Анакреонтична поезія (анакреонтика)

Творчість і образ “веселого старигана” Анакреонта були до такої міри привабливими, що пізніше утворився навіть окремий різновид лірики – анакреонтична поезія, де в легкій, невибагливій формі уславлені радощі безтурботного життя, кохання, чуттєві насолоди, вино, квіти, весна; грайливий зміст любовних і застольних пісень поєднується з ясністю і простотою форми. Ось характерний вірш (“На Ерота”) з анакреонтики, де легко можна знайти відгомін творчості самого поета (зокрема у ставленні до вже згаданої надмірної жаги збагачення): “Сумно жити не кохавши, / Сумно жити й покохавши, / Найсумніше ж від усього / Ошукатися в коханні. / Все Ерот під ноги топче – / Людську мудрість і звичаї, / Тільки срібло всі шанують. / Хай тому добра не буде, / Хто найперший прагнув срібла! / Через те братів не стало, / Через те й рідня не рідна, / Через те убивства, війни, / Та найбільше нас, коханців, / Через те усюди гине”.

Та ж ситуація і в наступному вірші. Якщо сам Анакреонт заявляв, що “Не полюбля/є/ того, хто із келихом повним промови / Тільки про розбрат веде та про безжальну війну”, то його наступник, поет-анакреонтик, розвиває цю тему: мовляв, з одного боку, його приваблює художня майстерність і нев’януча слава “батька поетів” Гомера (“Гомера ліра”), з другого ж – не влаштовує військова тематика творів великого поета. Тому свою пісню він виконає на лірі Гомера (а ліра мáла сім струн), з якої знята одна струна – саме та, “що зве до бою”. Інакше кажучи, у своїй творчості прагнув би дорівнятися до майстерності Гомера, водночас оминаючи військову тематику його творів. Крім того, тут є ремінісценція з поданих вище віршів Анакреонта, де він дає “приписи, що кажуть, як з вином мішати воду”: “Дай мені Гомера ліру / Без струни, що зве до бою, / Принеси глибокий келих / І ті приписи, що кажуть, / Як з вином змішати воду. / Вип’ю трохи – й затанцюю / І, забувши про повагу (поважний вік. – Ю.К.), / Струн торкнуся, заспіваю / Голосну застольну пісню. / Дай мені Гомера ліру / Без струни, що зве до бою”.

До наших часів дійшли лише окремі уривки творів Анакреонта, зате від пізньої античності (десь із доби еллінізму) зберігся цілий збірник наслідувань поета, так звані “анакреонтичні вірші”. Ця збірка вміщувала лише 59 творів і була додана до т.зв. “Палатинської антології”, збірника творів античних поетів, укладеного в Х ст. візантійцем Константином Кефалою, який, в свою чергу, в ХIV був ще раз доповнений.

Саме ця доповнена збірка та деякі вірші Горація і стали тими зразками, що їх наслідували поети Відродження й Просвітництва, а також анакреонтики Західної Європи й Росії у XVIII-XIX століттях: Вольтер і Парні – у Франції, Глейм – у Німеччині, Державін, Батюшков, юний Пушкін – у Росії. Цікаво, що у жартівливому вірші “Мое завещание друзьям” (1815) Пушкін навіть назвав Анакреонта своїм учителем.

Пізнішим відгомоном анакреонтичної лірики є також відомий вірш українського поета Олександра Олеся “Чари ночі” (своєрідна “пісня цієї миті”): “Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди: / “Цілуй, цілуй, цілуй її, – / Знов молодість не буде. / Ти не дивись, що буде там, / Чи забуття, чи зрада: / Весна іде назустріч вам, / Весна в сей час вам рада…”