Хорова лірика. Алкман

Вище йшлося про сольну, або монодичну лірику. Паралельно з нею існувала й хорова лірика. Вона була менш продуктивною, ніж монодична, але справила відчутний вплив на світовий літературний процес. Безпосередньо пов’язана з обрядом, скажімо, уславлення божества, вона була консервативнішою, ніж сольна. Її зачинателем вважається грецький поет Алкман.

Алкман (VII ст. до н.е.) народився в Малій Азії і, мабуть, звик до азійських розкошів, але друга батьківщина – сувора Спарта – поміняла спосіб життя поета. Цікаво простежити цю зміну у способі життя поета на прикладі його віршів у не зовсім традиційний спосіб: спостерігаючи образ їжі. Якщо азійський стиль життя передбачав для уславленого вже поета пишну трапезу, то про свої нові вподобання він пише так: “Как-нибудь дам я треногий горшок тебе, – / В нем собирай ты различную пищу. / Нет еще жара под ним, но наполнится / Скоро он кашей, которую в стужу / Любит всеядный Алкман подогретую. / Он разносолов различных не терпит / Ищет он пищи попроще, которую / Ест и народ…”

Алкман навіки уславив своє ім’я одним-єдиним рядком: “Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі…” Парадокс, але навіть якби він нічого, крім цього рядка, не написав, то все одно став би відомим ліриком. Ось цей знаменитий вірш із чи не першим у світовій літературі психологічним пейзажем:

Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі,

Всі байраки, всі провалля,

Нори, де плазуни, що їх чорна земля зростила,

Робуче плем’я бджіл, хижий звір у пущі,

Страховищ у глибинах моря сон пойняв,

Крила поскладавши, в вітках поснуло птаство…

А ось відомий переспів цього рядка Йоганном Вольфгангом Гете у вірші “Нічна пісня подорожнього” (“Über allen Gipfeln / Ist Ruh’…”) у чудовому перекладі М.Бажана: “На всі вершини / Ліг супокій. / Вітрець не лине / В імлі нічній. / Замовк пташиний грай. / Не чути шуму бору. / Ти теж спочинеш скоро – / Лиш зачекай”.

Переспів Гете, у свою чергу, був переспіваний росіянином Лермонтовим: “Горные вершины / Спят во тьме ночной; / Тихие долины / Полны свежей мглой; / Не пылит дорога, / Не дрожат листы… / Подожди немного, / Отдохнешь и ты”.

Після Алкмана хорова лірика не дала великих імен. Десь наприкінці VI ст. до н.е. вона стала складовою театрального мистецтва, де пісня хору спочатку тісно межувала власне з текстами драми, моно- і діалогами акторів.

Як і все давньогрецьке мистецтво, лірика, вступаючи у елліністичну добу, переживала період занепаду, і меліка канула в Лету першою. А от елегія та епіграма, задовольнивши нові художні смаки, “перейшли із здрібнілої Еллади до новонародженого центру культури – Риму, де і меліка незабаром одержала чудовий, хоча і вторинний розвиток” (С.Шервінський).

1.3 Давньогрецька драма

Драма – улюблениця демосу. Походження трагедії

У перекладі з грецької слово “drama” означає ‘дія’. Арістотель у “Поетиці” писав про трагедію, що її завданням є “відтворення витонченою мовою … серйозної і закінченої дії…, відтворення не розповіддю, а дією”. Драматичне дійство, безумовно, хвилювало древніх більше, ніж епос, більше, ніж навіть лірика. Особливо, коли помножити його вплив на властивий еллінам “наївний реалізм”, який полягає у втраті відчуття умовності мистецтва. За переказами, чоловіки хапалися за мечі, коли на сцені з’являлися актори, які виконували роль персів (трагедія “Перси” Есхіла), а у жінок наступали передчасні пологи прямо у театрі, коли на сцену виходили актори, переодягнені в “богинь помсти” – Ерінній, у яких заплетене волосся нагадувало кубло гадюк, в руках палали смолоскипи, а на обличчі були жахливі маски (трилогія того ж Есхіла “Орестейя”). Отож, театр в Елладі був надзвичайно важливим засобом виховання найширших мас народу (дéмосу) , тому ним опікувалися правителі Еллади і драматурги користувалися надзвичайною пошаною.

Коли згадують античну драму, то насамперед мають на увазі трагедію і комедію.

Слово трагедія (від “tragos” – “цап”, “odе” – “пісня”) буквально означає ‘цап’яча пісня’. Є декілька версій тлумачення походження цього незвичного для сучасного читача терміна.

Перша версія: спочатку слово “трагедія” означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого богові родючості Діонісові. Цей хор складався із почту Діоніса – сатирів, одягнених у цап’ячі шкури, з прив’язаними цап’ячими копитами і бородами. Тому сатирів іноді називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву “трагедія” (‘пісня цапів’).

Друга версія: під час святкування свята Діоніса всі учасники ритуалу приносили в жертву цапа, співаючи пісень, які й називалися трагедія­ми (‘пісня, яку співають біля жертовного цапа’).

Третя версія: під час першої, похмурої, частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував самого еллінського бога родючості, який помирав (як у християн Ісус Христос), щоб згодом воскреснути. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала, її останні звуки (“прощальна пісня цапа”) і називалися трагедією.

Отже, виникнення трагедії пов’язане передовсім із культом Діоніса (серед джерел називають також поховальні пісні (“тренічні пісні” або “трéноси”) , Елевсúнські містéрії тощо). Потім назва перенеслася на драматичний твір, у якому зображені вкрай гострі конфлікти, і який найчастіше закінчується загибеллю героїв (а саме такі твори ставилися під час уже згаданого святкування на честь Діоніса). В свою чергу, гострота (трагічність) цих конфліктів обумовила появу сучасного значення слова “трагедія” – ‘велике нещастя, важлива подія з велики­ми втратами’.