Методи прямого впливу

— це відкрите висловлювання своїх вимог, нав'язування нашої оцінки, наших поглядів, бажань. Ці методи прямо пов'язані з особистістю дорослого. Якщо вимогу висуває авторитетна людина, вона ви­конується беззаперечно.

Проте ці методи найтрудніші, бо в них відображається протистояння однієї особистості іншій, тому вони повинні застосовуватися педагогічно пра­вильно і визначатися метою, яку доросла людина ставить перед собою, f Застосування цих методів включають два моменти:

1. Створюється нова педагогічна ситуація конструктивного змісту, яка вимагає від дитини іншої поведінки.

2. Ця ситуація народжує у дитини нові почуття, які стають мотивами, спричиняють до бажаної поведінки.

Види прямих педагогічних прийомів (методів)

Щодо відкритих методів впливу, треба зауважити, що це методи нав'язу­вання нашого ставлення до тих чи інших подій, наших бажань, поглядів, оці­нок.

По-перше, треба вміти це робити. Згадайте А.С. Макаренка, «Іди сюди!» можна сказати з 15—20 відтінками. Але важливим є й інше: треба створити умови, щоб накази виконувалися! Коли ми вимагаємо, наказуємо, ми є носіями моральних норм і правил людських стосунків. Проте ми самі живемо за одними нормами, а від дітей вимагаємо жити за іншими, які нам більш вигідні, тоді треба вважати, що вони нічого не чують і не бачать. За таких умов можливо тільки в страху тримати дитину й виконувати під примусом те, що від неї вимагається. Ці методи здаються простими: «хочу і вимагаю». Але ці методи найважчі, бо відбувається протиставлення один одному. І дитині важливо відчувати, що накази не від безвладності, а від впевненості, знань, внутрішньої сили. Треба не поспішати з власним рішенням. Корисно знати і думку дитини, особливості обставин тощо. Значну роль відіграє авторитет дорослого, поважне ставлення до дитини, розуміння її.

Але з іншого боку, в дитини обов'язково повинні бути обмеження, забо­рони, ї х має бути небагато, але вони повинні бути гнучкими. За Гіппенрейтер Ю.Б, вони можуть бути розміщені по 4 групах (або зонах):

I зона — зелена — в неї входить усе, що дозволяється дитині: діяти за власним бажанням, чинити на власний розсуд.

II зона — жовта — свобода відносна: дитина може робити що хоче, але в межах дозволеного, тобто за умови виконання певних правил. Наприклад, можна сідати за уроки, коли хочеш, але закінчити роботу потрібно до 8 години.

Така свобода з певним обмеженням виховує внутрішню дисципліну, вміння організовувати й контролювати себе за допомогою зовнішніх правил.

3. зона — помаранчева. Дії, поведінка дитини не бажані, але складаються обставини, які вимагають деякого послаблення вимог. Наприклад, спати треба лягати о 9 годині, але прийшли гості... або приїжджає батько.

4. зона — вимоги категоричні, винятки не дозволяються. Наприклад, не можна битися, грати з вогнем, кривдити маленьких.

Цей перелік «дорослішає» разом з дитиною і спрямовує її на серйозні моральні норми і соціальні заборони.

Вимоги дорослих не повинні вступати в протиріччя з важливими потре­бами дитини. Як приклад, активність рухова — природна потреба, або спілку­вання з ровесниками для підлітка. Правила, вимоги, обмеження повинні бути узгоджені дорослими між собою. Якщо старші роблять на очах дитини те, що їм забороняється, рано чи пізно заборону буде порушено. Краще заборону замі­нити навчанням, як треба щось робити, тобто вправлянням і вихованням ро­зуму та умінь соціальної поведінки.

І. До словесних впливів на емоційну сферу з метою змінити поведінку дитини відносяться навіювання. При цьому методі немає активного розуміння, розгорнутий логічний аналіз, критична оцінка пропозиції. Завдяки навіюванню формуються особистісні установки. Установка — це готовність, схильність людини до певної поведінки й діяльності. Установка є механізмом неусвідомлюваної регуляції. Настанова виникає тоді, коли зустрічаються потреба і ситуація її задоволення.

