56Предметна дія правової норми

За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.

57  Темпоральної дії, визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.

За напрямом темпоральної дії дія нормативно-правових актів є:

• пряма, тобто акт поширюється 1) на всі факти, які виникли після набрання ним чинності; 2) на факти, які виникли до набрання ним чинності і продовжують існувати (регулює тільки з моменту набрання ним чинності);

переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт. (наприклад, нови92 Зміст поняття форма держави

Форма держави — це державно-правова конструкція, що складається з трьох елементів: форми правління, форми державно-територіального устрою, форми державного ре­жиму. Типологія держав залежно від їх форми здійснюєть­ся відповідно до цих елементів:

1. залежно від форми правління розрізняють монархіч­ні і республіканські держави;

2. залежно від форми державно-територіального устрою розрізняють унітарні, федеративні, конфедеративні і регіоналістські (регіональні) держави;

3. залежно від форми державного режиму розрізняють демократичні, авторитарні і тоталітарні держави.

Форма правління — це організація, порядок утворення та взаємодії вищих органів державної влади (глави держа­ви, парламенту і уряду). Розрізняють два різновиди форми правління — монархію та республіку.

Монархія — це така форма правління, коли главою дер­жави є особа, яка одержує і передає свій пост і титул, як правило, у спадок і довічно. Ознаки монархії: влада глави держави (імператора, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом; влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадок монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рі­шення.

Різновиди монархій:

1) абсолютна монархія (Бахрейн, Кувейт, Оман, Сау-^Г дівська Аравія). У руках монарха зосереджена вся повнота

влади, він є законодавцем, призначає всіх вищих посадов­ців держави. Уряд несе відповідальність тільки перед ним;

2. дуалістична монархія (Бутан, Бруней, Тонга). Вла­да ділиться між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (заборони на введення закону до дії). Уряд призначається монархом, підкоряється йому і несе відповідальність тіль­ки перед ним;

3. парламентарна монархія (Бельгія, Велика Британія,Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд,Швеція, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. У парламен­тарній монархії глава держави або не має права вето щодо законопроектів, або фактично не застосовує вето. Головна відмінна риса парламентарної монархії — формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним. Ряд монархій займає проміжне становище між дуаліс­тичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).

Республіка — це така форма правління, нри якій главою держави є президент, що обирається громадянами на пев­ний строк. Республіка має такі ознаки:

1. влада глави держави і вищих державних органів де­легується їм народом;

2. повноваження глави держави обмежені певним стро­ком;

3. глава держави несе політичну відповідальність за своюдіяльність.

Більшість сучасних держав — республіки. Прийнято поділяти республіки на такі різновиди:

1. президентська (Бразилія, Грузія, Мексика, США). Президент у такій республіці, як правило, обирається пря­мими виборами (винятком є США, де президента обирає колегія вибірників, обрана виборцями). Він очолює не тіль­ки державу, а й уряд. Уряд призначається президентом і відповідає тільки перед ним;

2. парламентарна республіка (Угорщина, Індія, Італія,Німеччина). Президент обирається так, щоб він не одержу­вав свій мандат безпосередньо від громадян: парламентом або особливими зборами, що формуються виключно для виборів президента. Президент не є главою уряду і не віль­ний у його формуванні. Фактично главу і склад кабінету визначає парламент, точніше, партія, що перемогла на парламентських виборах і має більшість у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом;

3) змішана (президентсько-парламентарна) респуб­ліка (Білорусь, Україна, Перу, Росія, Франція). Цей різно­вид республіки сполучає риси парламентарної та президен­тської республік.

Поряд із монархією та республікою існують змішані форми правління, що сполучають деякі риси обох.

Так, Малайзія є виборною (ротаційною) монархією. Главу держави — монарха — обирають на п'ятирічний строк. Він обирається Радою правителів штатів, до складу якої входять не всі глави штатів, а лише султани дев'яти з тринадцяти штатів. Глави чотирьох штатів не є спадковими султанами і тому участі у виборах глави держави не беруть. Звичайно на пост монарха — глави держави обираються султани штатів по черзі, для чого в Раді правителів ведеть­ся особливий список.

Елементи виборності існують і в Об'єднаних Арабських Еміратах. Ця держава є колективною монархією, очолю­ваною Радою емірів. Еміри семи еміратів, що об'єдналися, обирають на п'ять років голову Ради емірів (монарха най­більшого емірату Абу-Дабі, який займає 86% території держави), якого нерідко називають президентом.

До нетипових республік можна віднести республіки з довічним президентством (Уганда, Індонезія, Корейська Народно-Демократична Республіка) і республіки без офі­ційного глави держави (СРСР, Китай, Куба

Форма державно-територіального устрою — це порядок взаємин між державою та її окремими частинами. Розріз­няють унітарні, федеративні, конфедеративні, регіоналіст-ські (регіональні) держави.

Унітарна держава — це єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, про­вінцій, губерній). Ознаки унітарної держави:

1. наявність єдиного центру та єдиної системи органів влади і управління;

2. наявність єдиної системи права.

