іноземній валютах.

Загальна заборгованість за кредитними операціями банку становить валовий кредитний ризик для кредитора. Для розрахунку резервів визначають чистий кредитний ризик шляхом зменшення валового кредитного ризику на вартість прийнятого забезпечення.

Банки зобов'язуються створювати резерви за кредитними операціями на всю суму нарахованого доходу за ними, що прострочені на строк понад ЗО днів і які потрібно відносити до нестандартної заборгованості.

39

Насамперед слід чітко визначити саме поняття меж: кредиту. Під ніш ми розуміємо такий рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки. Іншими словами, реальний попит на позичкові кошти, який пред'являють економічні суб'єкти - учасники відтворювального процесу при нормальній ставці банківського процента, є кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динаміка банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реальних потреб економічних суб'єктів у позичкових коштах, про недокредитування економіки, а отже - про порушення меж кредиту з боку їх "незаповнення". І навпаки, якщо рівень банківського процента надто низький, чи швидко і тривалий час знижується, це свідчить про надмірну пропозицію кредиту, випереджаюче зростання її порівняно з реальним попитом, про перекредитування економіки, тобто про порушення меж кредиту в бік їх "переповнення".

Пов'язування меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з обсягом реального попиту на кредит, надає цьому явищу більшої об'єктивності в теоретичному плані і більшої значущості - у практичному. Виявляється, що розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб'єктів грошового ринку, а не суб'єктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Яким би заниженим чи недостатнім не видавався їм фактичний рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не зростає реальний попит на позички. Спроби в цих умовах підвищити рівень кредитування економіки під тиском суб'єктивних оцінок та вимог неминуче призведуть до появи в обороті зайвих платіжних засобів, що негативно вплине на економічну ситуацію на окремих підприємствах та в економіці в цілому.

Більше того, регулювання ставки банківського процента, який є важливим інструментом грошово-кредитної політики центрального банку, стає ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її дотримання з боку банківської системи. Якщо центральний банк проводить політику зниження процента (здешевлення кредиту), то попит на позички зростатиме, а межа кредиту - розширюватиметься. І навпаки, якщо проводитиметься політика подорожчання кредиту, то попит на позички буде зменшуватися, а межа кредиту - звужуватися.

У такому розумінні межі кредиту набувають суто економічного змісту, оскільки вони формуються під впливом економічних інтересів (попиту) юридичних і фізичних осіб - суб'єктів грошового ринку. Говорити ще про якісь неекономічні аспекти цієї проблеми - часові чи просторові, на наш погляд, немає достатніх підстав.

Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кількох аспектах:

- залежно від певного рівня економічної системи - як мік-роекономічна і макроекономічна межі кредиту;

- залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі кредиту.

Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників - юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:

* динаміки ринкової ставки позичкового процента;

* характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;

* стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;

* ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.

Проте мікроекономічні межі кредиту можуть порушуватися і з іншого боку - коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний,.попит на кредит у позичальників. Таке порушення цих меж кредиту може спричинюватися:

* надто ліберальними умовами банківського кредитування, коли банки надають позички на перше прохання, не дотримуючись належним чином принципів кредитування;

* довільним залученням економічними суб'єктами в оборот додаткових коштів через механізми внутрішньогосподарського кредитування: через використання незабезпечених векселів (фінансових, товариських), залучення в оборот простроченої кредиторської заборгованості;

* несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежами: у бюджет, у позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;

* надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допомогою інших інструментів (випуск облігацій, випуск банківських векселів тощо).

Мікроекономічна межа кредиту потенційно існує у кожного економічного суб'єкта, проте реально вона виявляється тільки тоді, коли він звертається на грошовий ринок за позичкою. Тому скільки є в даний момент позичальників, стільки існує індивідуальних мікромеж кредиту. Всю сукупність їх можна розглядати як одну макроекономічну межу кредиту, яка визначає об'єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в цілому. Проте макроекономічна межа кредиту є не простою механічною сумою багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:

- обсяги і темпи зростання ВВП;

- структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів;

- цілі і методи державної грошово-кредитної політики;

- розвиток ринкових відносин тощо.

40

У ринковій економіці розрізняють дві форми грошей — гроші як гроші та гроші як позичковий капітал. Відповідно, і цінність грошей має двояку форму прояву:

1) купівельної спроможності, яку гроші набувають при обслуговуванні товарного обміну і рівень якої визначається середнім рівнем товарних цін;

2) процентної ставки, або просто процента, яку гроші набувають на грошовому ринку в ролі носія позичкового капіталу і рівень якої визначається співвідношенням попиту і пропозиції на цьому ринку.

Отже, у найбільш узагальнюючому виразі процент — це ціна грошей як позичкового капіталу, яку вони набувають на грошовому ринку.

Позичковий процент існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне виробництво вже досягло певного рівня розвитку, на якому склався регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинеш кредитні відносини. Процент узагалі неможливий без існування кредиту, хоч останній іноді, як виняток, може надаватись на безпроцентній основі.

Водночас існування товарного виробництва та пов'язаних із ним кредитних відносин як основи виникнення процента не може достатньо повно пояснити природу позичкового процента.

