Вокальна лірика (мéліка. Мéлос)

Розглянемо вокальну лірику (меліку). Як відзначалося вище, меліка або мелічна поезія – давньогрецька лірична поезія, яка виконувалася в супроводі ліри та інших музичних інструментів.

Найдавніше визначення терміна “мелос” дав Платон: “…Мелос складається з трьох частин: слова, гармонії та ритму”. Автор тексту складав до нього й музику, адже, повторюю, меліка не читалася, а саме співалася в супроводі музичних інструментів.

Хоча, наприклад, ямби, які не співалися, а декламувалися, могли теж виконуватися в такім самім супроводі, щоправда, “інструменти” були не такими мелодійними, – це була або металева пластинка, прив’язана до підошви виконавця, якою той відбивав по якомусь каменеві ритм віршового розміру, або різка фрігійська дудка – ямбіке. До речі, звідси – одне з двох тлумачень етимології слова “ямби” (“ямбічна поезія”); друге тлумачення виводять від імені служниці елевсинського базилевса Келея, яку звали Ямбою і яка нібито грубими жартами розсмішила невтішну до того богиню Деметру, що розшукувала свою доньку Персефону.

Меліка первісно була пов’язана з островом Лесбос (та його головним містом – Мітіленою), а також зі Спартою. Монодична (сольна) лірика найбільшого злету досягла у творчості Алкея, Сапфо, Анакреонта, а хорова – Алкмана, Піндара, Вакхіліда.

Монодична (сольна) лірика. Алкей

Алкей (кін. VІІ – поч. VІ ст. до н.е.) – давньогрецький поет з міста Мітілени, що на острові Лесбос. Він належав до аристократичного роду, а до влади прийшов тиран Піттак, з яким Алкей раніше був у спільному таємному товаристві, спрямованому проти іншого тирана – Мірсіла. (Слід зауважити, що слово “тиран” у ті часи не мало сучасного негативного значення, а означало людину, яка не успадкувала, а вперше в своєму роду прийшла до влади.)

Алкей поринув у вир політичної боротьби, мотиви якої втілилися у багатьох його творах. Ось показовий приклад:

Міддю сяє великий дім, є для служби Аресові

у ньому все:

І шоломи блискучі є, і, біліючи, китиці

Висять на них,

Щоб прикрасити голови вояків; і на стінах там

Кольчуги скрізь –

Захист певний від стріл прудких; на цвяхах шишаки міцні

Блищать кругом;

Тут і панцирі є лляні, там опуклі та вигнуті

Щити лежать;

Ось халкідські мечі й списи, пояси бойові також

Знайдуться тут.

Все заготовлене, все тут є. Пам’ятаймо ж про діло те,

Що ми почнем.

Мітіленська аристократія зазнала поразки, і Алкея було вигнано з Лесбосу. Він багато подорожував, міняв заняття (переважно воював як найманець) і повернувся на батьківщину з Єгипту лише наприкінці життя, після амністії. За деякими джерелами, він навіть помирився з тодішнім тираном Мітілени Піттаком, проти якого раніше боровся.

У його творчості є також застільна та еротична тематика. Для поезії Алкея характерні наочна образність, емоційна сила, прозорість висловлювання, але водночас і до певної міри якась елементарність почуттів і думок. Можливо, саме це в ньому і не влаштовувало його геніальну сучасницю, красуню-поетесу Сапфо, яка теж проживала на легендарному острові і якій він освідчувався у коханні (відомий вірш з умовною назвою “До Сапфо”):

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але, як тільки глянеш на мене ти, –

Уста мої змикає сором,

Перед тобою стою безмовний.

На любовні пропозиції Алкея та відповіла відмовою, і сьогодні відомий її вірш, який в усіх хрестоматіях світу так і називається – “Відповідь Сапфо” або “До Алкея”:

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

І вниз очей не опускав би,

Сміло сказав би, чого бажаєш.

Твори Алкея позначені різноманітністю розмірів, музичністю та оригінальним способом будови строф. Одна з них увійшла до історії віршування під його ім’ям (“Алкеєва строфа”). Аж до пізньої античності він був надзвичайно популярним, зокрема, його високо цінував відомий давньоримський поет Горацій.

Ось один із філософічних віршів Алкея. Образ корабля часто тлумачать як образ “корабля-держави” серед “хвиль-потрясінь”. Але його можна сприймати і ширше, філософічніше – як земну долю людини і людства у “житейському морі”, повному рифів, штормів та інших небезпек:

Не розумію звади поміж вітрів.

Шаліють хвилі, линуть сюди й туди…

А ми в розбурхану негоду

В чорнім судні серед хвиль кружляєм,

Жорстоко гнані нападом бурі злим.

Сягають хвилі аж до підніжжя щогл,

Вітрило наше розірвалось,

Тільки лахміття по вітру має.

Але найвище посеред хвиль лихих

Іще грізніший вал підіймається,

Біду віщує нездоланну,

Перше ніж пристань боги пошлють нам…