Сьогодні більшість держав світу — унітарні держави (наприклад, Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У ба­гатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення.

Автономія — відносно самостійна у здійсненні держав­ної влади територіальне утворення в межах держави. Статус автономії надається територіальним фракціям держави, для яких характерні історичні, географічні, національні особливості (Країна Басків у Іспанії, Аландські острови у Фінляндії). Статус автономії визначається, як правило, основним законом держави. Автономія має власні законо­давство та органи влади, але суверенітету не має.

Різновиди унітарних держав:

1. централізовані. Регіональні органи цих держав фор­муються шляхом призначення зверху (Нідерланди, Казах­стан, Франція);

2. децентралізовані. Регіональні органи утворюються незалежно від центру, як правило, за допомогою виборів (Велика Британія, Нова Зеландія).

Федерація — союзна держава, що складається з держав-членів або державоподібних утворень (суб'єктів федерації). Ознаки федерації:

1. наявність кількох правових систем, з яких одна (сис­тема федерального права) має верховенство щодо права суб'єкта федерації;

2. наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави в цілому) має всю повноту зовнішньо­го суверенітету та значну частину внутрішнього суверені­тету. Влада суб'єкта федерації має обмежений внутрішній суверенітет.

Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччи­на, Бразилія); національні (Бельгія, Індія); змішані (Ро­сія).

Тепер у світі існує 24 федеральних держави, більшість з яких — великі та середні за територією та чисельністю населення (Індія, Мексика, Нігерія, Росія, СІЛА, Німеччи­на).

Конфедерація — це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети (наприклад, завоювання незалежності). В такому випадку держави об'єднують лише окремі напрями своєї діяльності (наприклад, оборона, зо­внішня політика, зовнішня торгівля). Розвиток конфеде­рації підпорядкований «залізному закону»: конфедерація або розпадається на окремі держави, або еволюціонує у федерацію.

Форма державного режиму — сукупність прийомів, методів, форм та способів здійснення державної влади.

Державний режим — найбільш рухомий, мінливий еле­мент форми держави. Характер державного режиму визна­чається не тільки правовими нормами, а й існуючою в країні політичною системою, рівнем політичної та правової культури населення. Проте визначальним чинником слу­жить характер державної влади.

1. демократичний режим, для якого характерні: реаль­ність політичних прав і свобод громадян; політичний та ідеологічний плюралізм; формування органів влади шля­хом вільних загальних виборів; розподіл влади; діяльність і влади, і опозиції в строго конституційних рамках;

2)авторитарний режим. Його характерними ознаками є: обмеження об'єму політичних прав і свобод; обмежений політичний та ідеологічний плюралізм (наприклад, дозво­ляється існування тільки двох партій); фактична, а деколи і формальна відсутність розподілу влади; недемократичний характер виборів (відсутність реальної можливості вибору). Відмінною рисою авторитаризму є сильна виконавча влада, як правило, заснована на особі лідера. Авторитарний режим може бути заснований на праві, моральних засадах, але його не можна все ж таки віднести до режимів, де населення.

3) тоталітарний режим. Його характерні риси: прин­ципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; пріо- • ритет партії або держави в системі соціальних цінностей; однопартійна політична система і заборона на існування опозиції; наявність загальнообов'язкової державної ідео­логії; формальність і декоративний характер виборів; прин­ципова відмова від розподілу влади; вождізм, точніше, сакралізація (обожнювання) лідера, який підноситься як наймудріший, непогрішимий, найсправедливіший, який невпинно думає про благо народу. При тоталітаризмі вста­новлюється повний (тотальний) контроль над усіма сфера­ми життя суспільства. Держава прагне буквально «злити» суспільство з собою, повністю його одержавити. Приклада­ми тоталітарного режиму є нацистська Німеччина, фашист­ська Італія, сталінський Радянський Союз, маоїстський Китай.

й ЦК) зворотна дія – нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, більше того можливий перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом. Проте, Конституція України встановлює певні обмеження щодо застосування зворотної сили закону. Зокрема ст. 58 говорить, що закони та iншi нормативно-правовi акти не мають зворотної дiї в часi, крiм випадкiв, коли вони пом'якшують або скасовують вiдповiдальнiсть особи. І навпаки, закон, що встановлює або посилює юридичну відповідальність зворотної сили не має.

Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в Рішенні у справі про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. №1-рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема,

• негайно( безпосередня дія)

• шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма)

• шляхом зворотньої дії (ретроактивна форма).

Загальним принципом, який визначає напрям темпоральної дії нормативних актів, є негайна дія. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих правовідносин новими. Переживаюча дія (ультраактивна форма) застосовується зазвичай тоді, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили у правовідносини до видання нового нормативного акта. Слід зазначити що Українське законодавство найбільш суворо регламентує можливість зворотньої дії нормативних актів. За загальним правилом нормативні акти не мають зворотньої дії. Виняток складають, згідно ст. 58 Конституції України, ті акти, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної особи.

