64. Проблема сенсу історії. Прогрес і регрес. Теорія ненасильства.

Особистісне ставлення людей до історії означає для них найперше вмотивовану участь у ній. Це відбувається тоді, коли вони можуть співвідносити свої життєві смисли, виражені через їхні інтереси, прагнення, сподівання тощо, із смислами зовнішніх щодо них подій. Від того, якими видаються їм смисли цих подій і якою мірою збігаються вони з їхніми життєвими смислами, - від цього залежить напрямок і зміст дій учасників історичного процесу.

У традиційному суспільстві сенс історії здебільшого вбачали у здійсненні самої традиції. Осереддям історичного смислу вважили деякий ідеальний стан історії, що був для неї витоком усіх можливих смислів, які сприймалися як обов'язкові для здійснення.

З утвердженням світових релігій сенс історії починають вбачати в спасінні. Вважають, що спасінню підлягає не тільки кожна окрема людина, а й світ загалом, оскільки він весь "лежить у гріху".

Разом з утвердженням світових релігій в розумінні й переживанні історії відбувається справжній переворот: сенс історії переноситься з минулого в майбутнє. Осереддям історичного смислу для людини стає не виток історії, а її закінчення, перехід у вічність. Таке розуміння й переживання історії називають есхатологічним.

Ось чому перші спроби постановки проблеми сенсу історії стосовно реального історичного процесу набули характеру проблеми зла в історії.

Пpоrpec зробився провідною ідеєю XIX сторіччя, яка стала грунтом для поєднання прагнень до кращого майбутнього із смислом реальних послідовних здійснень - технічних, соціальних, духовних. При цьому одні вбачали смисл прогресу саме у спрямуванні до якоїсь вищої мети, а інші - у самому процесі просування на шляху здобутків цивілізації.

Ідея прогресу, розглядувана як вияв сенсу історії, містить у собі низку істотних протиріч. Перше з них, уже окреслене вище, - це протиріччя цілей та засобів професу. Традиційно вона осмислювалась як проблема насильства, а у повоєнний час - як проблеми прав людини.

У ставленні до насильства в європейській культурі визначилися два головні підходи: 1) моралістичний, 2) прагматичний. У межах першого підходу, який найповніше репрезентував Лев Толстой, насильство розглядається як будь-який вияв плюндрування людини, придушення її волі й гідності. Воно розглядається, отже, як безумовне зло. Але тим самим узагалі знімається питання про використання насильства у боротьбі проти нього самого.

Прагматичний підхід прагне розглядати насильство поза моральними ситуаціями, суто в контексті практичних ситуацій. Його визначають як заподіювання людині певної шкоди (фізичної, економічної, моральної).

Сучасне людство усвідомило, що засоби прогресу справляють істотний вплив на сам характер прогресу, на його "якість". Засоби виявляються неефективними, якщо вони не відповідають інтересам людей, не враховують їхніх сутнісних властивостей; якщо ж вони є антигуманними, то тоді вони перетворюють мету прогресу - сподіваний сенс історичного розвитку - на антисмисл, що викликае неприйняття й навіть ненависть. Найбільш згубними для загального ходу прогресу є ті засоби, які спочатку видаються найбільш ефективними, - насильницькі. Вони справді можуть прискорювати розвиток, бо спрямлюють шлях, обмежують можливості вибору. Але в кінцевому підсумку все це обертається на руйнацію історичних смислів, на хаос.

Якщо вбачати сенс історії в прогресі, а сам прогрес розуміти як прямування до загального щастя як максимально можливої для них спільної мети, то тоді виходить, що вся повнота сенсу історії зосереджується в майбутньому, а кожний момент прогресу наділений лише частковим смислом. Прогрес, мислимий як шлях до досягнення загального щастя, установлення деякого ідеального стану суспільства, не може бути достотним утіленням сенсу історії.

Щоб знати наперед смисл історичних подій і бути мудрим настільки, щоб дати людям самим прийти до них, одночасно приймаючи на себе неминучі людські схиблення й страждання, - для цього потрібно бути Богом.

Найбільше на роль безпосереднього вияву історії придатна свобода. Саме свобода може реально правити й за мету, й за засіб історичного процесу. До того ж у свободі, оскільки вона вкорінена безпосередньо в особистості, завжди є можливість перетворення на індивідуальне самовілля, а то й нехтування інтересами інших людей.

Прикладом збагачення сенсу історії може бути піднесення до рангу загальнолюдської цінності багатоманітності. Багатоманітність історичного буття стверджується й переживається як сенс історії лише за умови, що існує й реальна єдність.

Методом, відповідним до сучасної глобальної ситуації у світі, є ненасильство. По-перше, це зумовлене небувалим зростанням технічних можливостей людини. По-друге, історичний досвід показує неефективність і навіть згубність насильства як методу практичної дії. Кінцевим його продуктом є безладдя й хаос, різні форми деградації людини. По-третє, на наш час людство має вже достатні духовні підстави для того, щоб обрати ненасильство як достотний метод розв'язання міжлюдських конфліктів, як один з провідних принципів сучасної соціальної стратегії.

Ідея ненасильства виходить з визнання свободи кожної людини й разом з тим - пов'язаності всіх людей у добрі й злі. Визнаючи свободу людини, ми тим самим визнаємо відкритість її до добра й зла. Добро, як і зло, не факт, це справа вибору. Тому ніхто не убезпечений ні від добра, ні від зла. З визнання цього випливають принципи поведінки прибічників ненасильства: 1) відмова від монополії на істину, готовність змінити свою позицію, піти на компроміс; 2) критичне ставлення до своєї позиції з метою виявлення того, що могло б живити ворожість до неї; 3) погляд на ситуацію очима І опонента з метою зрозуміти його й знайти для нього мож­ливість вийти із ситуації, не втративши "лице"; 4) боротьба проти зла, а не проти людей; 5) повна відкритість поведінки, відсутність стосовно опонента облуди, ошуканства, будь-яких тактичних хитрощів.

Ненасильство вимагає від людей більшої сили духу, ніж насильницька боротьба. Його здійснення передбачає небувало масове вияівлення здатності людини бути особистістю. А для цього ще ой як багато треба зробити - і в економіці, і в політиці, і в культурі. Але у людства вже немає вибору: або воно відмовиться від насильства - або загине.