Навіювання може бути і є компонентом людського спілкування (співчу­ваємо, радіємо). Навіювання використовується успішно за таких умов:

1. Успіх цього методу залежить від сугестивності (навіюваності) дитини. Навіюваність — це відкритість іншому, здатність вірити, довіряти. Навіюваність підсилюється при низькій самооцінці, невпевненості, при почутті неповноцін­ності, покірності, слабкодухості, тривожності, слабкості логічного мислення або при низькому рівні інформованості щодо питання, яке обговорюється. Навіюваність — нормальна властивість людської психіки.

З неї починається людина. Всим, що людина засвоїла в ранньому дитин­стві, вона зобов'язана цій властивості. Але з роками розвивається воля, вміння протистояти впливу. Сприймання стає вибірковим. Велика навіюваність у до­рослого розглядається як негативна якість:

«Хто йому слово останнє скаже, той на душі його зверху і ляже» (приказка)

Надмірна навіюваність може дезорганізувати поведінку, тому і треба вчити протистояти будь-якому випадковому впливу.

Навіюваність характеризується такими рисами:

• спрямованістю, конкретністю: є мета і є адресат;

• директивністю, категоричністю, обов'язковістю, наказовим способом, хоча іноді у м'якій формі;

• експресивністю: мова виразна, твердий погляд, власна міміка;

• динамічністю: це енергетична характеристика навіювання, яка приковує до себе увагу, це динамічне чергування слів та пауз;

• інформативністю: це емоційно-смислова насиченість при мінімальній тривалості.

Але можливо, що людина не сприймає вимоги, бо спрацьовує антинавіювання, особливо, якщо вимоги поставляються в грубій формі, або вони не посильні. Антинавіювання може виникнути навіть на окрему людину.

Ефективність навіювання залежить від деяких особливостей того, хто до нього вдається, наприклад, соціальний статус людини (наприклад, батьки чи вчитель), привабливість, авторитет, довіра до людини або воля, впевненість самої людини.

Вимоги до навіювання:

• не навіювати негативне, нереальне;

• надійність ефекту навіювання залежить і від того, як зміст навіїрваного включається в систему цінностей дитини; ,

• навіювання корисне і в плані корекції деяких негативних рис характеру людини.

ІІ. Переконання — метод логічного впливу на свідомість дитини, додер­жуючись критеріїв логіки, здорового глузду, життєвих норм взаємин людей. Вчитель допомагає учням сприймати світ і самого себе в ньому шляхом логіч­ного об'єктивного міркування.

Основу цього методу складає здатність людини підлягати впливу раціональної, логічної позиції, яка вміщує в собі істину. Цей метод полягає у відборі інформації, логічному упорядкуванні фактів, на аналізі яких робиться висно­вок, або виконання певної вимоги, особливо коли стикаються протилежні по­гляди, інтереси.

Завдання вчителя — допомогти учневі зрозуміти, критично оцінити і прийняти логічно виправдані вимоги, при цьому формуються певні погляди, ціннісні орієнтації, переконання.

Початок застосування методу переконання відносимо до дошкільного віку, коли розпочинаємо роз'яснювати сутність, значущість вимог; важливо забезпечувати можливість вибору, але при цьому попереджаємо про наслідки того чи іншого вибору і таким чином даємо можливість критично оцінити варіанти поведінки і обрати потрібний.

Цей метод повинен стати основним методом прямого словесного впливу в підлітковому та юнацькому віці. Його успіх залежить також від врахування особливостей того, кого переконуємо.

Тут можливі такі варіанти:

1.У школяра немає своєї точки зору. Він не протистоїть вам. Тоді ви про­сто повідомляєте йому факти, аргументовано оцінюєте їх, пропонуєте корис­ний варіант виходу з ситуації. Успіх визначається в цьому випадку тим, наскільки зрозумілі пропозиції, наскільки доказові доводи.

2. У школяра є своя точка зору, яка відрізняється від вашої, але вона не­стійка. Ваше завдання — викликати сумнів, посилити вагання. При цьому тон повинен бути довірчий, поважний («...спробуємо розібратися...» або «...припу­стимо, ти правий, тоді як зрозуміти такий факт?»). Учитель допомагає учню пе­ревірити свою думку, проаналізувати свої власні переконання, усвідомити моральний смисл своїх вчинків або манеру взаємовідносин. Свою точку зору ви не нав'язуєте, а пропонуєте співставити різні думки, оцінки і самому розіб­ратися в ситуації.

