103. Соціальна держава, її ознаки та функції

Соціальна держава — це держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.

Соціальною може бути тільки держава, що має високий, _г рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки має бути врахована соціальна орієнтація держави. , У зв'язку з цим момент реального виникнення соціальних держав слід віднести до 60-х pp. XX ст., що пов'язано зі встановленням відповідальності держави за надання кож­ному громадянину прожиткового мінімуму.

Проведення державою соціально орієнтованої політики є важким процесом через необхідність враховувати супере­чливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток економіки та досягнення соціальної справедливості, згладжування соціальної нерівності.

Ознаки соціальної держави:

1) могутній економічний потенціал, що дає змогу здійснювати заходи із перерозподілу доходів, не ущемлюючи істотно становища власників;

2)соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності зі значною часткою власності держави в потрібних галузях господар­ства;

3)виражена соціальна спрямованість політи­ки держави, що виявляється в розробці різноманітних со­ціальних програм і пріоритетності їх реалізації;

4)наявність у держави цілей встановлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливо­сті, забезпечення кожному громадянину гідних умов іс­нування, соціальної захищеності, рівних стартових мож­ливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орі­єнтованість держави закріплюється конституційно (напри­клад, в конституціях ФРН, України);

5)наявність розвиненого правового регулювання в со­ціальній сфері (з виділенням галузей трудового права, права соціального забезпечення, медичного права тощо).

Соціальній державі властиві всі традиційні функції, зумовлені її природою держави як такої, але вони немовби заломлюються через призму цілей та завдань соціальної держави. В рамках соціальної функції можна виділити такі її різновиди:

1.підтримка соціально незахищених категорій населен­ня (через систему пенсій, соціальних виплат і допомоги);

2.створення можливостей для вільної реалізації трудо­вого та інтелектуального потенціалу громадян держави; 3.забезпечення трудової зайнятості населення та боротьба збезробіттям;

4.охорона праці та здоров'я людей;

5.підтримка сім'ї, материнства, батьківства і дитин­ства;

6.згладжування соціальної нерівності шляхом перероз­поділу доходів між різними соціальними верствами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;

7.заохочення добродійної діяльності (зокрема шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, що здійснюють добродійну діяльність);

8.турбота про збереження соціального миру в суспіль­стві, зокрема через систему соціального партнерства;

9.участь у реалізації міждержавних соціальних про­грам, розв'язанні загальнолюдських проблем.

104. Правова держава та верховенство права

Правова держава виступає як такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.

верховенство правового закону в системі норматив­ но-правових актів. Правовим є тільки такий закон, який містить рівну для всіх міру свободи і справедливості. Інак­ ше кажучи, це справедливий і гуманний закон, перед яким всі рівні;

Верховенство права і правова держава – ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку

суспільства. Верховенство права зафіксовано у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з

визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з

демократичною і соціальною) як зразок держави, до якого має прагнути народ України

(ст. 1 Конституції України).

Одні вчені (С. Головатий) вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким однослівним відповідником як

правовладдя; другі (А. Колодій, П. Рабінович), навпаки, звужують його до принципу правової

держави, треті (М. Козюбра) – не вбачають принципової різниці між поняттями

«верховенство права» і «правова держава», мотивуючи тим, що англійському варіанту «rule

of law» (верховенство/правління права) відповідає німецьке «rechtsstaat» (правова

держава).

В теоретичному відношенні принцип верховенства права можна розглядати у двох аспектах:

По-перше, в широкому розумінні як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, тобто «верховенства права над державою», коли він практично ототожнюється із засадами правової державності. Подібним чином цей принцип розглядається у правових системах, які користуються англомовною конструкцією верховенства чи пануванням права (rule of law) подібно до континентальної моделі правової держави. Наприклад, проблема «американського досвіду» підтримання верховенства права включає вирішення широкого кола питань: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, громадянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального судочинства, адміністративного права тощо.

По-друге, у вузькому контексті співвідношення права і закону в регулюванні суспільних відносин у сенсі «верховенства права над законом».Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз’ясняючи відповідно до цього його зміст як:

1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;

2) пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» позбавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції законності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необхідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип законності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додержання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного»,«ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як божественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в обмеженні світської влади.

Отже, безпосередньою підставою для адекватного розуміння змісту принципу верховенства права є усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності і власне принципом верховенства права.

105. вплив глобалізації на розвиток права та держави.

Термін глобалізація походить від францу-зького слова «global» - загальний. Цим тер-

міном визначається об’єктивний процес формування, функціонування та розвитку принципово нової всесвітньої системи відносин між країнами і народами на підставі взаємозв’язку та взаємозалежності, що поглиблюються у всіх сферах життєдіяльності світового співтовариства .Термін

«глобалізація» у суспільствознавстві використовується для позначення одночасно процесу і результату розвитку певних тенденцій світової цивілізації, і в останні роки розглядається як чи не найяскравіша характеристика розвитку сучасного світу.

Глобалізація (від англ. global — світовий, всесвітній) — загальноцивілі-заційний процес, який справляє величезний вплив на політичні та інші сфери людського буття. Вищеназваний термін у 60-х роках XX ст. запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Мисарович, А. Леччет та ін.

