54.Прагматизм.

Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не вп ливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об'єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки, наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.

55. Фрейдизм.

Фрейдизм     загальне позначення різних шкіл і течій, які прагнуть застосувати психологічний. вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому. Ф. як соціальну і філос.-антропологіч. доктрину слід відрізняти від психоаналізу як конкретного методу вивчення бессоя-нат. психич. процесів, принципам якого Ф. надає універс. значення, що приводить його до психологізації суспільства і особистості.

            Ф. з самого початку свого існування не представляв собою чогось єдиного; двоїсте ставлення самого Фрейда до несвідомого, в якому він бачив джерело одночасно як творчих, так і зруйнує. тенденцій, зумовило можливість різного, іноді прямо протилежного тлумачення принципів його вчення. Вже серед найближчих учнів Фрейда в 1910-х рр.. виникла суперечка про те, що слід вважати осн. рушійним фактором психіки. Якщо у Фрейда таким визнається енергія бессознат. психосексуальних потягів, то у А. Адлера і в заснованій ним індивідуальної психології цю роль відіграє комплекс неповноцінності і прагнення до самоствердження, у школі «аналітичної психології» К. Г. Юнга першоосновою вважається колективне несвідоме та його архетипи, а для U. Ранка (Австрія) вся чоловіче. діяльність виявлялася підпорядкованої подолання первинної «травми народження». Широке поширення Ф. почалося після 1-ї світової війни і було пов'язано як із загальною кризою бурж. суспільства і культури, так і з кризою ряду традиц. напрямів психологічний. науки. При цьому різні напрямки Ф. прагнули заповнити відсутнє у Фрейда фі-лос. і методологіч. обгрунтування положень його вчення, спираючись на різні філос. і социологич. доктрини. Виділилося биологизаторское протягом, спрямоване у бік позитивізму і біхевіоризму і особливо впливове в США; воно зробило значить. вплив на розвиток псіхосоматіч. медицини (психосоматика); до цього ж напрямку примикають і досліди зближення Ф. з рефлексологією, кібернетикою і т. д. Отримав поширення т. зв. соціальний Ф.; у своїй традиц. формі він розглядає культурні, соціальні і по-літіч. явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних бессознат. процесів, що грають у Ф. роль базису по відношенню до соціальної та культурної сфери. В кін. 1930-х рр.. виник неофрейдизм, який прагне перетворити Ф. у чисто социологич. і культурологіч. доктрину, пориваючи при цьому з концепцією несвідомого і з биологич. передумовами вчення Фрейда; найбільшого поширення він отримав в США після 2-ої світової війни (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван). З кін. 40-х рр.. 20 в. під впливом екзистенціалізму виникли т. н. екзистенційний аналіз (Л. Бісвангер, Швейцарія) і мед. антропологія (В. Вайцзеккер, ФРН). Характерні спроби використання Ф. з боку протестантських (Р. Нібур, П. Тілліх) і частково католич. теологів (І. Карузо в Австрії та ін.) Специфічний. переломлення Ф. отримав в 1960-х рр.. в ідеології «нових лівих» (Г. Маркузе, «Ерос і цивілізація» - «Eros and civilization», 1955, та ін) за посередництвом учня Фрейда В. Райха. Вплив Ф. особливо проявилося в соціальній психології, етнографії (амер. культур-антропологія, тісно пов'язана з неофрейдизмом), літературознавстві, літ. і мистецтв. критиці. Поряд з цим вплив Ф. позначилося в теорії і практики різних модерністських мистецтв. течій (сюрреалізм, який претендував на розширення сфери мистецтва через залучення несвідомого, і т. д.).