Особливості еллінського театру

Спочатку виконання трагедії мало нагадувало сучасні театральні вистави, а скидалося радше на кантату. Провідну роль у ній відігравали не актори (як зараз), а хор, що складався із хорéвтів, якими керував корифей. Актор спочатку був лише один і називався протагонíстом. Есхіл увів другого актора – девтерагонíста, а Софокл третього – тритагонíста.

Вистава зазвичай починалася з виходу хору (т. зв. пáроду) на сценічний майданчик – орхéстру (звідси згодом – “оркестр”). У центральному в Елладі афінському театрі Діоніса в центрі орхестри стояв бюст Діоніса. Іноді пародові передував або вступний монолог, або навіть сцена, де пояснювався сюжет або давалася його зав’язка. Ця вступна частина трагедії називалася прологом (‘переднім словом’). Далі спів хору чергувався з рухами, моно- і діалогами актора(ів), які називалися епейсодіóнами (звідси згодом – “епізод”). Потім актор(и), проголосивши свою чергову промову, ішов геть, і хор, залишившись сам, виконував стасим (‘стоячу пісню’). Як правило, упродовж трагедії хор виконував три стасими, які симетрично ділилися на строфи і антистрофи, адже актори на орхестрі постійно рухалися чи імітували рух то в один бік, то в другий. Пісня, яка виконувалася хором під час руху навколо статуї Діоніса з правого боку орхестри до лівого, називалася строфóю (від давньогр. “strophe” – ‘коловорот’, ‘кружляння’); а під час зворотнього руху хору – антистрофою. Строфи і антистрофи зазвичай складалися з однакової кількості віршів одного розміру, тобто були симетричними, і завершувалися пісенним фіналом – епóдом, крім того, їм могла передувати лаконічна промова керівника хору – корифéя. Крім мовних і пісенних партій у трагедії бував і коммóс – спільна пісня актора і хору. Наприкінці вистави іноді додавалася фінальна пісня хору, т.зв. ексóд.

Між виходами на орхестру актори переодягалися або міняли маски у спеціально відведеному приміщенні поруч із орхестрою – скéне (звідси пізніше – “сцена”). Збита з дощок (іноді у вигляді тенту) скене згодом почала виконувати ще й роль театральної декорації – на ній малювалися, наприклад, колони храму, дерéва тощо, тобто те, що відповідало змісту трагедії.

Вистави відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр, адже там найкраща акустика, а отже добре чути спів хору і репліки акторів. В Афінах театр Діоніса був розташований на південно-східному схилі Акрополя і міг вмістити одночасно 17 тисяч чоловік, які сиділи на спеціальних глядацьких місцях – театрóнос (звідси “театр”).

Вхід був платним, лише малозабезпеченим театр оплачувала держава (ця допомога називалася теорикон – ‘гроші на видовище’), і вже сам цей факт свідчить про надзвичайно важливу роль театру у житті давніх греків. Про це саме свідчить і такий цікавий факт: войовничі спартанці негайно і без викупу відпускали своїх полонених, якщо хтось із бранців міг переказати бодай один новий рядок Евріпіда.

Через велетенських розмір театру, який масштабом і будовою нагадував сучасний стадіон, актори змушені були якось збільшувати свою статуру: носили довжелезний одяг, височенні головні убори, робили дуже високі зачіски, взували на ноги котурни, надягали великі маски (отже міміка не була атрибутом акторської майстерності еллінів, адже обличчя персонажа не було видно) тощо.

Іноді у ході дії глядачам було важко розібратися, потрібні були якісь коментарі, і тоді на орхестру за допомогою підйомного пристрою у прямому розумінні слова “спускався бог” (звідси крилатий вираз “Deus ex machina” – “бог із машини”).

І взагалі, як для тієї далекої доби, у еллінському театрі була розвинена театральна техніка: міг лунати грім, стелитися дим, герої могли “падати до Аїду” (в орхестрі були потаємні люки, через які актори потрапляли до підземних ходів, аби потім шокувати глядачів своїм “оживленням” і повторною появою із надр скене); а актор, який виконував роль, скажімо, Сократа, міг запросто висіти і гойдатися у великому ковші, причепленому до кансолі, над макетом будинку з написом “Міркувальня” (це символізувало висоту його помислів, філософічну відірваність від приземлених проблем /комедія Арістофана “Хмари”, 423 р. до н.е./) і т.д., і т.п.