3. Школяр впевнений, що його позиція, точка зору правильна. І якщо ка­тегорично її оцінити: «Ти неправий!» — взаємонепорозуміння посилиться. В та­кому разі слід спокійно запропонувати обґрунтувати свою думку. Вислухавши її терпляче, уважно, помітити в міркуванні протиріччя і запропонувати зупини­тися на них, повторити їх. Те, що здавалося учневі безперечним, стає предметом усвідомлення, розмірковування. Таким чином, учитель допомагає учневі довести до логічного кінця свої думки, побачити недоречності, виправити помилки.

ІІІ. Санкціонування вчинків і поведінки дитини відбувається методами заохочення та покарання як визнання заслуг, схвалення при виконанні вимог, або, навпаки, засудження при їх порушенні.

Сила цих методів у тому, що вони породжують відповідні почуття: задо­волення успіхом, почуття власної гідності, гордості за досягнення, або проти­річчя — розчарування, прикрості тощо.

Наша педагогіка широко користується цими методами, іноді не тільки зу­силля дитини в досягненні успіху заохочуємо, а й будь-який результат: «Моло­дець!», «Розумна!», а дитина у відповідь: «Мама, скажи ще раз, що я молодець!». ., Вимоги до застосування цих методів

Похвала як вид заохочення вимагає додержуватися таких вимог:

• заохочувати потрібно за умови, коли дитина доклала зусиль, коли ре­зультат одержала працею;

• шкідливо заохочувати за те, що легко далося;

• шкідливо хвалити декілька разів за одну і ту ж роботу;

• шкідливо хвалити через бажання подобатися, з почуття жалю; ^:

• корисно хвалити дітей невпевнених, за перевищення норми;

• може бути випереджаюча похвала як аванс на переборення очікуваних труднощів.

Загальне побажання: мати обережність і почуття міри. Корисним є опосередкована похвала: «Тарілки блищать як дзеркало!», «Як приємно бути в чисто прибраній кімнаті!»Похвалу можна замінити жартом, приказкою тощо.

Покарання — гальмівний метод при небажаних діях дитини, провини, проступку. Коли згадуємо про покарання, одразу розуміємо щось Жорстке, на­віть жорстоку поведінку. Останнє взагалі несприйнятливе у вихованні дітей. Але ж ми повинні передати досвід дитині, застерегти її від ударів життя. Зав­дання вихователя так представити проступок дитини, щоб вона побачила себе як у дзеркалі й пережила всю тяжкість наслідків проступку. Є думка, що пока­рання виробляє негативну реакцію на небажані дії, здатність передбачати на­слідки її. В той час як емоційне передбачення зупиняє дитину, примушує не робити недозволеного.

Як за допомогою покарання керувати становленням особистості дитини? Вихідні положення: кожний віковий період характеризується деякою специфі­кою формування саморегуляції моральної поведінки, що знаходить відобра­ження на загальному процесі формування особистості; досягається мета виховання, якщо вдається спрямувати власну діяльність дитини, яка виникає і формується в процесі виховання. Керування собою виростає з того, як дитиною керували батьки, вихователі, вчителі.

Керування дитиною шляхом покарання є прикладом насильного керу­вання. Його формула: «Якщо не буде бажаної поведінки, я тобі зроблю погано». Звідси народжується глобальна захисна поведінка, мета якої позбутися страху покарання. Для дорослих складається ілюзія ефективності покарання, бо неба­жана дія швидко зупиняється. Проте психологами доведено (Ордов Ю.М.), що утримання небажаної поведінки триває до тих пір, поки практично існує можли­вість покарання. Якщо погрози покарання немає, енергія, мотивація даної дії по­вністю відновлюється після першого позитивного підкріплення. З виникненням Я-концепції можливості парадигми насильства бере на себе наше «Я» (почуття провини, сорому), хоча ми не називаємо це насильством. Насильство — це відно­сини між людьми, за яких парадигма насильницького управління заперечує са­морегуляцію, між керівником та дитиною виникає емоційний бар'єр, у керівника переважає стереотип: «Якщо ти цього не зробиш (або зробиш), тобі буде погано».