Сутністю глобалізації як процесу, який характеризує сучасний етап розвитку людства, є формування спільного світового економічного, політичного та культурного простору, який функціонує на основі універсальних

загальновизнаних правових цінностей та принципів і опосередковується загальними

організаційними формами.

Головними напрямками впливу глобалізації на державу є якісна зміна національно-державного суверенітету (його обмежений характер) і призначення держави (що виражається в зміні змісту і сутності функцій держави).

Головним напрямком впливу глобалізації на право є його універсалізація, яка полягає у виробленні єдиних спільних базових принципів і інститутів права, усунення суперечностей між національними правовими

системами. В свою чергу, право стає важли-вим інструментом глобалізації, оскільки відсутність єдиного правового поля, його недостатня сформованість гальмують процеси

глобалізації в різних сферах формування і функціонування світового суспільства.

Окрім того, право виступає головним ідеологічним підґрунтям глобалізації, який покликаний стримувати негативні сторони і наслідки глобалізації.

Основними напрямками впливу глобалізації на розвиток права є такі: 1) ускладнення

структури світового правового поля, яка включає правові системи різних рівнів і якостей]; 2) зміна змістовних параметрів концепції прав людини, ускладнення її реалізації]. На перший план

висувається право на міжнародний порядок, при якому права і свободи можуть бути захищені, тобто людина має право на життя в умовах миру та безпеки; 3) інтернаціоналізація права як процес поглиблення взаємного впливу різних правових систем]; 4) правова конвергенція. Внаслідок правової

конвергенції (інтеграції), при якій відбувається взаємне збагачення права в різних ареалах, у правових системах демократичних країн проявляються відомі риси спільності, свого роду «нової однотипності» .Формами правової інтеграції є рецепція, гармонізація, уніфікація та стандартизація права.

Процес глобалізації сприяє взаємозв´язку всіх країн і етнонаціональних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, впливає на континенти і цивілізації [2].

Основні шляхи і перспективи подальшого розвитку держави виявляються в трьох різновидах теорії глобалізації:

— мондіалізм (І. Кант, О. Богданов та ін.) — передбачає злиття усіх держав та народів у єдине планетарне утворення із встановленням Світового уряду, знищенням расових, релігійних, етнічних, національних та культурних кордонів;

— «золотий мільярд» (Ж. Аталі, Г. Кісінджер та ін.) — сучасна європоцентристська версія концепції «богообраного народу», згідно з якою забезпечення існування на планеті може бути гарантованим лише для мільярду людей з найбільш розвинених країн, у той час, як усім іншим країнам пропонується бути сировинним придатком та постачальником дешевої робочої сили для обслуговування інтересів транснаціональних компаній. Згідно з цією теорією планета може загинути від екологічних перевантажень. Наслідком реалізації такої теорії стає світова диференціація на країни постіндустріального центру, індустріальної напівпериферії та аграрної периферії. Така світова диференціація сьогодні і є тією глобалізацією, проти якої діє антиглобалістський рух;

— теорія конвергенції (Гелбрейт, Р. Арон, П. Сорокін, А. Сахаров та ін.), згідно з якою в умовах науково-технічної революції втрачається відмінність між капіталізмом та соціалізмом, відбувається «обмін» (конвергенція) між державами, кожна з яких запозичує краще. Унаслідок цього відбувається зближення держав за їх сутністю, формами діяльності, організацією тощо. Це має призвести до того, що через деякий час відмінності втратяться і виникне «постіндустріальна держава» єдиного типу, яка буде державою «загального благоденства» [3].

Під впливом глобалізації відбуваються серйозні зміни у всій структурі суспільства і держави.

3 погляду глобалізму держава в новій реальності не буде більше домінуючою силою на світовій арені. Держави, з цієї точки зору, втрачають свою національну ідентичність. Відбувається ерозія внутрішнього суверенітету та обмеження національного (державного) суверенітету.

Під впливом глобалізації відбувається зміна характеру і змісту державної діяльності. Держави все більше займаються глобальними проблемами – злочинність, зміна клімату, наступи пустель, епідемії, бідність, ра-

ціональне використання природних ресурсів. Змінюється роль держави і в соціальному житті. Сьогодні держава орієнтується на забезпечення потреб особистості, охорону її прав, узгодження інтересів різних соціальних прошарків. Процеси глобалізації приводять до радикальної зміни позицій національних держав.

Зростає кількість недержавних суб’єктів (глобальних міждержавних та міжнародних об’єднань), яким держава передає частину своїх функцій. Обмежується влада національного уряду, держава в цілому як сукуність органів стає зовсім не обов’язковою, відповідно уряди мають все менше можливостей управляти своїми корпораціями. І в результаті цього держави втрачають свою національну ідентичність. Ослаблення національно-державного суверенітету й на-далі триватиме і потребуватиме створення і розширення можливостей політичної дії на наднаціональному рівні. Зміни, які спричинила глобалізація, під-штовхують до пошуку механізмів, які би урегулювали відносини, що виникають. Завдяки цьому, розширюються межі правового простору.

1

2

3