10.Словянська колонізація Балканського піво-ва 6 -7 ст.

Писали: Іоанн Ефеський, Константин Багрянородний. Виділяють 3 етапи переселення: 1й (20-90-ті рр. 6 ст) – характериз грабіжницькими набігами словян. дружин на балкан. володіння. Віз., розселенням окремих їх угруповувань на пн. тер. Дунаю. На поч. 6 ст. слов’яни 2ома могутніми потоками, обминаючи Карпати через Моравські ворота (між Судетами і Татрами) і по р.Прут та р.Дністер, вийшли до пн. Кордонів імп. В союз з слов. вступ. протоболг племена (кутрігури). Але вже у 2й пол 6 ст. у Подунав’я переселились союзні Віз племена аварів, які підкорили протоболгарські і словян. племена, витіснили з Сер. Подунав’я ліпідів, заснув в Панонії та межиріччі Тиси і Дунаю Аварський каганат. Наст. просування слов’ян на Балкани тісно пов’яз. з аваро-віз війнами. 2й етап (602-626рр) пов’яз з падінням дунайського лі месу. У 602 р віз. армія на Дунаї підняла постання і скинула з престолу імп Маврикія, поставили узурпатора Фока, якого мало цікавив захист кордонів від варварів. У часи його правління і 1і рр. правління імп Іраклія (610-641) – масове заселення слов’янами Балкан і Пеллопонесу. Пересування варварів у 4-6 ст майже повністю винищило античне насел Балкан пів-ова. Залишки фракійців асимільовані греками і слов’янами, а іллійці відступили у гірські р-ни Епіру(основа для формув. албан етносу). 3й пов’яз з міграцію у 7-8 ст серб та хорватських племен до Ілірії.

2й напрям розсел словян – освоєння терит між Татрами, Судетами і Балтикою. Не від обр. В письм дж. Відомо, що словяни займ опустілі після переселення герман землі. Зх кордон – р.Лаба, хоча окремі плем селилися й західніше.

З 8 ст дізнаємося про розсел. словян у Сх.Європі, вони освоюють Дніпр лівобер, межиріччя Прип’яті, просуваються у басейн верхньої Оки. Міграція словян на Сх – до 10ст.

51.Революція 1848 р у Франції. Конституція ІІ Республіки.

1845 та 1846 роки у Франції були неврожайними. Економічна криза 1847 року зробила нестерпним і без того важке становище бідноти, яка почала вимагати законодавчого закріплення права на працю. Соціалісти заявляли, що вони готові захищати інтереси міської бідноти-пролетарів. Не-вдоволеними правлінням короля Луї-філіппа були і демокра-тичні республіканці, які висту-пали за ліквідацію королівської влади та демократичне перетво-рення суспільства, в тому числі і загальне виборче право. В опозиції до королівської влади були і бонапартисти — прибічники віднов-лення в країні династії Бонапар-тів. Бонапартисти мріяли віднови-ти «славу Франції» періоду Напо-леона, плануючи передати владу небожу імператора Луї-Наполеону. Невдоволеними правлінням уряду були навіть деякі банкіри і підприємці, які звинувачували 'найвищих державних чиновників у корумпованості. Королівську владу підтримували фактично тільки представники фінансової олігархії - декількох найбагатших родин фінансистів - банкірів та промислових магнатів, тісно пов'язаних із королівською вла-дою.

Опозиція організувала публічні "бенкети, під час яких проголошу-вались під виглядом тостів промо-ви із критикою уряду і вимогами реформ. 22 лютого 1848 року Луї-Філіпп заборонив один із таких бенкетів, на якому планувалось проголосити промови щодо нової виборчої реформи. У відповідь на це повстали студенти, робітники, ремісники. Вони оволоділи казармами Паризького гарнізону та багатьма урядовими закладами. Луї-Філіпп Орлеанський зрікся престо-лу і втік в Англію. Того самого дня під тиском повстанців, які увірва-лися до Бурбонського палацу, була повалена монархія, припинила свою роботу палата депутатів й ут-ворився Тимчасовий республі-канський уряд.

До нього увійшли ліде-ри республіканців — Ламартін, Крем'є; демократів — Ледрю-Рол-лен, Флокон; від робітників - соці-аліст Луї Блан і робітник Олек-сандр Альбер. Керівна роль у но-вому уряді належала верхівці рес-публіканців.

25 лютого у Франції була прого-лошена Друга республіка (Пер-ша —1793 р.). За декілька днів спеціальним декретом:

- було введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року;— уряд ухвалив декрет «Про пра-во на працю», яким було гаранто-ване обов'язкове працевлаштуван-ня для всіх безробітних;— була створена Люксембурзька комісія з праці на чолі з Луї Бла-ном та Альбером.

Люксембурзька комісія виконувала роль посередника під час вирішення суперечок між робітниками і підприємцями. Комісія закликала робітників довіряти тимчасовому урядові і терпляче чекати реформ. Наприкінці лютого згідно з рі-шеннями Люксембурзької комісії для подолання безробіття і забезпе-чення зайнятості населення були створені Національні май-стерні - установи, в яких безробітні робітники за невелику заробітну платню (два франки на день) мали займатись суспільне корис-ною працею: ремонтувати шляхи, копати канали тощо. У майстернях існувала напів-військова структура: взвод, бригада і т. д. Однак наміри уряду через відсутність грошей не вдалися, тож 22 червня було прийняте рішення про закриття національних майстерень. Усі робітники віком від 18 до 25 років мобілізовувалися до війська. Це рішення створило передумови для нового повстання в Парижі 23-26 червня. Придушення його супроводжувалося жорстоким терором.

У листопаді 1848 року була прийнята Конституція Другої республіки. Вона включала поступки прибічникам монархії. Відповідно до Конституції:- у Франції запроваджувалася президентська влада. Президент мав майже королівські повноважен-ня був практично не залежним від парламенту, міг призначати мі-ністрів і державних чиновників;— функції парламенту були обме-жені тільки законотворчою діяль-ністю.

Велика влада президента дава-ла йому можливість розправитись із парламентом. Президентські вибо-ри відбулися 10 грудня 1848 року. Переміг на них небіж Наполеона І Луї Бонапарт. Він дістав підтрим-ку монархічне налаштованих про-мислово-фінансових прошарків сус-пільства і численного французько-го селянства. Для підтримки пре-зидентської влади було створено «партію порядку», яка об'єднала прихильників монархи. У січні 1852 року, було введено в дію нову Конституцію, відпові-дно до якої вся повнота влади у Франції передавалася президен-тові, а через рік після перевороту, 2 грудня 1852 року була проголо-шена Друга імперія, a Луї Бона-парт дістав титул імператора - На-полеонаІII.