Процент (від лат. pro centum — на сотню) - сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. В українській мові його синонімом є слово "відсоток . Такою часткою він був як у період існування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений іншими формами та видами кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми, сутність процента за різних способів виробництва надто відмінна.

Отже, виробничі відносини визначають соціально-економічну природу процента. Лихварському кредиту, характерному для рабовласницького та Феодального суспільства, були притаманні надзвичайно високі процентні ставки, що часто призводило до повного розорення позичальників, їх високий рівень спричинювався тим, що, зазвичай, цей кредит мав непродуктивний характер і був високоризиковим.

У капіталістичному суспільстві кредит як рух позичкового капіталу надається для задоволення потреб капіталіста у тимчасових коштах, щоб прискорити або організувати процес виробництва чи обігу товарів. За таких умов позичковий процент не може поглинати весь додатковий продукт, інакше не буде сенсу користуватися кредитом. Процент може мати такий рівень, щоб користування кредитом було вигідним і для кредитора, і для позичальника.

В умовах ринкової економіки його сутність полягає у тому, що позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його ціною. При цьому між кредитором і позичальником з приводу величини процента, його видів, методів сплати виникають певні економічні відносини, які визначають роль процента в ринковій економіці. Він е другою (після валютного курсу) економічною змінною, за якою ведуться жорсткі спостереження в економіці. Адже процентна ставка є вартістю позички для позичальника та винагородою позикодавця за інвестицію. Вона впливає на стан останньої та на рішення суб'єктів підприємницької діяльності щодо інвестицій чи зберігання своїх коштів у фінансових активах. Значний вплив процентної ставки і на повсякденне життя громадян, на їхні особисті рішення щодо споживання та заощадження.

Базою для процентної політики банків є грошово-кредитна політика держави та вплив на рівень ринкової ціни процента з боку центрального банку, який використовує для цього такі методи:

Директивні:

— обмеження верхнього рівня ставок;

— обмеження різниці між процентами — маржі (різниця між ставками виданих кредитів і залучених депозитів);

Недирективні:

— рівень резервних вимог НБУ;

— обсяг, умови та ціна кредитів, що надаються комбанкам;

— нормативи ліквідності банків;

— система оподаткування прибутків банків.

Чинники впливу на розмір процентної ставки

Макроекономічні

• Співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу (Чим більший попит на кредит, тим вища процентна ставка)

• Рівень інфляції (Прискорення темпів інфляції викликає підвищення процентної ставки, що слугує захистом від знецінення капіталу)

• Рівень облікової ставки центрального банку (ЦБ)

Мікроекономічні

• Строк позички

• Розмір позички

• Витрати на формування позичкового капіталу

• Ризик

• Характер застави

• Характер відносин між банком і позичальником

Розрізняють такі види процентної ставки:

— основну;

— мінімальну;

— середню;

— максимальну.

Основну ставку визначають на основі річної плати за користування основними видами кредитів.

Мінімальну процентну ставку встановлюють для найбільш надійних позичальників, вона може бути різною.

Середню процентну ставку розраховують як середньозважену величину за всіма видами кредиту, наданих на певну дату.

Максимальну процентну ставку визначають як санкцію за нераціональне використання банківських кредитів або у разі прострочених платежів при погашенні кредиту.

Диференціація процентних ставок враховує кредитоспроможність клієнта банку, ступінь ризику, якість забезпечення кредиту, строк погашення кредиту.

Сплата процента, як правило, не збігається в часі з поверненням кредиту, оскільки може здійснюватися раніше, одночасно чи пізніше від повернення кредиту.

Джерелом сплати процента є прибуток позичальника, створений із застосуванням позичкового капіталу в процесі виробництва, чи дохід фізичної особи або держави.

Кількісним визначенням позичкового процента є ставка, або норма, процента. Норма позичкового процента (процентна ставка) (r) — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона, як правило, не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає будь-який сенс для кредитора. Тому прибуток, одержаний із використанням позичкового капіталу, поділяють на проценти та підприємницький дохід. Перший привласнює кредитор, а другий — позичальник.

Існують такі види процентів за кредит:

— фіксовані — виплати за процентами незмінні протягом усього строку кредиту;

— плаваючі — ставки коливаються залежно від розвитку ринкових відносин, зміни депозитних процентів, попиту та пропозиції кредитних ресурсів;

— базові (середні).

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка НБУ, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він може встановлювати проценти за своїми позичками, нижчі від облікової ставки:

— реальні (за мінусом знецінення грошей);

— від'ємні, що відображають умови випередження темпів знецінення грошей відповідно до темпів зростання позичкового процента.

41

Грошовий ринок за характером зв'язку між кредиторами та позичальниками розділяється на два сектори:

- сектор прямого фінансування

- сектор непрямого (опосередкованого) фінансування.

Подібно до базових суб'єктів він формує власні зобов'язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають об'єктом торгівлі на грошовому ринку. Вказані суб'єкти називаються фінансовими посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників називається фінансовим посередництвом. Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери і дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому - від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов'язання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов'язання - страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника.

Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошовому ринку, з одним і тим же об'єктом - вільними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на кон'юнктуру цього ринку, можуть не тільки конкурувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань. Тому дослідження фінансового посередництва як самостійного економічного явища має важливе теоретичне і практичне значення, особливо в сучасних умовах України, коли тільки формується грошовий ринок, його інфраструктура і механізм регулювання. Дуже важливо, щоб при вирішенні цих завдань ураховувалася не тільки видова специфіка окремих фінансових посередників, а й їх родова єдність і функціональна взаємозалежність на грошовому ринку.

Призначення фінансових посередників. Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього - у розвитку ринкової економіки, їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів.

Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб'єкти - кредитори і позичальники - будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високоризикованою і незручною.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:

1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника - оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні позиції. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посередника і розмістити у нього свої кошти, поклавши їх ніби в загальний котел, а позичальнику достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх з цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов'язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;

2) скороченні витрат базових суб'єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оціночно-аналітичні заходи щодо потенціального клієнта, щоб

визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти, їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше.

Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

3) послабленні фінансових ризиків для базових суб'єктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв'язку з чим формується широке коло їх окремих видів: депозитних інституцій, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий грошовий ринок, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових посередників.

Види фінансових посередників. Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

- банки;

- небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками.

42

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини.

У структурі кредитної системи вирізняють банківську систему та небанківські кредитно-фінансові установи.

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка здійснює основну масу кредитних і фінансових операцій і є організаційною сукупністю різних видів банків у їх взаємозв'язку.

Банк — це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Основне завдання банку — здійснювати посередництво в розміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем.

Центральні (емісійні) банки всіх країн світу виконують такі функції: - розробка та реалізація грошово-кредитної політики; - емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні; - кредитно-розрахункове обслуговування держави; - кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів. Крім перелічених функцій - центральний банк може зберігати - централізовані золоті та валютні запаси, здійснювати регулювання і нагляд за діяльністю - кредитних організацій.

На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Комерційні банки. Головною їх функцією є створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Розрізняють універсальні та спеціалізовані комерційні банки.

Крім банків, до кредитної системи входять небанківські фінансово-кредитні інститути.

Небанківські кредитно-фінансові інститути функціонують у порівняно вузьких сферах ринку позичкового капіталу і мають досить специфічну клієнтуру. Такі фінансово-кредитні інститути не мають статусу банку, і їхня діяльність не змінює маси грошей у обігу.

Інвестиційні компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який акумулює грошові кошти інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладає їх у цінні папери інших підприємств та нерухомість.

Розрізняють інвестиційні компанії відкритого та закритого типу. Інвестиційні компанії відкритого типу беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу інвестора.

Інвестиційні компанії закритого типу такого зобов'язання не беруть. Ці компанії більш поширені у світі через більшу ліквідність їхніх акцій.

Пенсійні фонди — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що створюється приватними та/або державними установами, підприємствами для виплати пенсій особам, які вносять пенсійні внески. Вільні кошти пенсійних фондів можуть бути інвестовані у фінансові активи, які приносять прибуток.

Ощадні установи — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на залученні грошових коштів фізичних осіб і без участі кредитної системи не може розглядатися та функціонувати як інвестиційний капітал.

Страхові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, для якого характерна особлива форма залучення коштів — продаж страхових полісів. Надходження від страхових премій та активних операцій перевищує суму страхових виплат, що дає змогу страховим компаніям здійснювати інвестиції. Порядок інвестицій страхових компаній встановлюється національним страховим законодавством.

Страхові компанії поділяються на компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, що здійснюють страхування майна.

Фінансові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що надає позики споживачам шляхом купівлі у торговельній фірм боргових зобов'язань покупців, а також здійснює кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. Джерелом їхніх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження власних цінних паперів.

Лізингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на купівлі основних засобів виробництва і наданні їх у тимчасове користування орендарю, котрий поступово - сплачує, лізинговій компанії вартість узятого в оренду майна.

Факторингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що спеціалізується на купівлі дебіторської заборгованості клієнтів. пов'язаної з постачанням товарів або наданням послуг.

43

Головною ланкою кредитної системи в будь-якій країні є банки, котрі здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Банк — це установа, створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності й строковості.

Банківська система — організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, що існує в тій чи іншій країні у визначений історичний період.

Розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

— однорівневу;

— дворівневу.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці" виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинутих країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для країн з ринковою економікою. Вона складається з двох рівнів. Верхній рівень — центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути й урядові структури. Нижній рівень — комерційні банки. їх клієнти — підприємства, організації, населення.

За дворівневою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — це відносини підпорядкування між центральним банком як керівним органом усієї банківської системи і комерційними банками. По горизонталі — відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Основні функції банківської системи:

1. Трансформаційна — зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають змогу їх трансфор-мовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3. Функція забезпечення сталості банків і грошового ринку (стабілізаційна), яка виявляється у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків, у створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів і за діяльністю банків загалом.

44

Парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу, та функціонує в межах єдиного фінансового механізму.

Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських наявністю вузької спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських.

До складу парабанківської системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням на цій основі інших фінансово-кредитних установ та держави.