Дещо подібне згодом відбувалося, наприклад, у Давньому Римі, де на спеціально викопаному ставкові могла імітуватися знаменита морська битва, скажімо, при Акціумі зі справжнім убивством гладіаторів, переодягнених у Октавіанових і Антонієвих легіонерів (дещо схоже нещодавно відтворено у голлівудівському “Гладіаторі”).

Однак все це було зовнішньою атрибутикою еллінських вистав. Якщо ж вести мову про внутрішню структуру давньогрецької вистави, то передовсім слід зазначити, що трагедія була, як зазначено вище, “наслідуванням важливої дії шляхом дії, а не розповіді” (Арістотель). У ній ми також зустрічаємося з дуже важливим не лише літературознавчим, а й етичним, філософським, релігійно-культовим поняттям – поняттям очищення (в оригіналі Арістотеля – “katharsis” [кáтарсис]– очищення людської душі через “співчуття та жах”. У сучасній філології катарсис тлумачиться як особлива, часто найвища форма трагізму, коли втілення трагічного конфлікту і супроводжуюче його потрясіння не пригнічують своєю безнадією, а діють на глядача як “просвітлення”, очищення.

Долі дійових осіб у трагедіях зазвичай набували несподіваного повороту, який називався перипетíєю. Так, перипетією було несподіване звільнення Зевсом Прометея, який до того тисячі років карався прикутим до скелі. І до сьогодні вчені не можуть дійти однієї думки про цей поворот сюжету трагедії Есхіла. А перипетія, яка призводила до кризового стану дії чи долі персонажа, іменувалася катастрóфою. Наприклад, катастрофою був той момент трагедії Софокла про Едіпа, коли тиран Фів дізнався, що, сам того не бажаючи і не знаючи, убив свого батька Лая і одружився зі своєю матір’ю Іокастою, і тепер повинен чекати на Зевсову кару.

Вистави відбувалися у вигляді змагань трьох драматургів, відповідно три дні поспіль, по 8-9 годин на день. Формально переможених не було, але фактично перші два місця вважалися престижними, третє – поразкою. Кожен з драматургів виставляв тетралогію, яка складалася з трилогії (трьох трагедій) і однієї сатирівської драми (або комедії). Така заміна “сліз на сміх” в принципі узгоджувалася з самим обрядом свята Діоніса, який спочатку помирав (трагедія), а потім воскресав, чому люди були дуже раді, і з приводу чого вони сміялися, жартували тощо (комедія).

Найбільшого розквіту трагедія зазнала під час розквіту рабовласницької демократії в Афінах (Аттика) у V ст. до н.е., тоді вона вважалася найвищим, найуніверсальнішим серед літературних жанрів. Коли вживається словосполучення “антична трагедія”, в уяві постає “золота трійця” давньогрецьких трагіків: Есхіл, Софокл і Евріпід.

Есхіл

“Батько трагедії” Есхіл (бл. 525-бл.456 рр. до н.е.) народився в аристокра­тичній сім’ї в аттичному селищі Елевсині (за іншими відомостями – в Афінах). На його віку відбулося багато бурхливих суспільно-політичних подій. Особли­во важливим є те, що він брав участь у всіх найважливіших битвах під час греко-перських воєн: і при Марафоні (490 р. до н.е.), і при Платеях (479 р. до н.е.), і у відомій морській битві при Саламіні (480 р. до н.е.). Він сам оцінив свої військові заслуги значно вище, ніж літературні. Так, в епітафії, складеній, найімовірніше, ним самим, немає й натяку на його літературні перемоги, зате згадані перемоги військові: “Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, / Гели плодюча земля тіло його прийняла, / Згадують гай Марафонський відвагу його, то ж і плем’я / Довговолосих мідян – в битві пізнали її” (пер. Н.Пащенко).

Вперше Есхіл-драматург виступив у 500 р. до н.е., та лише через 16 років йому усміхнулася фортуна – він став переможцем на традиційних драматургічних змаганнях, т. зв. Великих Діонісіях. Але шістнадцятирічна робота над собою не минула даремно: потім Есхіл ще 12 разів (!) займав перше місце у щорічних змаганнях трагічних поетів (для порівняння: великому Евріпіду поталанило лише 5 разів, один з яких – посмертно).

Кілька разів Есхіл протягом життя виїздив з Афін на Сицилію, що була тоді грецькою колонією. Правителі Сицилії любили приймати у себе поетів, ху­дожників і філософів. Крім Есхіла, там бували уславлені лірики – Симонід, Піндар, Вакхілід.