Якщо дитина пройде таку школу виховання, важко чекати від неї, що вона в своєму дорослому житті буде керуватися іншою парадигмою.

Ненасильницька парадигма полягає в згасанні непідкріпленої поведінки, з'являється потреба знайти інші способи поведінки, які б відповідали вимогам оточуючих. Найбільш правильно досягати виконання дитиною правил за до­помогою прийомів, які б спиралися не на дитячу свідомість, а на емоційне пе­редбачення. Це підвищує чутливість й до «м'яких» способів впливу (офіційний тон, утікання від розмови тощо).

Будь-яке покарання, навіть справедливе, підсилює агресію, відчуженість. Уміння обходитися без покарання підвищує чутливість до м'яких мір впливу. Покарання — дуже складний метод: яка повинна бути міра покарання? Як воно вплине на дитину, якою буде реакція? Чи зможе покарання відвернути неслух­няність у майбутньому?

Загальні вимоги до покарання:

1. Коли треба покарати дитину, більш правильно позбавити ЇЇ хорошого, ніж робити їй погано (позбавити подарунка, прогулянки тощо).

2. Якщо покарання необхідне, запропонуйте дитині самій його обрати.

3. Треба бути впевненим, що дитина розуміє, за що саме її карають. Ди­тина, школяр повинні розуміти, що нормам, правилам поведінки треба підко­рятися так само, як і правилам гри. Виконання норм і правил поведінки захищає людину від несподіванок, робить її вільною.

4. Треба дорослому навчитися розуміти почуття дитини, відповідати на них, тобто бути емпатійним, тоді створюються умови для виходу емоцій. Це особливо важливо для негативних переживань.

5. Засуджуємо дії дитини, а не почуття. Дитина має право і на позитивні, і на негативні переживання.

6. Коли вдаємося до покарання, слід спочатку подумати: навіщо? який вплив воно справить на дитину? а не «за що?»

Якщо є стійка неслухняність, причина, як правило, емоційна, а не раціо­нальна: боротьба за увагу; потреба в самоствердженні; немає віри в себе, зани­жена самооцінка, а ззовні — зухвала поведінка. *

Що робити дорослому ?

1.Змінити свою звичну реакцію на таку поведінку, змінити характер спіл­ кування. ',....

2.Дати дитині більшу свободу у виборі поведінки.

3.Найти причину образи дитини. Треба попросити пробачення, якщо є вина. .""""

4.Зменшити свої очікування, претензії, зрозуміти дитину, не вдаватися до критики, а підтримати дитину, знайти, за що можна похвалити.

Якщо дорослий застосовує покарання, йому слід пам'ятати:

• покарання не повинно шкодити здоров'ю;

• не можна карати, коли дитині щось не вдається;

• не можна карати за всі помилки одразу, зібравши їх до купи;

• коли говорили про покарання, одразу слід говорити про бажану манеру поведінки (як слід було робити).

Проте у всіх випадках не принижувати гідність дитини, пам'ятати, що особистість чіпати не можна, одразу давати позитивні аванси на майбутнє. Треба знати правила:

1. «Покараний — прощений!»

2. Тривожність, яка виникає при покаранні, гальмує научіння.

3. Якщо дитину карати часто, вона звикає до нього. Що тоді робити? Під­силювати інтенсивність покарання? Але ж існує межа! ^v

Види покарання:

• для дошкільників позбавлення ласки;

• ігнорування увагою;

• сухий тон, засуджуючий тон;

• не розмовляти протягом деякого часу;

• не дозволяти займатися улюбленою справою;

• відстрочка приємної обіцянки;

•метод природних наслідків (насмітив — прибери);

• іронічна похвала та ін.

У шкільній практиці можна спостерігати «хвильовий ефект», коли пока-

рання одного відбивається на всіх учнях класу. Покарання вчителя викликає увагу до учня як підкріплення або як засіб самоствердження (Стоунс).

Завдання: формувати внутрішню свободу учня, використовувати вільний вибір і самостійне прийняття рішення щодо покарання.

Лекція 2