10. Роль судової практики у регулюванні земельних відносин.

У земельно-правовій доктрині України судові акти (судові рішення по конкретним справам, акти узагальнення судової практики, судова практика в цілому) традиційно не визнають джерелами земельного права.

Можна вважати, що роз'яснення вищих спеціалізованих судів, акти-узагальнення судової практики ВСУ набувають всіх ознак нормативно-правових актів навіть за існуючого правового поля. Таку ситуацію слід оцінити негативно, оскільки вона вступає у суперечність із конституційними принципами розподілу влад, незалежності суддів та підкорення їх лише закону. Стримується застосування судами нижчого рівня динамічного тлумачення, що дозволяє пристосовувати незмінний текст нормативно-правових актів до потреб суспільства, що змінюються.

Між тим, судові акти про визнання недійсними (незаконними) або про зупинення дії тих чи інших нормативно-правових актів, а також акти Конституційного Суду України складають порівняно незначну за кількістю частину судових актів.

Заслуговує на увагу питання про те, чи може вважатися джерелом права, у т. ч. земельного, судова практика в цілому. Ми вважаємо, що слід відповісти на це питання позитивно. Право - це не "мертва" буква закону. Право є правом лише тоді, коли воно діє. Таким чином, суди творять право, наповнюючи конкретним розумінням абстрактні положення закону.

Таким чином, судова практика формує право, до неї необхідно ставитися як до правової реальності, проте реальності, яку можна змінити (при вирішенні конкретних справ).

11. Характеристика розвитку земельно-правового регулювання від часів Київської Русі до 1861 року.

За часів Київської Русі (т. з. «земська», або «князівська» доба") відбувається поступовий перехід від патріархальних відносин родової общини до феодального поземельного устрою.Відбувається процес «окняжіння» вільних земель. У давні часи розмір земельної ділянки, наданої князем, наприклад, монастирю, церкві або дружиннику, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо.Оренда на українських землях починає розвиватися з X ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих землеволодільців -князів, бояр та церкви. Регламентується розмір орендної плати. Перші згадки про земельні сервітути містяться у Книгах Законних, які були поширеним джерелом права на Україні у XIII-XIV століттях. У тексті (гл. 84 Землеробського закону), зокрема, йдеться про право землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину по своїй землі. Звичаєве право містило елементи агротехнічного нормування. Були врегульовані відносини із спадкування землі, причому навіть існували певні правила, спрямовані на забезпечення неподільності земельних ділянок. Перепис земель часів залежності від монголо-татар (1245 р.) іноді вважається першим прикладом запровадження в Україні земельного кадастру.

У земельно-правовому регулюванні Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Солтису також належала ділянка землі - «город», який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян - загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини. Проте згодом з´являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - «волоки» (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а «зайва» земля передавалося шляхті без усякого відшкодування. Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій, поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр, межування сіл тощо.

В Україні була сприйнята значна кількість положень Саксонського зерцала, що являло цікаві приклади регламентування обов´язків із добросусідства, нормування мінімально допустимого розміру земельних ділянок (на дворовій ділянці принаймні повинен був розвернутися віз). У Саксонському зерцалі також містилися приписи, що регулювали чиншеві відносини - передбачали строки та форми сплати чиншу тощо. (Правила добросусідства. Право власності на землю. Займанщина. Перехід прав на земельні ділянки. Оренда землі. Земельні сервітути. Застава.)

У Соборному уложенні 1649 р. встановлювалися оклади помісних землеволодінь різних категорій поміщиків. Передбачалися норми продажу земель у вотчини («по сто чвертей» людині), а також регулювалися ціни на такі землі. Земельні сервітути. У Соборному Уложенні 1649 р. передбачено вимогу до вотчинників та поміщиків безкоштовно давати проїзд по своїх землях іншим особам у межах здавна існуючих шляхів із забороною перекопування чи перекривання останніх. Писцеві накази царів і великих князів Іоанна, Петра та Софії Олексійовичів 1683 р., 1684 р. в нормативному порядку встановлювали мінімальну ширину таких доріг, обов´язкову для підтримання власниками.

Гетьманщина. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично - гетьман, який мав право роздавати або продавати землі. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були особистими феодальними володінням. У 1729-1731 рр. за гетьмана Д. П. Апостола було проведено інвентаризацію земельного майна власників з метою встановити титул землеволодіння шляхом ревізії маєтків, пов´язаних із рангами козацької старшини. Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії. Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд.

У розглядуваний період в Україні продовжували застосовуватися положення Литовського Статуту 1588 р. У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. «західні губернії» було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.