От і вся скільки-небудь вірогідна біографія Есхіла. Академік О. І. Білецький наводить одну з легенд про нього. Буцімто батько Есхіла, Ефворіон, був послідовником Піфагора, засновника філософської школи, яка нага­дувала середньовічний чернечий орден.

Одного разу маленького Есхіла залишили стерегти виноградник. Втомлений спекою, хлопчик заснув. І уві сні побачив рум’яне, веселе і разом з тим страшне обличчя бога Діоніса, який наказав хлопчикові, коли той виросте, віддатися драматичному мистецтву. І Есхіл кинув після перемоги над ворогами вітчизни меча і виконав наказ Діоніса.

Але його драматична кар’єра, як і життєвий шлях, не була рівною. Одного разу його було звинувачено у блюзнірстві і передано до афінського суду. І тільки завдяки братові, теж учасникові перської війни, який розірвав туніку на Есхілові і показав суддям покалічену на війні руку драматурга, обвинувачення зняли. Вище вже йшлося про те, що під час вистав його “Ерінній” діти вмирали, а жінки розроджувалися з жаху. За переказами, під час іншої його вистави дерев’яні лави амфітеатру, на яких купчився натовп, раптом завалилися, і постраждали люди.

Свого часу старшого сучасника Есхіла, драматурга Фрініха (бл. 540 - 470 рр. до н. е.) оштрафували на тисячу драхм за “зловживання патріотичними почуттями афінян”. Річ у тім, що 494 р. до н.е. ним була поставлена трагедія “Взяття Мілету”, у якій ішлося про розорення персами цього чудового грецького міста, і, за свідченням історика Геродота (бл. 490 - 426 рр. до н.е.), весь театр заходився плачем, співчуваючи жителям цього міста. А про Есхіла стали казати, що боги розгнівалися на нього, і це буцімто спонукало його переїхати до Сицилії. За іншими переказами, Есхіл подався туди тому, що образився на афінян, які перше місце у змаганні трагіків віддали його молодому колезі – Софоклу.

Від античності збереглася легенда про смерть Есхіла (а сам факт наявності легенди про будь-кого свідчить про неабияку популярність цієї людини). Буцімто оракул провістив Есхілу смерть від небесного удару, і той, боячись Аїду, став якомога більше часу проводити просто неба, далеко за полісом, де нічого його не могло “вдарити з неба”. Та якось високо в небі з’явився невидимий для людського ока орел, тримаючи у пазурах велику важку черепаху, яку хотів з’їсти, але для цього попередньо мав розбити її панцир об щось тверде. Птах довго не міг знайти в полі жодного каменя, аж раптом нагледів лисий Есхілів череп, якого прийняв за камінь, – і віщування оракула справдилося. Кажуть також, колись існувало зображення Есхіла, орла і черепахи). Насправді ж великий трагік помер 456 р. до н.е. на острові Сицилія, в місті Етні, розташованому біля підніжжя одной­менного вулкану.

Твори Есхіла, як виняток, ставилися у афінському театрі і після його смерті, адже тоді він був найпопулярнішим трагіком Еллади.

Есхіл написав приблизно 80 трагедій, але до нашого часу дійшло лише сім: “Перси” (472 р. до н.е.) “Семеро проти Фів” (467 р. до н.е.), “Благальниці” (бл. 463 р. до н.е.), трилогія “Орестейя” (458 р. до н.е.): а) “Агамемнон”, б) “Хоефори”, в) “Евменіди”; а також “Прометей прикутий” (470 р. до н.е.).

Як драматург, Есхіл був міцно пов’язаний із традиціями героїчного епосу і хорової лірики. Його трагедії були, власне, ще не драмами, а більш-менш суцільними епізодами героїчних легенд. Головне місце в них було відведене ліричним та епічним пісням хору, не було розвитку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз (мала одну перипетію).