Основними видами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо.

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів.

Інвестиційні компанії бувають двох типів: відкритого і закритого. У першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди утворюються за рахунок внесків працюючих та роботодавців, і володіють досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Ломбарди - це фінансові установи, виключним вилом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу рухомого майна на визначений строк під визначений відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг.

До супутніх послуг ломбарду належать: прийом під заставу та відповідальне зберігання майна; оцінка заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/ або умов договору; надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією; реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору.

Кредитні товариства - це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів (кооперативів, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб) у кредитуванні. Капітал цих фінансових організацій формується шляхом купівлі членських паїв та сплати спеціального внеску учасниками. Основними вилами діяльності кредитних товариств є падання коротко- і середньострокових кредитів, а також здійснення посередницької діяльності.

Кредитні спілки - це громадські організації, створювані на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Засновниками кредитних спілок є група фізичних осіб, об'єднаних спільними ознаками (територіальними, професійними тощо). Видача позик кредитними спілками здійснюється під мінімальні відсоткові ставки. Базуючись на засадах кооперації, кредитні спілки фінансують підприємницькі проекти своїх членів, при цьому не маючи на меті отримання прибутку.

47

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:

* емісійного центру готівкового обігу;

* банку банків;

* органу банківського регулювання та нагляду;

* банкіра і фінансового агента уряду;

* провідника монетарної політики.

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в історичному плані - найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціа-рний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на території країни.

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

Банк банків. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

* розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

* організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

* наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних - daylight overdrafts і нічних - overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

* ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

* проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

* мінімізацію банківських ризиків;

* концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

* належний рівень безпеки системи розрахунків;

* ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

* нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

* оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

* взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесин-говими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засобами телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу RTGS (Real-Time Gross Settlement

Орган банківського регулювання та нагляду. Успішне регулювання центральним банком грошового ринку потребує наявності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структури, мета діяльності яких - отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням держави. У більшості ринкових економік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання банківської діяльності. Що стосується наглядової функції, то її, крім центрального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту.

Терміни "регулювання банківської діяльності" та "нагляд за діяльністю банків" цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

* використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

* ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

* застосування превентивних І протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

* вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

* вимоги щодо ліквідної позиції банків;

* вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик "великих" кредитів);

* обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для' захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

* рефінансування комерційних банків центральним банком;

* створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

* вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, Що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду.

Провідник монетарної політики. Найважливішою функцією центрального банку є визначення і реалізація монетарної політики. Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується призначення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляються усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту, її цілі та інструменти були детально розглянуті в розділі 4.5.

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни.

48

Грошово-кредитна політика – комплекс взаємопов’язаних, спрямованих на досягнення певних цілей та заходів щодо регулювання грошового ринку, що їх проводить держава через свій центральний банк.

Державне регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну (процентну ставку) позичкового капіталу, для того щоб, відповідно до цілей державної економічної політики, впливати на попит і механізми використання кредитів в економіці.

Регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, за яких економічний суб'єкт сам вибирає рішення, що відповідають інтересам держави. Це здійснюється через ринок цінних паперів, зміну грошової маси, банківських резервів і процентних ставок.

Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої органи – центральний банк і відповідні урядові структури – міністерство фінансів, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Об’єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, можуть виступати: пропозиція грошей; процентна ставка; валютний курс; швидкість грошового обігу; рівень інфляції тощо.

В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Націо-нальний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші державні органи – Уряд, Міністерство фінансів, Верховна Рада.

Вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної по­літики належить Національному банку, оскільки він конкретно відповідає перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

49

За формою організації центральні банки можуть бути державними або акціонерними.

Капітал державних банків повністю зосереджений в руках держави. При цьому у такий спосіб центральний банк може бути організований як в момент свого безпосереднього створення (наприклад, Німецький федеральний банк у 1957р.), так і шляхом націоналізації вже існуючих центральних банків, які до цього функціонували на акціонерних засадах (зокрема, Банк Англії у 1946р., Банк Франції у 1945р.).

При акціонерній формі організації центрального банку його капітал або взагалі не належить державі (наприклад, у США капітал федеральних резервних банків формується за рахунок пайвих внесків комерційних банків ¾ членів ФРС), або належить лише частково (наприклад, у Бельгії та Австрії ¾ 50%, в Японії ¾ 55%, у Швейцарії ¾ 57%).

50

Структура банку, кількість відділів, спеціалізація служб, склад керівництва, розподіл повноважень і т.д. залежить від багатьох факторів і визначається економічною доцільністю.

В загальній організаційній структурі банку можна виділити два типи відділів:

- відділи, які виконують лінійні функції;

- відділи, які виконують штабні функції.

Лінійні відділи безпосередньо зайнятті виконанням організаційної роботи (прийняття вкладів, видача кредитів, купівля цінних паперів тощо). Термін “лінійний” характеризує характер зв’язків цих відділів з вищими ешелонами банку.

Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює безперервний “ланцюг команд” або “лінію” команд по вертикалі, яка звязує один рівень з іншими.

Штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, допомагають їм у підвищенні ефективності їх діяльності. Прикладом можуть слугувати відділи планування, кадрів, юридичний, статистики і т.д.

Теорія менеджменту рекомендує чітко розмежовувати функції відділів різних типів і завжди мати на увазі, що штабні відділи володіють лише правом надавати допомогу і давати консультації.

Відомо декілька принципових схем побудови банку. Кожна з них адекватна певному типу кредитного ринку. Так, в умовах локального ринку, обмеженого контингенту клієнтів, відсутності активної боротьби конкуруючих установ, нерозвиненості або повної відсутності філіальної системи найбільш розповсюджена так звана схема побудови банку. Для неї характерні гранична простота вертикальних зв’язків, пряме та безпосереднє підпорядкування відділів вищому керівництву банку.

51

Банківський нагляд спрямований на захист інтересів вкладників та підтримання стабільності банківської системи країни, від надійності функціонування якої залежить економічне зростання. Здійснення банківського нагляду має ґрунтуватися на певних усталених принципах.

Система наглядово-контрольної діяльності здійснюється в таких основних напрямах: о державний нагляд (проводить центральний банк);

о внутрішній банківський контроль (внутрішній аудит), що його проводить відповідна служба комерційного банку; о зовнішній аудит (проводиться незалежними аудиторськими компаніями). Відповідно до цих напрямків можна вирізнити три підходи до проведення банківського нагляду: - надання звітності, передбаченої законодавством; - саморегулювання - через внутрішній та зовнішній аудит; - інспектування центральним банком. Форми банківського нагляду: - Вступний контроль - здійснюється на стадії державної реєстрації банків і полягає в установленні вимог до них для отримання банківської ліцензії. - Попередній контроль - полягає в розробленні системи економічних нормативів і моніторингу за їх дотриманням, установленні форм періодичної звітності банків та її аналізі, застосуванні штрафних санкцій у разі необхідності. - Поточний контроль - здійснюється в процесі інспектування банків, передбачає проведення комплексних і тематичних їх перевірок, а також розробку і вжиття заходів, спрямованих на усунення виявлених недоліків. Методи банківського нагляду: - Загальний нагляд - Здійснюється щодо банків, які стабільно працюють, є фінансово стійкими та виконують норми чинного законодавства, дотримуються економічних нормативів і виконують вказівки НБУ, мають добру ділову репутацію - Інтенсивний нагляд - Розповсюджується на банки, що не відзначаються фінансовою стабільністю, періодично порушують економічні нормативи, а також припускаються інших незначних порушень - Нагляд високого ступеня - Застосовується щодо банків, які мають незадовільне фінансове становище або систематично (тобто два та більше разів протягом кварталу) порушують економічні нормативи і припускаються інших грубих порушень

52

За видами операцій комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані.

Універсальний комерційний банк здійснює всі або майже всі види банківських операцій (понад стандартний набір кредитно-розрахункових функцій). При цьому банк може організовувати так зване ²пакетне² обслуговування своїх клієнтів: надання як короткострокових, так і довгострокових кредитів, операції з цінними паперами, прийом вкладів, валютні операйції, консультаційні та інші послуги.

Сучасні тенденції у розвитку банківської справи в країнах з розвинутою ринковою економікою характеризуються збільшенням числа здійснюваних банками операцій та глобальним характером політики, що проводиться на ринку, пошуком нових її форм та методів. Це призводить до поступового втручання банків у традиційні сфери діяльності спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, що забезпечує можливості для перемоги у конкурентній боротьбі за клієнтів.

Однак при тому, що банки в основній своїй масі надають величезну кількість послуг компаніям, фірмам, населенню, вони можуть робити і акценти в своїй діяльності на окремі види операцій, орієнтуючись на потреби різних груп клієнтів у відповідності з обраною для себе стратегією застосування капіталу. Тому універсальність комерційних банків як загальна притаманна їм риса не виключає і їх спеціалізації.

Спеціалізовані комерційні банки, не відмовляючись в принципі від можливості надання універсального набору послуг, концентрують зусилля на здійсненні кількох основних банківських операцій або на обслуговуванні обмеженого кола клієнтів. Спеціалізація впливає на характер усієї діяльності банку, визначаючи особливості формування його активів і пасивів, побудову балансу, а також специфіку організації роботи з клієнтурою. Загалом в силу набуття досвіду роботи у певній сфері банківської справи, розробки технічних прийомів і методів реалізації тих чи інших операцій підвищується їх якісний рівень. Це в свою чергу зумовлює зростання дохідності окремих спеціальних операцій комерційних банків, а тому їхня діяльність в інших сферах стає необов¢язковою.

У розвинутих країнах найбільш поширеними видами спеціалізованих банків є інвестиційні, іноваційні, ощадні, іпотечні та експортно-імпортні. Їх діяльність зосереджена на кількох операціях для більшості клієнтів. Так, інвестиційні банки займаються переважно емісійно-засновницькою діяльністю, забезпечуючи посередництво і гарантії розміщення цінних паперів на фондовому ринку. Іноваційні банки здійснюють довгострокове кредитування, в результаті якого можлива реалізація крупних науково-технічних проектів.

Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позик приватним особам. Іпотечні банки видають довгострокові кредити під заставу нерухомого майна ¾ землі, житлових будинків, споруд виробничого призначення. Експортно-імпортні банки займаються кредитуванням і видачею гарантій за операціями, пов¢язаними в основному із зовнішньою торгівлею та міжнародним рухом капіталів.

В рамках тенденції до спеціалізації банківської діяльності у промислово розвинутих країнах можна відзначити створення комерційними банками вузькоспеціалізованих дочірніх компаній, що займаються одним-двома видами операцій (наприклад, лізингом, факторингом та ін.).

Окрім певного типу операцій комерційні банки можуть також зосереджуватись на обслуговуванні окремих галузей економіки ¾ промисловості, сільського господарства, торгівлі, будівництва, енергетики, транспорту і зв¢язку.

Територіальна ознака класифікації банків вказує на обсяг мережі філіалів того чи іншого банку, а також масштаби здійснюваних ним операцій. Залежно від територіального розміщення комерційні банки прийнято поділяти на:

¾ міжнародні, що обслуговують клієнтів у різних країнах, здійснюючи операції на міжнародних ринках позичкових капіталів;

¾ національні, які функціонують в масштабах країн;

¾ міжрегіональні, що обслуговують потреби у кредитно-фінансових послугах кількох регіонів;

¾ регіональні, масштаби операцій яких обмежуються рамками певного регіону країни.

Серед критеріїв класифікації комерційних банків важлива роль належить формі власності, що визначає особливості формування статутного фонду банку та порядок управління ним. Відповідно до цього критерію розрізняють наступні типи банків: державні, приватні та змішані.

У державних банків капітал повністю належить державі в особі центральних органів влади й управління, зокрема, міністерству фінансів або галузевим відомствам, які виступають засновниками банків. Створення таких банківських установ має на меті, як правило, реалізацію певних загальнонаціональних програм розвитку тих чи інших галузей або регіонів. Державні банки можуть бути створені також місцевими органами влади. Основним завданням таких муніципальних банків є кредитно-фінансове обслуговування місцевого господарства.

Приватні банки можуть бути створені у формі: акціонерних товариств відкритого чи закритого типу, капітал яких формується шляхом емісії акцій; товариств з обмеженою відповідальністю, та повних товариств, що створюються на основі пайових внесків юридичних та фізичних осіб.

Змішаний тип організації банку передбачає можливість поєднання державної і приватної форм власності на його капітал у різних співвідношеннях відповідно до інтересів господарюючих суб¢єктів та держави у реалізації певних програм.

Основною формою організації банківського бізнесу в сучасних умовах є акціонерна, оскільки вона дозволяє найкраще організувати управління банком та має широкі можливості щодо залучення додаткового капіталу.

53

Своєрідність банківських систем зумовлена великою кількістю банків, що функціонують у тій чи іншій країні. У загальному банки - це фінансові установи, що здійснюють різноманітні види операцій з грошима, цінними паперами та надають фінансові послуги суб'єктам господарювання. Банки випускають, зберігають, надають у кредит, купують і продають, обмінюють гроші і цінні папери, контролюють рух фінансових ресурсів, обіг грошей і цінних паперів, надають розрахунково-касові послуги. У зв'язку з такою різноманітністю банків їх можна класифікувати за певними ознаками.

Розрізняють два основних різновиди банків, які створюють рівневість у банківській системі - за системотворенням або за характером: центральний (емісійний) та комерційні банки.

Центральний банк - основний банк країни, що є емісійним центром, здійснює грошово-кредитну політику, регулює кредитні та валютні відносини, контролює діяльність комерційних банків, зберігає валютно-грошові резерви країни.

Комерційні банки - банки з різною формою власності, що виконують різноманітні види банківських операцій, які можна звести до трьох основних груп: пасивні (залучення коштів), активні (розміщення ресурсів) та розрахунково-касові.

За функціями, що виконують банки, поділяють на дві основні групи: універсальні та спеціалізовані.

Універсальний банк - кредитна установа, що здійснює усі основні види банківських операцій (депозитні, кредитні, фондові, інвестиційні, довірчі, розрахункові) та надає банківські послуги всім клієнтам незалежно від галузевої належності.

Спеціалізовані банки - комерційні банки, що виконують грошові та інші операції і надають фінансові послуги за певними напрямами банківської діяльності.

У свою чергу, спеціалізовані банки поділяються залежно від основних функцій, що вони виконують (ощадні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, клірингові та інші банки).

Ощадний банк - спеціалізований банк, основна діяльність якого полягає у проведенні депозитних операцій та кредитуванні населення.

Інвестиційний банк - спеціалізований банк, що здійснює інвестиційну політику шляхом купівлі акцій. Ресурси банку формуються за рахунок продажу власних акцій. Як правило, вони не проводять депозитні операції з населенням.

Інноваційний банк - спеціалізований банк, який здійснює інвестиційну політику, операції з кредитування венчурного капіталу, надає кредити підприємствам на оновлення основних фондів (обладнання), реалізацію науково-технічних програм. Удосконалення виробництва в основному за рахунок власних коштів, вкладів клієнтів, випусків власних акцій та облігації, запозичених в емісійних банках, залучення депозитів. Кредити таких банків, як правило, є середньо- і довгостроковими.

