- •1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
- •3.Неортодоксальні філософські системи Стародавньої Індії.
- •6. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
- •9. Філософія Демокріта.
- •11. Філософія Сократа
- •12.Учення про ідеї та теорія пізнання Платона
- •13 .Ідеальна держава Платона
- •14. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.
- •16.Скептицизм в античній філософії
- •17Епікуреїзм в античній філософії
- •18. Апатія, атараксія, евдемонія в елліністичній філософії
- •19. Неоплатонізм в античній філософії
- •20. Основні риси філософії Середньовіччя.
- •21. Апологетика: примат віри.
- •23. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)
- •24. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.
- •26. Натурфілософія доби Відродження.
- •29. Філософія Реформації ( м. Лютер, ж. Кальвін)
- •30 Передумови та основні риси філософії Нового часу.
- •31.Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів р. Декарта
- •32. Емпірична філософія ф.Бекона.
- •34. Просвітництво
- •35. Етичні погляди і. Канта. "Категоричний імператив".
- •36. Антропологічний матеріалізм л.Фейєрбаха.
- •37. Метод і система філософії г. Гегеля.
- •38. Теорія пізнання і. Канта
- •39. Філософія історії Гегеля.
- •40. Філософія марксизму(діалектичний та історичний матеріалізм
- •41.Формаційна теорія суспільного розвитку к. Маркса
- •42. Філософія Київської Русі
- •38. Філософське вчення г.С.Сковороди.
- •47. "Філософія серця" п.Юркевича.
- •48.Українська філософія хх ст
- •49. І.Я.Франко про українську національну ідею.
- •50. Філософські ідеї у творчості Лесі Українки
- •51. Філософські погляди в.І.Вернадського.
- •52.Філософія життя (а. Шопенгауер, ф. Ніцше
- •53. Позитивізм і неопозитивізм
- •54.Прагматизм.
- •55. Фрейдизм.
- •56 Неофрейдизм.
- •57. Екзистенціалізм
- •59.Філософія постмодернізму.
21. Апологетика: примат віри.
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.
Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).
22. Патристика: віра для розуміння. Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.