Перей­нявши у свого старшого сучасника Фрініха досить примітивну форму мистецтва, Есхіл фактично започаткував класичну грецьку трагедію, отримавши почесне прізвисько “батька трагедії”. Зокрема, Арістотель відзначає як величезну заслугу Есхіла те, що той уперше увів до вистави другого актора (девтерагонíста). Дійсно, якщо взяти до уваги сучасне уявлення про драму як літературний твір, де переважають мовленнєві партії персонажів, то уведення другого актора постає як величезний крок, і у правильному напрямку, бо збільшилася питома вага саме реплік акторів, які поступово витісняли пісні хору (кількість хоревтів у Есхіла сягала 12-ти осіб, а в Софокла – аж 15-ти). До речі, на межі XVI-XVII ст. флорентійські гуманісти, шанувальники Античності, спробували відродити трагедію у її первісному, еллінському вигляді, тобто з превалюванням пісень над репліками акторів. Спроба провалилася, “нео-трагедії” не вийшло, а те, що вийшло, згодом отримало ймення “опера”.

Есхілові “належав і ряд прийомів, що збільшували її (трагедії. – Ю.К.) драматичний ефект. Зокрема, він увів … формулу трагічного мовчання, що створювало напруження і, особливо, тривогу глядачів, очікування ними чогось страшного й невідворотного викликала створювана автором атмосфера жаху на сцені” (В.Пащенко, Н.Пащенко). Є думка, що поняття “терор” (латин. “terror” – “жах”) генетично пов’язане із тим жахом, який відчували глядачі еллінських трагедій (С.Кара-Мурза). Відомо також, що саме Есхіл удосконалив театральне дійство ще й суто технічно, почавши інтенсивно застосовувати різноманітні машини тощо.

Трагедія Есхіла “Прометей закутий” увійшла до золотого фонду світової літератури. Образ тираноборця Прометея назавжди здобув почесний епітет “вічний”, і саме через свій розвиток за версією “батька трагедії”.

Відомо, що видатну українську поетесу Лесю Українку компліментарно називали “донькою Прометея”. Але було декілька варіантів міфу (творів) про Прометея. Так, за одним із міфів, Прометей був хитруном, крадієм, тобто авантюристом: він навчив людей, як під час жертвоприношення обдурити Зевса, дати йому велику купу кісток, жил, кишок, сала з жертовної тварини, а собі залишивши “некрасиву” і малу за обсягом решту – м’ясо. У відповідь розгніваний Зевс позбавив людей можливості поласувати піджареним і/або звареним м’ясом, не давши їм вогню, і Прометей викрав на Олімпі вогонь, сховавши його в порожню очеретину, за що й був покараний. Звичайно, в такім контексті вираз “донька Прометея” набув би не високого, а протилежного значення. Отже, мався на увазі зовсім інший варіант тлумачення образу Прометея – варіант Есхіла. Саме він став визначальним у наступні епохи. Що ж це за варіант?

Чимось доля цього, “справжнього”, Прометея нагадує долю Ісуса Христа: обидва постраждали не особисто за себе, а за людей, людство (титан на Олімпі викрав божественний вогонь для людей, а Син Божий взяв на себе всі гріхи людства); обидва були жорстоко покарані – розіп’яті: перший – на скелі Кавказу, другий – на хресті Голгофи; під час покарання влада (відповідно Зевс і Понтій Пілат) показала всю свою несправедливу жорстоку силу; і, зрештою, обидва виявилися переможцями: Прометея звільнив Геракл, а Христос воскрес. Можливо, саме тому К.Маркс, який читав Есхіла в оригіналі, назвав Прометея “найблагороднішим святим і мучеником”, щоправда не в церковному, а “у філософському календарі”.

Як зазначалося вище, “прометей” означає ‘той, хто бачить наперед, мудрець, віщун, провидець’. За одним із міфів, Прометей від трьох богинь Долі – Мойр, знав навіть те, чого не знав сам владика богів Зевс: про небезпеку народження від Зевса і якоїсь із богинь (але не від Гери, його законної дружини) сина, який згодом може скинути Зевса з трону. На домагання Зевса назвати ім’я цієї небезпечної для нього богині, Прометей відповів відмовою. Натяк на цей міф є і в трагедії Есхіла “Прометей закутий”:

Хор

Про смертних не турбуйся понад міру ти.

І не занедбуй у нещасті сам себе,

Ми певні, що, звільнившись із кайданів тих,

Ти перед Зевсом міццю не поступишся.

Прометей

Всевладна Доля вирок не такий дала.

Ще безліч муки й катувань ще тисячі

Я перетерплю, поки з пут цих визволюсь:

Безсила вмілість перед Неминучістю.

Хор

А хто стерничий тої Неминучості?

Прометей

Три Мойри і всепам’ятні Еріннії.