Іпотечний банк - банк, який спеціалізується на операціях з надання довгострокових кредитів під заставу нерухомості, в основному на будівництво житлових і виробничих споруд, під порівняно високі процентні ставки. Ці банки можуть здійснювати й пасивні операції - випускати іпотечні облігації. Залежно від напрямів кредитування іпотечні банки поділяються на земельні банки (надають кредити під заставу землі), меліоративні (кредити на меліоративні роботи), комунальні (банки, що надають кредити під заставу міської нерухомості).

Кліринговий банк - є членом розрахункової (клірингової) палати, надає банківські послуги - розрахунки за відкритими у ньому рахунками, супровід важливих комерційних проектів, придбання і реалізація цінних паперів тощо.

Банк розвитку - державна або приватна фінансово-кредитна установа, що сприяє вкладенню інвестицій в економіку, здійснює довгострокове кредитування у великих розмірах стратегічно важливих проектів.

За формою власності розрізняють: державні, змішані, міждержавні, акціонерні, неакціонерні, муніципальні, кооперативні, консорціуми} бант.

Державний банк - банк, що знаходиться в державній власності та управління яким здійснюють державні органи.

Змішані банки - це або банки, у яких бере участь іноземний капітал, або напівдержавні банки з участю державного і приватного капіталів.

Міждержавні банки - грошово-кредитні ресурси, які використовуються для проведення єдиної грошово-кредитної, а також соціальної і регіональної політики країн, що є членами банків. Наприклад, ресурси Європейського інвестиційного банку, Європейського фонду розвитку, Європейського банку реконструкції і розвитку, Міжнародного валютного фонду тощо.

Акціонерний банк - банк, статутний фонд якого складається з об'єднаних грошових засобів шляхом випуску й продажу акцій для спільної господарської діяльності та отримання прибутку. Акціонерний банк є юридичною особою і несе відповідальність за зобов'язаннями у межах власного капіталу (майна). Кожен акціонер відповідає у межах вартості його акцій. Управління акціонерним банком здійснюється виборним колективним органом (правлінням, радою директорів та ін.). Вищим органом управління - є збори його акціонерів. Контрольним органом - обрана зборами акціонерів наглядова рада (ревізійна комісія).

Неакціонерні банки (класичний приклад - банкірський дім) - приватні банківські установи, що належать одному або групі банкірів, об'єднані в товариства з необмеженою відповідальністю. Значного поширення набули останнім часом. Створюючи банківські консорціуми, вони отримують засновницькі прибутки, управляють довірчими фондами, здійснюють торговельні операції із золотом та сировинними товарами, а також проводять проектно-консультативні, підрядні Й посередницькі операції. Здійснюють страхування життя та надають багато інших видів послуг.

Муніципальні банки - банки, що перебувають у власності муніципальних утворень.

Кооперативні банки - кредитно-фінансові установи, створені на пайових засадах товаровиробників для задоволення взаємних потреб у кредиті та надання інших банківських послуг.

Консорціумні банки - об'єднана банківська організація акціонерного типу, яка належить кільком банкам, фінансовим компаніям, корпораціям (пайова частка кожного з них не повинна перевищувати 50 %). За юридичним статусом Консорціумний банк - самостійна компанія, яка створюється для реалізації великомасштабних національних або міжнародних програм (масштабне будівництво, євровалютні операції, проектне фінансування, операції на валютних ринках та ринках позичкових капіталів, кредитування зовнішньої торгівлі тощо).

Банківська система у тій чи іншій країні складається із різноманітної кількості та різних видів банків, що зумовлено історією розвитку. Роль банків досить різна і їхнє місце визначається законодавством держави, де вони наділяються певними функціями. Одне з принципово важливих значень банків є виконання ними ролі посередників в економічній системі. Одним з перших, хто описав дану властивість банків, був американський економіст Ірвінг Фішер (1867-1947). У своїй праці "Теорія відсотка" (The Theory of Interest) він описав механізм, коли банки збільшують споживання одночасно і у тих, хто володіє надлишком ресурсів, і тих, у кого виникає їх нестача .

Особливістю діяльності комерційних банків також є постійний моніторинг інновацій та збільшення купівельної спроможності інвестора. Про таку роль банків зазначав ще австрійський і американський економіст Джозеф Шумпетер (1883-1950). За його словами, саме банки є джерелом купівельної спроможності для здійснення інновацій та інвестицій, крім того, що вони зберігають накопичені людством багатства.

Таким чином, комерційні банки обслуговують інвесторів, кредиторів та позичальників, оцінюючи фінансову інформацію і максимально враховуючи більшість існуючих ризиків, що дозволяє вибрати найбільш ефективні фінансові інструменти у своїй діяльності. Саме це і пояснює популярність банків в економічному житті суспільства.

