Лекція № 10. Самооцінка особистості

Проблема виникнення та розвитку самооцінки є однією з центральних у розвитку особистості. Самооцінка є необхідним компонентом самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей своєї поведінки, ставлення до навколишнього, до інших людей, самому собі.

Самооцінка включає в себе вміння оцінити свої сили і можливості, поставитися до себе критично. Вона дозволяє людині приміряти свої сили до завдань і вимог навколишнього середовища і відповідно до цього самостійно ставити перед собою певні цілі і завдання. Таким чином, самооцінка становить основу рівня домагань, тобто рівня тих завдань, до здійснення яких людина вважає себе здатним. Присутня у кожному акті поведінки, самооцінка є важливим компонентом в управлінні цим поведінкою. Все це і робить самооцінку важливим чинником у формуванні особистості.

Самооцінка може бути адекватною і неадекватною. Залежно від характеру самооцінки в людини складається або адекватне ставлення до себе, або неадекватне, неправильне. В останньому випадку людина постійно стикається з неуспіхом, він часто вступає в конфлікти з оточуючими, порушується гармонійність розвитку його особистості. Характер самооцінки визначає формування тих чи інших якостей особистості (наприклад, адекватна самооцінка сприяє формуванню впевненості в собі, самокритичності, наполегливості, вимогливості; неадекватна - невпевненості або зайвої самовпевненості, некритичності).

Звичайно, цілком адекватна самооцінка, адекватне ставлення до себе є вищою стадією розвитку самооцінки і характерні для дорослої людини. У процесі ж розвитку дитини повинні мати місце деякі особливості формування самооцінки, специфічні для кожного ступеня вікового розвитку.

Проблемі розвитку самооцінки присвячено багато досліджень як у нас в країні, так і за кордоном. Західноєвропейські та американські психологи розглядають самооцінку в основному як механізм, що забезпечує узгодженість вимог індивіда до себе із зовнішніми умовами, тобто максимальну врівноваженість особистості з навколишнім його соціальним середовищем. При цьому саме навколишнє середовище розглядається як ворожа людині. Такий підхід характерний як для З. Фрейда, так і для його послідовників-неофрейдистов (К. Хорні, Е. Фромма та ін.) У роботах цих психологів самооцінка виступає як функція особистості і розглядається у зв'язку з афективно-потреба-ної сферою особистості.

З точки зору радянської психології роль самооцінки не обмежується пристосувальної функцією; самооцінка стає одним з механізмів, що реалізують активність особистості.

Велике значення для вирішення проблеми самооцінки мають роботи К. Левіна та його учнів, які займалися спеціальним вивченням мотивів, потреб, рівня домагань та їх співвідношення.

В результаті цих та інших досліджень вчені дійшли висновку про співвідношення самооцінки і рівня домагань. Цікавою з цієї точки зору є теорія К. Роджерса.

Особистість, за К. Роджерсу, виникає в процесі розвитку, і її сутністю є знання індивіда про себе та самооцінка. Самооцінка виникає в результаті взаємодії з навколишнім середовищем, оціночного взаємодії з іншими людьми. Поведінка дитини та її подальший розвиток насамперед узгоджуються з його самооцінкою.

В індивідуальному розвитку, як каже К. Роджерс, між представленням людини про себе і реальним досвідом, що включає в себе і оцінки оточуючих, і моральні цінності, може виникнути конфлікт. В одних випадках причиною конфлікту є розбіжність між самооцінкою і оцінками оточуючих, в інших - розбіжність між самооцінкою і тим ідеальним уявленням про себе, відповідати якому людина прагне. Але не завжди це розбіжність є патогенним. К. Роджерс вважає, що вихід в більшій мірі залежить від того, як склалася самооцінка в індивідуальному досвіді людини. Деякі люди не бажають перебудовувати свою самооцінку і викривлено інтерпретують свій реальний досвід. Інші виявляються здатними перебудовувати самооцінку, приводячи її у відповідність зі своїм реальним досвідом. Гнучкість в оцінці самого себе, вміння коригувати свою поведінку під впливом досвіду є умовою безболісної адаптації до умов життя. Вирішальне значення для нормального психічного стану людини має згоду з самим собою, тобто правильне, адекватне ставлення і до себе, і до своїх можливостей. Психологи відзначають значення для розвитку особистості потреби в позитивній оцінці: індивід потребує схвалення і повазі інших людей. На основі цієї поваги виникає самоповагу, яке стає найважливішою потребою індивіда.

У радянській психології дослідження проблеми самооцінки пов'язані з вивченням проблеми розвитку і самосвідомості, з іменами Б. Г. Ананьєва, С. Л. Рубінштейна, Л. І. Божович, М. С. Ней-марк, Л. С. Славіної, Є. А. Серебрякової і ін Ці дослідження присвячені вивченню рівня домагань дітей, їх впевненості або невпевненості в собі і пов'язаних з цим особливостей їх самооцінки.

Самооцінка, закріпилася і стала рисою характеру, не обмежується рамками якої-небудь однієї діяльності, а поширюється і на інші види діяльності. Важливим фактором розвитку особистості дитини є оцінки його оточуючими. Емоційне самопочуття дитини залежить від того, які взаємини склалися в нього з оточуючими людьми, чи відповідає він тим вимогам, які до нього пред'являються, наскільки задовольняється його потреба в позитивній оцінці. З віком самооцінка як мотив поведінки і діяльності стає досить стійким утворенням і більш значущою, ніж потреба в оцінці оточуючих.

Генетична потреба в оцінці - більш раннє освіту, ніж потреба в самооцінці. З віком самооцінка певною мірою емансіпіруется від думки оточуючих і починає виконувати самостійну функцію у формуванні особистості, опосередковуючи ставлення суб'єкта до дійсності, в тому числі до оцінок оточуючих. Сутність цієї функції полягає в тому, що людина на основі оцінки своїх можливостей пред'являє до себе певні вимоги і надходить відповідно до цих вимог.

Треба зазначити, що вимоги, що пред'являються до дитини або підлітку ззовні, якщо вони розходяться з вимогами його до себе, нездатні чинити на нього належний вплив. Можливість вступати незалежно або всупереч оцінками оточуючих пов'язана зі стійкістю особистості. Якщо розбіжність між оцінкою або самооцінкою носить тривалий характер (особливо в тих випадках, коли оцінка є адекватною), остання або перебудовується слідом за оцінкою, або виникає гострий конфлікт, що призводить до серйозної кризи. Тому так важливо вивчати самооцінку людини і її відповідність або невідповідність оцінці.