Хор

Невже сам Зевс їм силою поступиться?

Прометей

Йому своєї долі не уникнути.

Хор

Хіба Кронід не завжди царюватиме?

Прометей

Про це вам не дізнатись – не випитуйте.

Хор

Велику, видно, криєш таємницю ти.

Прометей

Зверніть на інше мову, – розголошувать

Про це не час, це мушу якнайглибше я

Ховати, – таємниці як дотримаю,

То з мук ганебних і кайданів визволюсь…

Прометей був єдиним з-поміж титанів, який колись допоміг Зевсові, своєму двоюрідному братові, у боротьбі за владу. І ось тепер свого колишнього благодійника володар Олімпу наказав прикувати до скелі. Слід зауважити, що це не характерний для Есхіла поворот, бо в інших його творах образ Олімпійця виведено з шанобливою повагою. І саме таке змалювання несправедливого й невдячного владаря посилює антидеспотичний пафос трагедії.

Прометей не скорився, а мужньо зносив муки і не благав Зевса про помилування, а лише скаржився на несправедливість і пояснював свою поведінку хорові океанід, не приховуючи того, що усвідомлює ганебність свого становища: “Не думайте, що то з сваволі й гордощів / Мовчу я, – в грудях серце розривається, / Коли погляну на оцю ганьбу свою!..”

Саме тут він розповів донькам Океану про все, що зробив для людей, причому, “не для докору людям”, а лише заради правди:

Ось про недолю смертних ви послухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю.

Не для докору людям це розказую, –

Лише щоб силу показать дарів моїх.

Що ж конкретно зробив для людства Прометей? За Есхілом – чимало, недаремно ж програмовий уривок з трагедії “Прометей закутий” (епісодій 2, вірші 436-525) вельми промовисто називається “Розповідь Прометея про його благодіяння людям”.

Передовсім, навчив будувати житло, а не жити в норах і печерах: “…Вони раніше й дивлячись не бачили / І слухавши не чули, в соннім маренні / Ціле життя без просвітку блукаючи. / Не знали ні теслярства, ні підсонячних / Домів із цегли, а в землі селилися, / Мов комашня моторна, десь у темряві / Печер глибоких, сонцем не осяяних…”

Крім того, пояснив чергування пір року і закони астрономії: “І певної ще не було прикмети в них / Для зим холодних, і весни квітучої, / І золотого літа плодоносного. / Весь труд їх був без тями. Таємничий схід / І захід зір небесних пояснив я їм…”

Навчив математики та письма: “З усіх наук найвидатнішу винайшов / Науку чисел, ще й письмен сполучення…”

Дав їм (творчу) пам’ять, яка є основою, необхідною умовою (“праматір’ю”) мистецької діяльності, творчості (“музам”): “І творчу дав їм пам’ять – цю праматір муз…”

Навчив розумно використовувати силу тварин і вітру: “І в ярма перший уярмив тварини я, / Щоб у важкій роботі, приневолені, / Людей своїми заступили спинами. / Я віжколюбних коней в колісниці впріг – / Забагатілих розкошів оздоблення. / Хто, як не я, для мореплавців вигадав / Між хвиль летючі льнянокрилі повози (вітрильники. – Ю.К.). / Для смертних всі знаряддя ці я винайшов…”

Показав можливості медицини: “Я їх навчив вигойні ліки змішувать, / Щоб цим перемагати всякі хворості…”

Навчив передбачати майбутнє, тлумачити сновидіння і різноманітні прикмети (елліни вірили у передбачення майбутнього за польотом птахів, згодом це заняття перейшло до найдавнішої колегії жерців Давнього Риму - авгурів): “Для них я різні віщування способи / Установив, і перший сни я визначив, / Що справджуються; роз’яснив я значення: / Прикмет дорожніх, і таємних висловів, / І льоту хижих, кривопазуристих птиць – / Яка на добре чи на зле провісниця; / Усі пташині з’ясував я звичаї – / І як живе з них кожна й чим годується, / Яка в них ворожнеча і любов яка…”

Навчив не лише правил жертвоприношення (трансформація наведеного вище міфу про обман Прометеєм Зевса?), а й передбачати майбутнє за тельбухами жертовних тварин і паланням жертовного вогню: “У жертви бути, щоб богам подобатись / Якими – жовчі і печінок кольори. / Товстенні стегна попаливши й тельбухи / Тварин жертовних, викрив перед смертними / Я потаємну вмілість передбачення / В огнистих знаках, ще ніким не бачених. / Це все – від мене…”

Показав і навчив використовувати “на вигоду людям” підземні природні скарби: благородні метали, залізну руду тощо: “Хто посміє мовити, / Що глибоко попід землею сховані / Скарби – залізо, мідь, срібло і золото – / Він на вигоду людям, а не я, знайшов? / Ніхто, крім тих, хто безсоромно хвастає…”

Тому й не сприймається як перебільшення такий лаконічний висновок самого Прометея про величезну вагу і значущість його благодіянь людям: “А коротко сказати, то довідайтесь: / Від Прометея – всі в людей умілості”.

