46. Вашингтонська конференція (1921-1922рр) та її історичне значення.

Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 - лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав - США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю. Найактивніший учасник конференції - США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Офіційна мета конференції - обмеження морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішення були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припинити в усіх країнах будівництво великих військових кораблів. 13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох держав» - США, Британії, Франції та Японії, який, в цілому, був договором про ненапад у зоні Тихого океану 6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. Одним з найскладніших на конференції вважалося питання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тобто «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Вашингтонська конференція зафіксувала нове співвідношення сил на Далекому Сході на користь США, Британії і Франції.

47. Велика Британія у 1900-1920рр.

48. Особливості економічних і політичних процесів у країнах Латинської Америки в першій половині 20 ст.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися політичні відносини, успадковані від колоніального минулого.Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн. З кінця XIX ст. у країнах Латинської Америки розвивається промисловість, переважно гірничодобувна і по переробці сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу. Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їх розвитку суттєві наслідки. Зростання споживання сільськогосподарської продукції і сировини у воюючих державах призвело до зростання ціни на цю продукцію. У 20-30-х роках у країнах Латинської Америки стає популярним гасло зміцнення національної незалежності і усунення впливу іноземних держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині й Мексиці. У країнах Латинської Америки починається індустріалізація, яка повинна була компенсувати неможливість імпорту машин і обладнання з промислово розвинутих країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталу надавались всілякі пільги. Держава вкладала кошти у розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору економіки. Робились спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії була націоналізована нафтодобувна промисловість.

49. Умови мирних договорів Німеччини з країнами-союзниками, за підсумками Першої світової війни( Сен-Жерменський,Тріановський, Севрський договори)

Версальський"мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш. Разом з тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союзниками Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. На її території були утворені такі держави: Польща, Королівство сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обгрунтувати на основі міжнародно-правових норм. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією. За ним визначались нові державні кордони Австрії. їй дозволялось мати 30-тисячну армію і заборонялось приєднуватись до Німеччини. Австрія повинна була сплачувати репарації, але значно менші, ніж Німеччина. Такі умови на довгий час обмежили суверенітет Австрійської республіки. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. їй заборонялось мати армію більшу, ніж 20 тис. осіб. Вона втратила ряд територій, у тому числі і вихід до Егейського моря. Болгарія мала виплатити репарації в сумі 725 млрд золотих франків протягом 37 років. Такі умови мирного договору ще більше загострили наці­ональні протиріччя на Балканах. 4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. Таке запізнення було зумовлено існуванням Угорської Радянської республіки. За цим договором територія країни зменшилась у 3 рази, а населення — у 2,5 разу. Угорщині дозволялось мати армію в межах 35 тис. осіб, а загальна військова повинність заборонялась. 10 серпня 1920 p. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії.