1453 – Впала Східна Риська імп.

89. Віденський конгрес 1814-1815 рр.

Віденським конгресом завершився період наполеонівських воєн. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з’їхалось 216 представників усіх європейських держав, крім Туреччини. Головну роль серед них відіграли найсильніші переможці Наполеона – Росія, Англія, Австрія. Учасники конгресу прагнули відновити панування дворянства в державах, яких переміг був Наполеон. Однією з найважливіших цілей учасників конгресу було задоволення їхніх власних загарбницьких територіальних претензій через переділ Європи й колонії. Конгрес зібрався у вересні 1814 р. Зважаючи на центральне положення Австрії в Європі, Відень було вибрано місцем засідань конгресу.

Союзникам не вдалось зберегти єдність, вирішуючи вищезгадані питання. Втім, важливе питання про кордони Франції – вони вирішили за повної згоди. Серйозні суперечки викликали проблеми Польщі та Саксонії. Росія претендувала майже на всі польські землі, а Пруссія – на всю Саксонію. Ці плани наштовхували на опір Англії та Австрії. До кінця 1814 р. незгоди настільки загострились, що назрівала нова війна. Англія, Австрія і Франція уклали між собою секретний оборонний військовий союз, спрямований проти Росії і Пруссії.

9 червня 1815 р. представники Австрії, Англії, Іспанії, Росії, Португалії, Пруссії, Швеції і Франції підписали Заключний генеральний акт Віденського конгресу, який переділив політичну карту Європи:

- Франція позбувалася всіх завоювань і поверталась до своїх кордонів 1790 р.;

- Бельгія і Голландія об’єднувались у Нідерландське королівство;

- Швейцарія стала нейтральною державою, у складі її було 19 кантонів;

- на пн-зх Італії відновлювалось Сардинське королівство, йому повернули Савойю і Ніццу;

- на престоли Тоскани і Парми були посаджені монархи з династії Габсбургів;

- від Данії, вірного союзника Франції, було відокремлено Норвегію і передано її Швеції;

- Росії дісталась більша частина колишнього Великого герцогства Варшавського. Ця територія входила до складу Російської імперії під назвою Королівства Польського. Заключний акт закріпив за Росією Фінляндію і Бессарабію;

- Австрія майже повністю повернула всі території, втрачені в 1800-1809 рр. в ході наполеонівських війн. Володіння Пруссії збільшувалися, її вплив в Німеччині зростав;

- Англія отримала, колишні голландські, французькі, а потім деякі іспанські, португальські колонії;

- на території Німеччини було утворено Німецький союз, в склад якого увійшло 38 держав і 4 вільних міста під головуванням Австрії.

33.Польський національно-визвольний рух у 1830-60 рр.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відправку польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17 листопада 1830 група змовників із числа патріотично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича - Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу і озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які передали владу Адміністративній Раді Королівства. Представники ради (Ф. Любецький, Адам Чарториський) прагнули домовитись з царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1 грудня 1830 демократично настроєні кола польського населення утворили патріотичне Товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на початку грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18.12.1830 затвердив диктатора - Хлопіцького. У 1831 він зрікся диктаторства, був створений Національний уряд на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. На поч. лютого 1831 російські війська під командуванням Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. 26.5.1831 головні польські сили під командуванням Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою. Від травня 1831 повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії і шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. 27 серпня 1831 Варшава змушена була капітулювати. Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель.

Причиною повстання 1860-х стало прагнення польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. На кінець 1861 у національному русі склалися два головні політичні табори - "білих" і "червоних". "Білі" представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики "пасивної опозиції", яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно кордонів 1772, литовські, білоруські та українські землі. "Червоні" включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина "червоних" визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О.Вельопольським, виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства. У червні 1862 "червоні" утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), У підготовці до повстання "брали участь члени "Комітету російських офіцерів в Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А.Потебня. 10 січня 1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В.Рудницького, Е.Ружицького намагалися чинити опір царським військам..

Від початку повстання виявились значні розбіжності між "білими" і "червоними". "Білі" розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам "червоних". Спроби поставити на чолі повстання диктаторів - спочатку Л.Мєрославського від "червоних", а потім М.Лянгевича від "білих" - не принесли бажаних наслідків. 17 жовтня 1863 "червоні", опанувавши НУ, призначили нового диктатора - генерала Р.Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. До вересня 1864 повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло зростанню національної свідомості все більш широких верств польського суспільства.

7)