Отже, Прометей у трагедії Есхіла є монументальною, вселенського масштабу постаттю, благодійником усього людства, в якій поєднані риси культурного героя стародавніх міфів і великого просвітителя.

Для розуміння задуму драматурга вельми продуктивним є усвідомлення внутрішньої форми і спорідненості слів “просвітитель” і “світло”, яке, як відомо, з’являється від вогню, смолоскипа, що долає темряву. Вважається, що трагедія про “Прометей закутий” – це єдина вціліла частина трилогії Есхіла про Прометея. Першою ж частиною, буцімто, була трагедія “Прометей-вогненосець”. Якщо навіть існувала не трилогія, а дилогія (є й така думка), або навіть і дилогії не було, існує міф про викрадення Прометеєм вогню з Олімпу, і цього більш ніж досить для наступного висновку.

Людство до Прометеєвої “благодаті” блукало в темряві. А викрадений Прометеєм на Олімпі вогонь і є символом просвіти людства, божественною іскрою, що запалила світильник людського розуму, духу. Мотив божественного вогню, який освітив шлях людству, хвилював багатьох послідовників Есхіла, зокрема – видатного українського поета ХХ ст. М.Рильського:

Прометею, Прометею!

Одлетів твій кóршак хижий,

Не допив живої крові,

Плоть живу не доклював

Увірвався ржавий рéтязь,

Скеля порохом розпалась,

У титана під ногою

Переможений Кавказ.

Ходить вітер, світить сонце,

Журавлі летять на північ,

Наче крики журавлині,

Голоси дзвенять людські.

Прометею, Прометею!

Чорний коршак не прилине:

Одігнав його навіки

Твій незгашений огонь.

Саме в цім сенсі Лесю Українку, яка освічувала свій народ, і називали “донькою Прометея”. І напрочуд схожими є рядки еллінського поета V ст. до н.е. (“…Вони раніше й дивлячись не бачили / І слухавши не чули, в соннім маренні / Ціле життя без просвітку блукаючи…”) і української поетеси ХІХ ст.: “Не бійся досвітньої мли, досвітні огні запали…”

Які ж риси образу Прометея є визначальними? Насамперед, його жертовність, альтруїзм, здатність безкорисливо дбати не про себе, а передовсім про інших, до того ж слабших за нього: хто такі прості смертні у порівнянні з ним – богом, титаном? До речі, турбота про слабших – атрибут християнських героїв типу Георгія-змієборця і чи не найпривабливіший пункт лицарського кодексу честі. Для позначення цієї важливої риси Прометея – його любові до людей – Есхіл вигадав нове слово – “філантрóп” (‘той, хто любить людей’), яке зараз є загальновживаним.

Крім того, Прометей відзначався незламністю, витримкою, готовністю мужньо зносити, терпіти будь-які, навіть найстрашніші, муки заради ідеї, в правильності якої він переконаний.

Далі, за логікою, – вірність ідеї, постійність, незрадливість, твердість і надійність. Крім того – сміливість у боротьбі, адже він, провидець (‘прометей’), наперед знав про муки, які йому доведеться перетерпіти, але не відмовився від протистояння із самим Зевсом.

До того ж – відсутність внутрішніх протиріч, суперечностей, що роздирають особистість, наприклад, героїв Евріпіда. Останню рису називають ще цільністю, або монолітністю образу.

На закінчення цього далеко не повного переліку відзначу те, що Прометей мислить і діє не в масштабах, скажімо, свого родового або громадянського обов’язку (як, наприклад, Антігона з однойменної трагедії Софокла), а в глобальних масштабах усього людства, а то і Всесвіту (адже Зевс – несправедливий і жорстокий володар Всесвіту). Мабуть, саме тому часто пишуть про монументальність образу Прометея. Сáме таке розуміння цього образу стало визначальним у всесвітній літературі й культурі.

