Декламаційна лірика. Ямби. Архілох

Одним із найпродуктивніших жанрів декламаційної лірики були ямби. У Давній Греції ямбами називали дошкульні або жартівливі вірші. Згодом так стали називати сатиричні поезії, написані віршовим розміром – ямбом, а в наш час ямб – це передовсім віршовий розмір. Батьком ямбів по праву вважається Архілох, хоча, звичайно, не він вигадав цей жанр, який вже до нього побутував у еллінському фольклорі.

Архілох (2-га пол. VІІ ст. до н.е.) народився на острові Парос. Він прожив нелегке життя: моряк, найманець, рубака, шибайголова, він не гірше володів мечем, ніж пером. Цей дух воїнського життя втілився в його вірші, де слово “спис” є ключовим: “Хліб мій на списі замішений; теж і вино я на списі / Маю ісмарське, і п’ю, спершись на списа також”. Перше вживання цього слова (“хліб мій на списі замішений”) сприймається метафорично: він заробляв гроші (“хліб”), наймаючись до когось на час бойових дій (де застосовував списа). А друге (“вино я на списі маю”) є реальним фактом, адже еллінські вояки носили на списах вузлики з харчами, де бувало й вино.

Хоч Архілох був мужньою людиною (він усе життя воював і навіть загинув у бою між військами двох еллінських островів – Пароса і Наксоса), це вже була зовсім не та “класична” мужність, не та героїка, яку сповідував у своєму епосі Гомер. Якщо для героїв Гомера повернутися без щита означало б довічну ганьбу, адже кредо тієї доби: “зі щитом (перемога) або на щиті (смерть)”, то Архілох писав, що під час одного з боїв свого щита загубив, і його зараз носить ворог, але він, Архілох, цим не переймається і купить собі нового щита: “…Хтось із саійців¹ щитом моїм добрим пишається нині: / В битві його хоч-не-хоч десь у кущах я лишив. / Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся: / Хай собі! Втратив один – інший, не гірший куплю”.

Та й посмертна слава поміж нащадками його цікавить значно менше, ніж героїв “Іліади”. Згадаймо наведені вище слова Гектора перед останнім в його житті двобоєм з Ахіллом: “Тільки коли б мені тут без борні не загинуть, без слави... / Виконать діло велике на спогад далеким нащадкам!..”. Абсолютним дисонансом звучать сентенції Архілоха: “Кто падет, тому ни славы, ни почета больше нет / От сограждан. Благодарность мы питаем лишь к живым, – / Мы живые. Доля павших – хуже доли не найти…”

Саме у вірші Архілоха дослідники знайшли першу реальну історичну дату (а отже це перша історична дата в усій античній літературі) – це 6 квітня 648 року до нової ери. Це день затемнення сонця, і вчені точно встановили його. Для Архілоха, поета, який знаходився на межі двох світів: старого, героїчного (доби Гомера) і нового, авантюрно-прагматичного, який відірвався від першого, але не повністю сприйняв другий із цих світів, затемнення сонця стало наче символом “затемнення людської долі”, її непередбаченості. Він чи не вперше в світовій літературі відчув, що людина – лише маленька піщинка у вихорі земного життя (лейтмотив літератури модернізму кінця ХІХ – ХХ століття): “Можно ждать чего угодно, можно веровать всему, / Ничему нельзя дивиться, раз уж Зевс, отец богов, / В полдень ночь послал на землю, заградивши свет лучей / У сияющего солнца. Жалкий страх на всех напал”.

Дуже близькою до концепції цього вірша уявляється провідна думка наступного, де також іде мова про непередбачуваність людської долі, яку вирішують виключно боги, але не сама людина: “Всі шляхи богам відкриті – / Часто з чорної землі / Піднімають горем вбитих, / А не раз по волі їх / Самовпевнені і горді, / Мов підкошені падуть. / І тоді за лихом лихо / Гне їм спину, і вони / Йдуть по світу жебраками / Без думок і без мети”.

Цьому хаосу людського буття, безсиллю людини вплинути на свою долю поет протиставляє одне – мужність, “непохитне серце” (в цім вірші розробляється також одне з ключових понять еллінської філософії – “міра”):

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять –

Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча – завжди будь

Непохитне. Переможеш – не хвались відкрито цим,

Переможене – удома в самотині стримуй плач.

Радість є – радій не надто, є нещастя – не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

Як відзначалося, Архілох – поет мужній, тому останній рядок наступного вірша – “сльози облиште жінкам” – можна сприймати як своєрідний епіграф до всієї творчості поета:

В горі невтішному всі заніміли, Перікле, сьогодні,

Сумно за нашим столом, місто затихло в журбі.

Хвилі бурхливі таких благородних людей поховали –

Біль непомірний тепер стискує наші серця.

Та пам’ятайте про те, що від горя жорстокого захист

Нам дарували боги – стійкість твердої душі.

Лихо зрадливе не спить, а чатує на кожного пильно:

Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,

Завтра – на інших черга, то ж візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте, терпіть, сльози облиште жінкам.

Давні греки ставили Архілоха в поетичній майстерності поруч із Гомером, і навіть існував його культ. На о. Паросі на честь Архілоха було збудовано святилище, уламки якого збереглися до нашого часу.

Ямб як розмір і ямби як жанр лірики виявилися дуже живучими у світовій літературі. Так, новітня поезія поєднує в ямбах сатиру і героїку. Книгу ямбів, наприклад, в 1831 році написав А.О.Барб’є, в ній він висміяв своїх політичних противників. До речі, вірш “Собачий банкет” із цієї збірки у перекладі В.Бенедиктова повністю записав у свій щоденник Т.Шевченко. У російській поезії відомі “Ямби” О.Блока. 1940 року видано книгу “Ямби” М.Бажана тощо.