122 “Тема” № 4 2001 ю.І.Ковбасенко

ВСТУП

Овіяна солоними морськими вітрами, пропечена ясним південним сонцем Еллáда. Сáме так, милозвучно і ласкаво, називали давні греки свою маленьку землю, себе ж іменували éллінами.

Навіть слово якесь співуче, “ел-лагідне” – “Ел-лада”. Чи не тому й народ там пісенний? Недаремно талановитий поет і мислитель Є.Маланюк, закоханий у свою батьківщину і її історію, назвав Україну “степовою Елладою”: “Знаю, медом сонця, ой, Ладо, / В твоїм древнім тілі весна. / О моя степова Елладо, / Ти й тепер антично ясна…”

“Степова”, бо справжня Еллада – передовсім морська: мало знайдеш у цілім світі країн, які були б розкидані на такій кількості островів і півостровів: Родос, Лесбос, Самос, Крит, Кіпр, Ітака, Пелопонес… Мало знайдеш і народів, які попри свою нечисленність так доленосно вплинули на перебіг всесвітньої історії та культури. І можна зрозуміти англійського поета-романтика Персі Біші Шеллі, який зовсім недавно (що таке сотня-друга років у порівнянні з тисячоліттями) переконано виголосив: “Усі ми – греки!”

То жменька спартанців закрила дорогу велетенським ордам Ксеркса у Фермопілах, а зграйка еллінських кораблів буквально розтрощила перську армаду при Саламіні, – і Азія залишилася Азією, а Європа – Європою.

То сліпий сивий аед, вийшовши на кам’яний берег таласси (так елліни називали море), починав неспішно, в такт розміреному гуркотові хвиль декламувати божественні гекзаметри: “Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…”, – а згодом ці гекзаметри залунали у навчальних аудиторіях всього світу і лунатимуть поки й світу.

То один-єдиний грецький філософ написав роботу, з якою сперечаються і дискутують безліч учених мужів уже протягом майже двох з половиною тисячоліть, і цій дискусії кінця-краю не видно, а нічого нового додати не можуть: шукають четвертий рід літератури, тлумачать-перетлумачують поняття “мíмезис” і “кáтарсис”, а красиве мармурове обличчя Мислителя тільки посміхається крізь віки…

…Зовсім не схожими на еллінів були нові володарі Історії – римляни. Місто-фортеця на схожому на чобіт Апеннінському півострові поступово підім’яла під свій чобіток (латиною – калігулу) півсвіту, в тім числі й Елладу. Здавалося, співуча еллінська говірка назавжди поступилася лапідарно-різьбленій латині.

Глядачі в еллінському театрі не любили дивитися на сцени насильства, а тим більше вбивства, такі епізоди виносилися за межі орхестри, а заціпеніння і жах публіки підтримувалися за допомогою суто театральних прийомів (то зі скене вносили намазаний червоною фарбою, немов кров’ю, меч, то хор повідомляв, що когось із героїв убито). Зовсім іншою була публіка Колізею: вона якраз і приходила подивитися на сцени насильства, передовсім її цікавили смертельні бої гладіаторів. І якщо еллінський театр був надзвичайно впливовим засобом виховання громадян, то театр римський перетворився на місце їхньої розваги. Скажімо, глядачі посеред комедії (трагедія в Римі була не в моді – вона примушувала мислити) могли спокійно піти геть прямо на очах у драматурга, якщо поруч розгорталися кулачні або ведмедячі бої… Здавалося, прийшли “темні віки” суцільного невігластва, неосвіченості, тупого презирства до інтелекту, культури, літератури.

Але що це: римський імператор Марк Аврелій пише вірші грецькою, римські комедіографи відверто зізнаються, що після греків у драмі нічого нового не скажеш, і їм тільки й залишається новаторства, що брати початок комедії в Аристофана, а кінець – у Менандра. Сам Нерон, ім’я якого стало символом свавілля та жорстокості, благоволив до греків і їхньої культури. Краще Горація не скажеш: “Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, // Лацій суворий зріднила з мистецтвом”…

Та минув час, і достигло “золоте ґроно” римських поетів: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Вони довели, що у відомому афоризмі “Roma – caput mundi” (“Рим – голова світу”) слово “голова” нарешті стало означати не лише “адміністративний центр наймогутнішої держави”, а й “центр всесвітньої культури”.

Могутнє дерево європейської цивілізації (і його мультикультурально згібридизовані саджанці-діаспори на далеких американських теренах) закорінене саме в греко-римському культурному ґрунті, і задля ліпшого розуміння того, якими його плодами живимось ми і, дай Боже, живитимуться наші нащадки, треба якомога краще знати особливості цього багатющого “ґрунту” – античної культури і літератури.