5. Антична філософія. Основні проблеми та характерні риси.

Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес /близько 624-547 р. до н.е./ - представник мілетської школи, його небезпідставно вважають першим астрономом. Він вирахував дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року у 365 діб, прогнозував погоду за зірками, завбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н. е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса вода - основа і першопочаток всього сущого. Вода - джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду Фалеса з сукупністю тієї фізичної реальності, природ води, котра тече у річках, наповнює моря та озера. Вода для Фалеса - це не фізична речовина, а початок буття. Вода - це символ життя, його філософська метафора. Тут слід зазначити, що метафоричність філософських понять становить їх характерну рису.

Згідно з поглядами Анаксімандра /бл. 670-546 р. до н.е./ в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея "апейрона" /в перекладі з грецької мови "невизначене", "безмежне"/ не є відходом від конкретно-речових уявлень про перворечовину світу, Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене» неоформлене "дещо" утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

- на першому із "безмежного" виділяється "світовий першопочаток", своєрідний ембріон Космосу;

- на другому відбувається розподіл протилежності початків - вологого і сухого, холодного та гарячого;

- на третьому етапі в процесі боротьби цих початків буття утворюються чотири основні стихії. Це - вогонь /як поєднання гарячого і сухого початків/, повітря /як поєднання вологого і теплого/, вода /вологого і холодного/, земля /холодного і сухого/. В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен /бл. 585-525 рр. до н.е./. Першопочатком усього сущого, з Його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає і існує світ. Через те, що повітря має здатність "згущатись" і "розріджуватись", утворюється вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро - і макрокосмосу. "Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря". Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту /мікрокосмосу/ такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос /макрокосмос/ -світ в цілому. Людина - це уподібнення світу і існує нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття", яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа /або дух/, завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку буття наочно представлений водою, повітрям, "алейроном", особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта /бл. 544-483 р. до н.е./, який вбачав першооснову світу у вогні. "Світ єдиний з усього, що ІСН./Є - твердив Геракліт, - не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". В цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.

Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії, він виходець з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. Два імені затвердились за Гераклітом: "Темний" та "Плакучий". Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. В його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, котрі потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному неважко зрозуміти і вознестись душею, Ім’я "Плакучий" - затвердилось за Гераклітом в наслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Філософія класичної Греції

У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.). Він відмовився від дослідження космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, після смерті Сократа, що по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноти, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найбільш плідний розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Підставою істинного знання у Платона є цілокупність ідей, яка в своїй єдності (як ідея блага) виступає як вище буття, справжнє буття. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншим початком — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності ідеям. Людське пізнання пояснюється причетністю цій сущій істині душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Саме пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний аскетизм, з іншого — прагнення до вдосконалення людського суспільства (реформа звичаїв, виховання; утопія держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті Платонівська академія в особі його найближчих наступників — Спевсіппа, Ксенократа та інших.

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей. Приєднуючись до Платона у прийнятті ідеальних загальних засад, мислимих у нашому розумі, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як дійсні причини і початки речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформною потенції), немає і чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах. Природа — природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство. Логіка роботи Аристотеля впродовж двох тисячоліть служила базисом логічних досліджень. Природно-історичні твори Аристотеля являють собою широку систематизацію вивчення природи.