Монодична (сольна) лірика. Сапфо

Сапфо (Сафо) (VІІ – VІ ст. до н.е.) – видатна давньогрецька поетеса. Як і Алкей, належала до мітіленської знаті й деякий час була у вигнанні.

Центр, стрижень її поезії – кохання і пов’язані з ним душевні потрясіння й почуття. Вершиною теми кохання у творчості Сапфо по праву вважається так званий “Гімн Афродиті”:

Барвношатна владарко, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайних повна,

Я молю тебе, не смути мені ти серця, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку мої ти благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене

На колісниці

Золотій летіла ти. Міцнокрила

Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі.

Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

“Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто повинна

У ярмо любовне тобі? Зневажив

Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає – скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв – сам дари нестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш…”

О, прилинь ізнов, од нової туги

Серце урятуй, сповни, що бажаю,

Поспіши до мене, вірна помічнице,

На допомогу.

Сапфо очолила одну з перших у світі музично-поетичних студій в Мітілені. До неї з’їжджалися жительки не лише острова Лесбос, а й усієї Греції. Сапфо навчала дівчат гарних манер, мистецтва поезії, музики, взагалі – тонко відчувати прекрасне. Коли “студентки” одружувалися (іноді просто від’їжджали додому), їхнє місце займали нові учениці, а Сапфо щиро бажала нареченим щастя в подружньому житті. Мабуть, саме їм вона присвячувала свої епіталами – весільні величальні пісні: “Гей, стелю ще піднімайте! – / О, Гіменею! / Вище, теслі, то ж вище! / О, Гіменею! / Входить жених, Аресу подібний, / Вищий від самих високих мужів” (пер. Н.Пащенко).

Талановита поетеса у віршованій формі заявила, що тонко відчувати красу – це не просто її вміння чи талант, а її Доля, навіть жереб: “Жереб мені / Випав такий: / Серцем палким / Любити / Ласку весни, / Розкіш, красу, / Сонця ясне / Проміння”.

Та не варто вважати Сапфо такою собі “мономанкою”, всі помисли й творчість якої спрямовані лише на оспівування кохання. Вона вміла не лише любити, а й ненавидіти, гніватися і досить гостро й дошкульно розмовляти з тими, чиї вчинки їй не подобалися. Згадаймо наведений вище вірш “До Алкея”, або оцей, де вона дошкуляє своєму братові Хараксові за, на її думку, негідний аристократа інтимний зв’язок із фракійською рабинею Доріхою:

Если ты не к доброй, а к звонкой славе

Жадно льнешь, друзей отметаешь дерзко,

Горько мне. Упрек мой – тебе обуза:

Так уязвляя,

Говоришь и пыжишься от злорадства.

Упивайся ж досыта. Гнев ребенка

Не преклонит сердце мое к поблажке –

И не надейся.

Оплошаешь. Старую птицу в петли

Не поймать. Дозналась, каким пороком,

Щеголяя, прежде болел, какому

Злу я противлюсь.

Лучшее найдется на белом свете.

Помыслы к иному направь. Поверь мне.

Ум приветливостью питая, – ближе

Будем к блаженным.

Та й лейтмотив її творчості – оспівування кохання – був теж не просто виявом душевних порухів чарівної, не обділеної розумом і талантом жінки, а свого роду життєвою позицією, філософією: “Срок настанет: в земле / Будешь лежать, / Ласковой памяти / Не оставя в сердцах. / Тщетно живешь! / Розы Пиерии / Лень тебе собирать / С хором подруг / Так и сойдешь в Аид, / Тень без лика, в толпе / Смутных теней, / Стертых забвением”.

Творам Сапфо притаманні щирість почуттів, тонке сприйняття природи, поетична виразність, мелодійність мови (вона писала на еолійському діалекті).

Геніальним здобутком Сапфо була спроба – і досить вдала – зобразити внутрішній стан людини не за зовнішніми ознаками, як це мало місце в еллінському епосі (в Ахілла загорілися очі, Патрокл зблід, у троянця задрижали ноги тощо), а за його внутрішнім станом. Без такого підходу навіть неможливо уявити собі новітню літературу. Якщо Гомер описував ті ознаки внутрішнього стану людини, які могли бути помічені стороннім спостерігачем, то Сапфо намагалася описати те, що сторонньому не видно: дзвін у вухах, внутрішній пломінь тощо:

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить

Твій принадний усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу – слова

Мовить не можу.

І язик одразу німіє, й прудко

Пробігає пломінь тонкий по тілу.

В вухах чути шум, дивлячись, нічого

Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаючись потом,

Мов трава пожовкла, безсило никну,

От іще недовго й, здається, має

Смерть надлетіти…

За ритмікою творчість Сапфо була до такої міри різноманітною, що олександрійські вчені змогли укласти вісім (!) книг її віршів, різних за поетичним розміром.

Оцінка творчості Сапфо у пізню античність дуже суперечлива: від палкого захоплення до байок і анекдотів сумнівного характеру. Так, за однією з легенд, через кохання до якогось красеня Фаона Сапфо начебто кинулася з Левкадської скелі у море. За іншими джерелами – вона була одружена й зазнала радості материнства. Але хай там як, а все це жодною мірою не стосується великої естетичної ваги творчого доробку геніальної поетеси, і не можна не погодитися з відомим філософом Платоном, який висловив своє захоплення ним у довершеній поетичній формі: “Дев’ять на світі є Муз, як засвідчують люди, не вірте, / Вже бо й десята прийшла – Лесбосу донька Сапфо” (пер. Н.Пащенко).