54

Банк може здійснювати операції, передбаченіЗаконом "Про банки і банківську діяльність", Стаття 3 , Статутом банку. Сьогодні комерційний банк може запропонувати клієнту до 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при надто несприятливій господарської кон’юнктурі. Але далеко не всі банківські операції повсякденно присутні і використовуються в практиці конкретного банківського закладу (наприклад, виконання міжнародних розрахунків чи трастові операції ). Але є певний базовий набір, без якого банк не може існувати і нормально функціонувати. До таких операцій, що конструюють діяльність банка відносять :

• прийом депозитів;

• здійснення грошових платежів і розрахунків;

• видача кредитів.

Банківські операції відображаються окремими статтями в балансі комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони обліковуються, їх поділяють на пасивній активні.

Пасивні операції— це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних) ресурсів.

Операції з формування власних ресурсів охоплюють: • операції з формування статутного капіталу банку; • операції з формування резервного фонду банку; • операції з формування страхових фондів банку; • операції з формування іншихфондів банку спеціального при значення, які створюються за рахунок прибутку банку і використовуються відповідно до рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою комерційного банку; • операції, що пов'язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залучених ресурсів називають пасивними депозитними операціями. Вони відображають процес залучення й обліку в банківському балансі тимчасово вільних коштів юридичних, фізичних осіб, банків, які зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і до запитання). Вкладниками можуть бути як юридичні та фізичні особи, що постійно обслуговуються вданому банку (клієнти банку), так і юридичні і фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в іншому банку.

У банківській практиці України передбачена можливість вибору банку для постійного обслуговування ідля проведення окремих депозитних операцій на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають рахунки до запитання (поточні, бюджетні) та на строк (депозитні). Наявність залишку грошових коштів на цих рахунках дає можливість банку, що обслуговує власників рахунків, використовувати ці залишки як ресурси для здійснення активних операцій з метою отримання доходу. Пасивні депозитні операції створюють можливість користування тимчасово вільними грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських рахунках (кошти до запитання) та строкових депозитах (кошти на строк).

Отже, пасивні депозитні операції можна класифікувати: за категорією вкладника:

¦ операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб — на поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

¦ операції із залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб — на поточні, депозитні рахунки;

¦ операції із залучення тимчасово вільних коштів банків-кореспон-дентів — на кореспондентські та депозитні рахунки; за строком:

¦ операції із залучення тимчасово вільних коштів — на рахунки до запитання (поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подальшого використання для поточних розрахунків;

¦ операції із залучення тимчасово вільних коштів — на строкові депозитні рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

Крім мобілізації власних та залучених ресурсів, комерційні банки можуть використовувати можливості міжбанківського ринку капіталів, а також залучати кошти інвесторів через емісію та розміщення власних не-забезпечених боргових зобов'язань. Мобілізовані у такий спосіб ресурси представляють собою позичені ресурси банку або ресурси не депозитного характеру. Ця частина банківських ресурсів є найбільшоперативною щодо залучення. Позичені ресурси комерційного банку мобілізуються через здійснення пасивних кредитних та пасивних інвестиційних операцій.

Пасивні кредитні операції — це операції комерційного банку, що пов'язані з отриманням кредитів на міжбанківському ринку (в інших комерційних банків та в Н БУ). Комерційні банки в Україні можуть отримувати кредит в інших банках на визначених договорами умовах строком від одного дня (кредити овернайт) до кількох місяців. Крім власне міжбан-ківських кредитів, комерційні банки можуть звертатись за кредитом до кредитора останньої інстанції — Національного банку України, який сьогодні надає кредити під заставу державних цінних паперів і комерційних векселів. Згідно з чинним законодавством НБУ може здійснювати продаж комерційним банкам кредитів через кредитні тендери, проводити операції з переобліку комерційних векселів, що раніше були обліковані комерційним банком, та видавати кредити овернайтчерез постійно діючу лінію рефінансування.

Пасивні інвестиційні операції— це операції комерційного банку, шо пов'язані з випуском і розміщенням власних незабезпеченихборгових зобов'язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють банківські ресурси коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

Мобілізовані через здійснення пасивних операцій грошові кошти засновників банку, акціонерів, учасників, вкладників, кредиторівта інвесторів акумулюються на кореспондентському рахунку банку (якщо вони надійшли в безготівковій формі) або в касі (якщо вони надійшли готівкою). Розміщують банки мобілізовані ресурси за різними напрямками через проведення активних операцій.

Активні операції — це операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні засоби й товарно-матеріальні цінності.

Отже, до активних операцій банків належать:

¦ операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формах з метою підтримання ліквідності банку;

¦ розрахункові операції, що пов'язані з платежами клієнтів;

¦ касові операції з приймання і видавання готівки;

¦ кредитні операції, що пов'язані з наданням кредитів різних форм юридичним, фізичним особам, банкам;

¦ інвестиційні операції і вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на тривалий строк;

¦ фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

¦ валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому та міжнародному валютних ринках;

¦ депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та в інших комерційних банках;

¦ операції з купівлі-продажу банківських металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

¦ операції з придбання основних засобів, матеріальних та нематеріальних активів.

Активні операції комерційні банки здійснюють у межах наявних ресурсів, тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентському рахунку в НБУ (при проведенні операцій у безготівковому порядку) та в касі (при проведенні операцій з готівкою).