У новій європейській літературі інтерес до Есхіла (і Прометея) пожвавився у XVIII ст., в добу Просвітництва, зокрема в німецьких “буремних геніїв” – штюрмерів (передовсім Гете), яким був близьким як бунтарський дух нескореного Прометея, так і його турбота про “світле майбутнє”, прогрес людства.

Особливо часто до образу самотнього, стражденного, але нескореного титана зверталися романтики (Байрон, Шеллі та ін.). В українській літературі ХІХ ст. Прометея згадують Шевченко, Франко, Леся Українка, ХХ ст. – Рильський, Тичина та ін.

І глибоко символічно, що прометеїв образ і діяння продовжують надихати митців. Ось показовий у цім сенсі вірш нашої сучасниці, талановитої української поетеси Ліни Костенко:

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.

А я ж вважала, що це – міфи. А я ж вважала, це – давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?! – Варто! –

так він сказав мені з-за хмар.

Софокл

Софокл (496 - 406 рр. до н. е.) народився у заможній родині торговця зброєю у Колоні, передмісті Афін. Одержав добру гімнастичну підготовку та музичну освіту, вирізнявся відмінним здоров’ям, самі елліни казали, що в ньому втілився ідеал гармонійно розвиненої особистості.

Коли Софоклові було 16 років, він у хорі ефéбів (еллінських юнаків, які проходили бойову підготовку) співав гімни на честь перемоги греків при Саламіні. Тому в біографіях трьох великих еллінских трагіків є таке красиве місце: Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, а Евріпід як раз у той час народився.

Отже дитинство й юність Софокла минали в той час, коли все було наповнене враженнями від блискучої перемоги греків у війнах з Персією. А роки зрілості припали на період найвищого розквіту афінської демократії (“доби Перікла”), якій він служив і як драматург, і як політичний діяч: у 443 р. до н.е. – був скарбником могутнього тоді морського союзу, згодом протягом цілого десятиліття (441 - 431 рр. до н.е.) членом колегії стратегів. Втім, йому довелося спізнати й занепаду афінської демократії. Це були буремні часи, і Софокл знову спокусився політичною діяльністю. У 411 р. до н.е. (йому було 85!) взяв участь у заколоті, спробі здійснити в Афінах переворот, яка була придушена. І тільки сивина та ті 24 лаврових вінки драматурга, якими вона була прикрашена, врятували його від кари.

27-річним Софокл переміг Есхіла на Великих Діонісіях, після чого той залишив Афіни і відбув до Сицилії. А у 441 р. до н.е. сам був переможений Евріпідом.

Після смерті його ім’я вшановували поруч з іменами Гомера, Архілоха, Есхіла, а на могилі щороку приносили жертви.

За 60 років літературної діяльності Софокл написав близько 123 п’єс, які користувалися надзвичайним успіхом, недаремно ж, як зазначалося, він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій: “Аякс” (бл. 442 р. до н.е.), “Антігона” (бл. 441 р. до н.е.), “Трахінянки” (?), “Едіп-тиран”, “Електра” (430 - 415 рр. до н. е.), “Філоктет” (409 р. до н.е.) та “Едіп у Колоні” (401 р. до н.е.).

Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедій діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображував на сцені богів. Вчинки героїв мотивуються їхнім характером. Софокл увів другорядні дійові особи завдяки появі третього актора (тритагонíста). Це була революція у драмі того часу. У подальшому кількість акторів у давньогрецькій драмі не зростала, так що Софокл надав формі трагедії остаточного вигляду. На відміну від Есхіла, який писав трилогії, що часто закінчувалися примирливою розв’язкою (наприклад, Зевс простив непокірного Прометея), у Софокла кожна з трагедій являє собою цілком завершений драматичний твір, який закін­чується загибеллю героя. Але повністю з творчими принципами Есхіла він не пориває. Так, спільною для обох великих драматургів є: а) відсутність або незначна роль любовних мотивів у творах; б) традиційне висвітлення релігійних та моральних проблем. Одночасно намічаються у Софокла і риси, які зближають його творчість із творчістю його молодшого сучасника Евріпіда: поглиблений психологізм, намаган­ня зробити персонажі трагедій не тільки певними типа­ми, але і яскраво вираженими індивідуальностями. Про­те Софокл переважає Евріпіда, по-перше, витриманою якістю композиції; по-друге, гармонією між ліричними, хоровими та суто драматичними, діалогічними частинами трагедії.

