Декламаційна лірика. Елегія. Тіртей

Ще одним жанром декламаційної античної лірики була елегія (гр. “elegia” від “elegos” – “скарга, жалісна пісня”) – вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії. Розвиток елегії в античній літературі пов’язаний з іменами поетів Тіртея, Каллімаха, Тібулла, Овідія та ін.

У Давній Греції елегія ще не мала сумного характеру, навпаки, часто це були навіть закличні воїнські пісні. Назва “елегія” вказувала тоді лише на те, що цей вірш був написаний елегійним двовіршем, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр (розмір з п’яти дактилічних стоп, який вживається тільки в елегійному двовірші).

Найвидатнішим творцем еллінської елегії вважається Тіртей.

Тіртей (сер. VII ст. до н. е.) є напівлегендарною особою. З його ім’ям пов’язана антична легенда. Переказували, що під час війни з мессенцями (друга половина VІІ ст. до н.е.) спартанці, за велінням оракула, попросили у своїх союзників афінян дати їм полководця. А ті, насміхаючись, прислали уславленим воїнам кривого шкільного вчителя музики. І таки оракул не помилився: під час одного з напруженіших моментів вирішального бою Тіртей своїми віршами та співом підбадьорив спартанців, і ті перемогли мессенців, виграли війну. За іншим варіантом, Тіртея поставили на чолі спартанських військ, а ті під його керівництвом несподівано завдали мессенцям нищівної поразки. Звичайно, це легенда, але показова щодо оцінки діяльності поета, чиїм головним покликанням була діяльність задля держави і суспільства.

Так, відома елегія Тіртея “Добре вмирати тому…” увібрала до себе найголовніші риси його творчості: патріотизм, дидактизм, суспільну дієвість і громадянський пафос. Вже з перших рядків він протиставляє два типи поведінки людини під час війни: або битися за вітчизну (місто-поліс), не шкодуючи свого життя (“Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну, / Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах…”), або ціною втечі й ганьби зберегти своє життя, та втратити батьківщину “і йти жебракувати в світи”: “Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі / Ниви покинуть і йти жебракувати в світи, / З матір’ю милою, з батьком старим на чужині блукати, / Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну…”

Психологічно точно відтворено ставлення корінного населення до втікачів, переселенців: “Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить, / Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача. / Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє, / Горе й зневага за ним підуть усюди слідом…”

І після розгляду цих двох варіантів поведінки поет прямо закликає: “Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи / Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю – / Будемо батьківщину і дітей боронити відважно. / В битві поляжемо ми, не пожалієм життя…”

Після такого загального вступу Тіртей звертається передовсім до молодих вояків, прямо повчаючи і закликаючи їх до бою: “О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою, / Не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть. / Духом могутнім і мужнім ви груди свої загартуйте, / Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою... Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане, В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста”.

Деякі елегії так і називаються – “Поради”, адже Тіртей в них учить громадянських чеснот і передовсім мужності в бою. Характерно, що у його елегіях є дослівні повтори цілих рядків (та воно й не дивно з огляду на єдність тематики):

Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане,

В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста…

…Кожен туди поспішай, де жорстока борня закипає,

Ратищем довгим, мечем гострим вражай ворогів!

Щит до щита, до китиці китицю, щільно зімкнувшись,

Станьте плече до плеча, ногу щільніш до ноги

Ставте, шолом до шолома і ворога бийте нещадно.

Кожен, тримаючи меч, стиснувши списа держак…

Як бачимо, елегії Тіртея за своєю тематикою (героїка битви, війни) і формою (елегійний двовірш: гекзаметр + пентаметр) ще мало відрізняються від еллінського героїчного епосу, тим самим являючи собою певний проміжний етап переходу від епосу до лірики. Щоправда, треба відзначити ще одну відмінність творів Гомера і Тіртея. Герої першого передовсім турбуються про свою особисту славу і честь (винятком є хіба що Гектор), а герої Тіртея – насамперед громадяни, які дбають про батьківщину.

Елегія продовжила розвиток у світовій літературі передовсім як сумний, мінорний вірш довільного розміру. Так, в українській літературі одним із найяскравіших прикладів елегії (в такому розумінні цього жанру) є вірш Л.Глібова “Журба” (“Стоїть гора високая…”), який давно став народною піснею (див. також розділ про Овідія).

Еллінський же елегійний двовірш у світовій літературі не знайшов такого гучного відлуння, як, скажімо, героїчний епос, ставши в наступні епохи читанням для гурманів, тих, хто кохається на Античності. Як приклад, можна навести чудову стилізацію Пушкіна, пронизану світлом любові до його прадавнього колеги і вчителя – Гомера: “Слышу умолкнувший звук божественной эллинской речи, / Старца великого тень чую смущенной душой”.