Монодична (сольна) лірика. Анакреонт

Анакреонт (бл. 570 – 478 р. до н.е.) – видатний грецький поет з іонійського міста Теоса. Це останній значний представник монодичної меліки. Його життя проходило не на батьківщині, бо Теос потрапив під владу персів. Він проживав при дворах різних еллінських тиранів.

Як уже відзначалося, тиранами називали людей, які приходили до влади, не успадковуючи її від своїх родичів. Тому над ними висів дамоклів меч страху, що після смерті, коли їх перестануть боятися, їхній прах осквернять, що бувало неодноразово. Існувала навіть антична легенда про Періандра, що був тираном Корінфу цілих сорок років. Його називали одним із “семи еллінських мудреців” за надзвичайно мудре правління, але він був жорстоким і підступним, і його ніхто не любив. Отже, він боявся помсти корінфців після своєї смерті, тому наказав двом воїнам вийти на дорогу, вбити першого зустрінутого ними подорожнього і зразу закопати його біля місця вбивства. Потім наказав чотирьом воїнам вийти через деякий час за цими двома і вбити їх. А потім цілий загін одержав наказ зробити те саме з цими чотирма, а сам Періандр, загорнувшись у плащ, щоб його не впізнали, вийшов на дорогу назустріч першим двом… Таким чином, навіть той, хто захотів би зневажити його прах, був позбавлений цієї можливості, бо просто не знав, де поховали колишнього тирана.

Можливо, саме через оцю свою невпевненість у міцності здобутої влади тирани й намагалися закріпити її всілякими способами, зокрема – охоче запрошуючи до себе митців, учених, поетів, які, по-перше, могли увічнити тирана у витворах мистецтва, по-друге – сприяли авторитетові можновладців, зростанню їхньої слави покровителів мистецтв. Саме при дворах таких тиранів провів більшу частину життя Анакреонт.

Домінантою його творчості є зображення безтурботно-веселого ставлення до життя. Порівняйте сприйняття кохання у наведених вище поезіях Сапфо і, наприклад, цьому вірші Анакреонта, де є відома блискуча алегорія-паралелізм: непокірлива примхлива дівчина порівнюється з необ’їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой – із умілим вершником, здатним приборкувати й об’їжджати “кобилиць”:

Кобилице фракіянко, чом од мене ти втікаєш,

Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я?

Почекай, тобі вудила я накину і скерую,

Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету.

Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся,

Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі.

Ось ще одна вельми показова поезія Анакреонта:

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м’ячем –

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш запишалося кляте дівча, –

З Лесбосу славного родом воно, –

Та й осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

Жодного натяку на ревнощі або любовні муки в рядках Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що “кляте дівча” (яке йому, сивому, не знати в які нащадки годиться) осміяло його сивину й “іншому звабно моргає”. До того ж у творі є дуже промовисте слово – “знову” (“…Ерот мене знову поцілив…”), отже для сивого “пустуна” цей випадок із юнкою не є чимось винятковим і випадковим.

У пізніших наслідуваннях Анакреонта (див. нижче про анакреонтичну поезію) ця особливість настроєвості його віршів влучно відзначена й продовжена. Ось вірш із промовистою назвою “Анакреонт і жінки”: “Жінки мені говорять: / “Ти дід, Анакреонте, / Лише поглянь у люстро, – / Волосся вже немає, / Все тім’я в тебе голе”. / Чи в мене є волосся, / Чи все повипадало – / Не знаю, тільки знаю, – / Одне старому личить – Тим більше розважатись, / Чим ближчий він до Мойри (смерті. – Ю.К.)”.

Безумовно, Анакреонт – прихильник розваг, вина, любовних втіх, одним словом – життєлюбець. Але і в розвагах він закликає знати міру (до речі, “міра” – одне з ключових понять еллінської філософії), якщо, наприклад, пити вино, то не надмірно, не перетворюючи учту на розгнуздану оргію, іноді він навіть вказує, скільки треба до кратера (в перекладі – “в келих”, але важко уявити собі келих обсягом в п’ятнадцять ковшів; елліни ж розводили своє вино з водою в кратері, а вже з нього наповнювали келихи) залити води, а скільки – вина (в перекладі – “браги”), щоб застілля пройшло весело:

Принеси-но келих, хлопче, – осушу його відразу!

Ти води ковшів з десяток в келих влий, а п’ять ще – браги.

І тоді, повитий Вакхом, Вакха славлю я статечно.

Ми банкет влаштуєм, друже, не по-скіфськи: не дозволим

Ми ні галасу, ні крику. Під чарівні звуки пісні

З келиха ми пити будем.

Прохання до прислуги (хлопця, юнака) принести вина для бенкету – характерний початок його поезій, а розваги з жінками, наприклад, він називає поетично – боротьбою з богом кохання Еротом:

Принеси води, юначе, і вина подай швиденько

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись.

Ну же, пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо.

Не люблю я нудьгувати: на бенкеті з вином разом

Давай пісню, серцю милу.

Про Ерота, що пов’язки із пахучих носить квітів,

Пісню буду співати: він володар над богами

Й людей також підкоряє.

Слід зазначити, що тематичний діапазон творчості Анакреонта значно ширший, ніж оспівування вина і кохання. Були в нього поезії зовсім іншої тональності й спрямованості: він розмірковував над сенсом буття, психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка боїться смерті: “Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться, / Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть. / Відліта життя солодке – небагато вже лишилось. / Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар, / Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього / Увійти; коли ж увійдем – повороту нам не буде”.

Турбувала його й надмірна жага сучасників до збагачення, до накопичення матеріальних цінностей, грошей, бо “…Через них братів не стало, / Посварилася рідня, / Через них убивства, війни, / Та жахливіше за все, / Ми, закохані, повсюди / Гинемо самі за них” (пер. Н.Пащенко).

Але історія зіграла з Анакреонтом свій улюблений жарт: попри широкий спектр тематики його віршів, нащадки про нього пам’ятають майже виключно як про веселого співця життєвих втіх і насолод. Можливо, це й добре, бо сáме через таке “звуження” його ім’я стало своєрідною емблемою, знаком.