63. Людина та історія. Роль мас та особи в історії.

У XX ст. сформулювалося стійке розуміння того образу людини, що склався в античності. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції людина вважається часткою Космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт вважав: якою мірою Всесвіт є макрокосм, у такій же мірі і людина — мікрокосм. Філософи Мілетської школи стверджували: людина має всі основні елементи стихії Космосу. У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів. Успадкувавши від ранньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її часткою природи, софісти першими розглянули людину в умовах культурно-соціального буття. У софістів людина — розумна, що пізнає, і творчо діюча істота, що діє і в культурній діяльності, і в пізнанні.

Сучасні істини — продукт людської творчості. Акцентуючи увагу на внутрішньому світі, моральних якостях і можливостях, на душі людини Сократ бачив деяку третю величину між світом ідей і світом речей. Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Зводячи філософію людини до вчення про душу, втрачає цілісний погляд на людину і закладає визначену традицію у філософській антропології.

У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу. Платон вважав, що покликання людини — пізнавати, наслідувати, дотримуватись абсолютних і незмінних зразків, що є у світі ідей. Там, де людина відхиляється від покликання і виявляє творчу самостійність, породжу» щось негативне, недобре.

Людина Аристотеля — вершина світової ієрархії: з одного боку, внутрішньо поєднана із природою, а з іншого — протистоїть їй, оскільки має душу, що хоча і є форма тіла, але визначається вищою формою. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.

Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, а з іншого боку, підкреслювалася самоцінність людської особи, обґрунтовувалася її індивідуальність. Ренесансне, цілісне розуміння людини поступається місцем ідеї дуалізму душі і тіла, послідовно розвинутій у філософії Рене Декарта. Рене Декарт закликає піддавати все сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже, я існую». Суть людини у мисленні, у розумності. Розум, використовуючи власні засоби, може досягти повної вірогідності у всіх сферах знання. Воля людини здійснюється в діях, що погодяться з раціональним пізнанням.

Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII — початку XIX ст. відбувається в процесі подолання раціоналізму і сенсуалістичного емпіризму. Знову, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму). Дальший розвиток антропології відбувається в німецькій класичній філософії. Тут початок діяльності людини розуміється найважливішим. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самооцінку, автономну, активну істоту. У філософа Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам приймає крайню форму і, власне кажучи, нівелює активність і волю людини. Історія є процес сходження абсолютного духу до рівня самопізнання. Людина ж тільки здійснює в процесі сходження певну роль, наділену їй світовим духом.

Роль особи в історії

Особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка. І відіграє важливу роль у історії людства.

У міфології стародавніх народів постійно говориться про сильних особистостей, що керують або усім життям суспільства, або його окремими частинами. Це – боги, напівбоги, герої... Вони є головними, вони вирішують все.

Подібні погляди на особистість в історії перейшли і в європейську філософію - історія розглядалася як сфера діяльності великих людей. Головним ідеологом „культу героїв” у європейській філософії ХІХ ст. був англійський філософ Карлейль Томас. У своїх творах („Onheroworship”, 1841р.) він намагався звести весь прогрес людства до особистостей окремих героїв, що наділені високими моральними якостями.

У російській філософії велику увагу питанню особистості приділяв В. Соловйов. Він вважав, початком прогресу від вищого до нижчого у суспільстві є особистість в силу властивого їй необмеженого прагнення до кращого. Особистість – динамічний елемент, а дане суспільство – статистична сторона людського життя. Коли особистість відчуває обмеженість існуючого суспільства, то вона прагне його реформувати, тобто стає носієм вищої суспільної свідомості, що згодом стає панівною.

У марксизмі соціальною силою, що є здатною кардинально змінити соціальні відносини, а отже, і весь хід історії, визнається робітничий клас, пролетаріат взагалі...

Екзистенціоналісти кожну людину розглядали як особистість. Їй судилося побувати в історії, вона „закинута” в неї і не може прожити поза нею, поза суспільством. Але здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. На думку Сартра, історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії. А феноменолог Хайдеггер розглядав кожну людину як історію.