58 Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія «простір». Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін «територія» за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:

1. власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний, сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо;

2. іноді дещо ширше: простір землі, внутрішніх та прибережних вод з певними кордонами (територія адміністративно-територіальної одиниці (утворення) — області, району тощо);

3. в міжнародному праві: територія держави, державна територія — частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка включає сухопутний, водний, підземний та повітряний простір, а також континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега).

До території держави (державної території) умовно відносять так звані «плавучі території», тобто такі, що законно несуть прапор своєї держави військові та торговельні судна, які знаходяться у відкритому морі і, з деякими винятками, в іноземних портах.

До території держави прирівнюються повітряні та космічні апарати, що мають розпізнавальний знак своєї держави, а також деякі інші об'єкти (трубопроводи та інші споруди), які належать державі й знаходяться в межах так званої міжнародної території (відкрите море тощо).

Отже, термін «територія» може вживатися у значенні, що наближається до поняття «простір», але все ж таки він не охоплює усі види середовища (наприклад, космічний простір — завжди простір, але ніколи не територія). Проте з метою розгляду проблеми про дію закону у просторі вони можуть вживатися як взаємозамінні.

Водний простір держави складається з: 1) вод річок, озер, штучних водосховищ, водних шляхів та інших водойм, які розташовані в межах суходільної території держави, а також 2) з морських внутрішніх та територіальних вод, які омивають узбережжя даної держави (до 12 морських миль; миля морська міжнародна дорівнює 1,852 км). Стосовно водного простору іноді за аналогією зі словом «територія» використовують термін «акваторія» (лат. aqua — вода), який має більш вузьке значення — це ділянка водної поверхні в певних межах (водний простір в межах кордонів порту, гідроаеродрому тощо).

Повітряний простір держави включає простір над її суходільною та водною територією. Побудований за типом слів «територія» та «акваторія» термін «аероторія», який іноді вживається, має суто спеціальне значення. Аероторія — це повітряний простір над аеродромом та прилеглою до нього місцевістю в радіусі близько 50 км.

Не всі норми права діють в одних і тих же просторових межах.

Норми права (і, відповідно, закони, нормативно-правові акти) можуть розрізнятися між собою за просторовими сферами дії. Існує декілька варіантів дії норми права (закону) за масштабами охоплення території держави. Закон (норма права) може діяти відповідно до одного з наведених правил.

1. У всьому просторі держави.

Так, у КПК (ст. 3) зазначається: провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кодексу незалежно від місця вчинення злочину. Подібне правило міститься й в КК (ст. 6): особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі цього Кодексу.

2. В межах тієї частини держави, яка законом (нормативним актом) обумовлена.

Прикладом дії норм права в обмеженому просторі може бути система договірного регулювання оплати праці, зафіксована Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці».

3. У межах тієї частини території, на яку поширюються повноваження органу, що видав акт.

В обмеженому просторі діють акти всіх органів нижчого (місцевого) рівня, компетенція яких поширюється на відповідну територію.

4. Четверте правило дії закону в просторі є своєрідним винятком із загальних правил.

Цей варіант передбачає: по-перше, не стільки дію, скільки вилучення, звільнення тих чи інших цілком конкретних територій від дії конкретного закону; а по-друге, поширення на зазначені території замість цього інших законів — законів інших держав.

59 Персональний характер дії права. Це означає, що засноване право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретного громадянина , тобто індивідуально.

60 Застосування права (застосування правових норм) – це здійснювана компетентними державними органами, уповноваженими на це громадськими об’єднаннями або їх посадовими особами організаційно-правова діяльність, результатом якої є встановлення піднормативних, формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів.

Ознаки застосування права:

1. Здійснюється органами або посадовими особами, наділеними функціями державної влади.

2. Має індивідуальний характер.

3. Спрямовано на встановлення конкретних правових наслідків -суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності.

4. Реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах.

5. Завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Види застосування права:

1. Позитивне – правозастосування, що здійснюється як обов'язкова умова нормальної реалізації деяких регулятивних норм (призначення пенсії).

2. Юрисдикційне – застосування санкцій охоронних норм за порушення диспозиції (відповідальність за крадіжку).

Як складний процес, правозастосування розпадається на ряд стадій, тобто на ряд стадій, тобто відрізків процесу, що мають своє проміжне завдання і в силу цього мають відносну самостійність і завершеність.

Виділяються три основні стадії застосування права:

I. Встановлення фактичних обставин справи. Ця стадія протікає як процесс доведення наявності або відсутності юридично значимих обставин (складовий предмет доведення) за допомогою фактів-доказів.

II. Формування юридичної основи справи. Воно містить у собі наступні правозастосувальні дії:

1. Вибір юридичної норми, що підлягає застосуванню.

2. «Вища критика» – перевірка дійсності норми у часі, просторі та за колом осіб.

3. «Нижча критика» – перевірка правильності тексту нормативно-правового акту.

4. З'ясування змісту норми права за допомогою тлумачення.

III. Вирішення справи – процес, що може бути розглянутий і як

формально-логічний, і як творчий, і як державно-владний.