Загалом же можна погодитися як із думкою Арістотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так і з думкою Гете – “ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл”. Елліни називали Софокла “Фідієм літератури”, і вищої оцінки тоді не могло бути.

Однією з найкращих трагедій Софокла є “Антігона” (441 р. до н.е.), сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаря Фів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етеоклом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра – зобов’язана поховати єдинокровного брата, що вона й зробила. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креонта Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і долею, заявивши, що він “ніхто”.

Програмовий перший стасим (“Дивних багато в світі див, / Найдивніше із них – людина”) сюжетно зі змістом трагедії не пов’язаний, в нім нема й натяку на зображення несправедливості Креонта або готовності до самопожертви Антігони. Можна вести мову радше про зв’язок емоційний, пафосовий: з усіх загадок цього світу найдивніша – саме людина. В уривкові з красномовною, хоч і умовною, назвою “Гімн людині” яскраво втілилася славнозвісна первісна “наївність” еллінів, яка так приваблює сучасного читача (пересиченого іронічно-скептичним постмодернізмом), своєю свіжістю, баченням світу немов крізь широко відкриті у захопленні й замилуванні дитячі очі (так, у Гомера майже кожна річ названа “чудовою” або “дивною”).

Щоб повною мірою насолодитися архаїчним твором Софокла, треба “прийняти правила його гри”. Здавалося б, що дивного в людях, які зараз мільйонами живуть у мегаполісах і мільярдами на земній кулі?

Але хіба не дивно: “вітер льодом січе”, уся живність ховається, де затишніше, сама лише людина, наперекір непогоді на утлому човні “…Дальшу в морі верстає путь – / Хай сива хвиля бушує, / А човен пливе вдаль…”

Далі Софокл нагадує свого славетного попередника Есхіла, автора “Прометея закутого”:

Уславлену в богинях Землю,

Вічно й невтомно родючу, виснажує,

Плугом щороку в ній борозни орючи

Із конем своїм, людина.

Антистрофа І

Птиць безтурботні зграї й риб,

Що живуть у морських глибинах,

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно сіть

Розумна ловить людина

Й собі скоря їх.

В полях і в горах звірів ловить,

Хитрим знаряддям їх перемагаючи…

Є навіть майже текстуальні збіги: Есхіл. “Прометей закутий”: “І в ярма перший уярмив тварини я, / Щоб у важкій роботі, приневолені, / Людей своїми заступили спинами. / Я віжколюбних коней в колісниці впріг…”; Софокл. “Антігона”:“І запрягає коня довгогривого, / І бика в ярмо заводить…”

Те ж стосується і вміння людини мислити й розмовляти, будувати житло, користуватися знанням медицини: “І мислей, як вітер швидких, / І мови навчивсь чоловік, / Звичаїв громадських пильнує здавна; / Від лютих стуж, буйних злив / Знайшов міцний захист він, / Благодольний. / Бездомним не буде той, хто сам / Майбутню путь ясно зрить, – / Нездоланна смерть одна, / А біль хвороб, тягар знегод – не страшні нам…”

Але далі замилування позитивними рисами, досягненнями людини (гімн їй) раптово переходять у гіркі докори її вадам, майже біблійну проповідь благочестя:

Є витвори мудрі в людей –

Ясніші від світлих надій,

Та часто біди від них більш, як блага;

Хто в шані мав клятви міць,

Батьків закон, гнів богів,

Той – преславний.

Безславним хай буде, хто посмів

На кривдну путь серцем стать –

Щастя не знайти йому,

Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде.

Це вельми цікавий факт, що текст поганина Софокла не лише змістово, а й навіть подекуди дослівно збігається з першим із “Псалмів Давидових” (Біблія):

¹Блажен муж, що за радою

несправедливих не ходить,

і не стоїть на дорозі грішних,

і не сидить на сидінні злоріків,

²та в Законі Господнім його

насолода,

і про Закон Його вдень та вночі

він роздумує!

³І він буде, як дерево, над

водним потоком посаджене,

що родить свій плід своєчасно,

і що листя не в’яне його, –

і все, що він чинить, –

щаститься йому!

⁴Не так ті безбожні, –

вони як полова, що вітер її

розвіває!

⁵Ось тому то не встоять

безбожні на суді,

ані грішники у зборі

праведних, –