1.1.3. Структура рельєфу: внутрішній і зовнішній концентри існування

Панує інтуїтивне розуміння форми як зовнішніх обрисів об'єкта і загальнонаукове - як системи стійких зв'язків, організації змісту.

Детальне дослідження співвідношення цих і інших понять зробив видатний російський геофізик М.О. Флоренсов: "В современном естествознании форме Гегеля как системе устойчивых связей частей целого ближе всего соответствует понятие "структура", и таким образом, правильно было бы говорить о структуре как внутренней форме тел (явлений) и, в свою оче­редь, о форме как внешней их структуре " (див. ³⁹, с. 41).

Ми надалі розрізнятимемо зовнішню і внутрішню форми рельєфу в такий спосіб.

Наглядні обриси рельєфу, його пластика - те, що ми спостерігаємо в рельєфі безпосередньо – становлять його зовнішню форму, чи користуючись традиційною термінологією - морфологію рельєфу.

Внутрішню форму ми свого часу назвали структурою рельєфу, дотримуючись загальнонаукового розуміння цього терміну в методології системно-структурного аналізу. Внутрішньою формою – тобто структурою рельєфу - є властивості рельєфу, що управляють процесами - організують літодинамічний потік, у вузькому сенсі - поверхневий рух речовини. Значення внутрішньої форми полягає в тому, що вона організує рельєф у єдину матеріальну систему.

Геоморфосистеми є одиницями ієрархічної структурної організації рельєфу. Вони можуть мати різну генетичну природу. Надалі мова йтиме переважно про флювіальні геоморфосистеми.

Зважаючи на ряд обставин – саме широке поширення флювіального рельєфу, його переважання на обжитих територіях суходолу, але перш за все – очевидність певного порядку, притаманного цьому рельєфові, системний підхід до нього (навіть і без застосування специфічного понятійно-термінологічного апарату) набув досить широкого застосування.

Ряд досить відомих геоморфологічних робіт відображали будову й функціонування такого рельєфу ще до визнання системного підходу. Крім робіт згадуваних у Вступі класичних досліджень Хортона з його системними законами «гідравлічної геометрії», це дослідження річкових систем Н.Н. Гарцмана (див. ⁷), О.В. Позднякова ²⁴, О.І. Спирідонова 33, В.П. Філософова ³⁷, ³⁸ та ін. Саме ці роботи стали канвою для подальшого вже свідомого вторгнення системології в аналіз флювіальних геоморфологічних систем ²¹,²⁶,³⁰,⁴⁵.

У свою чергу, нова методологія спричинила появу нових прикладних досліджень і відповідних розробок, перш за все у сфері автоматизованого й автоматичного аналізу дистанційної інформації про флювіальний рельєф, що стали основою включення відповідних алгоритмів і розробки програм до потужних комп‘ютерних систем проектування, розпізнавання місцевості, орієнтування тощо.

У той самий час, виникла потреба вилучення й більш глибокого усвідомлення саме морфологічної інформації як фізіономічного образу флювіальної геоморфосистеми. У цьому напрямі здійснювалися дослідження автора розділу з колегами, що узагальнюються нижче ¹⁵,⁴⁶,⁴⁷, ⁵⁰.

Досить складним у геосистемній концепції є співвідношення онтологічного та гносеологічного щодо поняття геосистема. З одного боку, геосистеми є, як зазначалося, природними утвореннями, бо процеси функціонування (енерго-масопереносу) підкоряються структурі (внутрішній формі) такої системи, котра визначає її організацію. Крім того, геосистема певного ієрархічного рангу включається до системи більш високого рангу як підсистема, водночас будучи над системою щодо систем ще нижчих рангів. Нарешті, кожна з геосистем саморегулюється, водночас відбиваючи той самий процес у геосистемі вищих рангів і впливаючи на нього у геосистемах нижчих рангів. Найпереконливіше це можна побачити на прикладі саме флювіального рельєфу, де кожний водозбір повністю відповідає названим рисам. Отже, геоморфосистеми слід онтологічними утвореннями, тобто такими, властивості системної організації котрих притаманні їм генетично.

Щодо гносеологічного статусу таких систем, то він до певної міри визначається онтологічними властивостями, але все ж має у собі суттєві риси залежності від дослідника. Про це свідчить, зокрема, відомий факт того, що різні дослідними, вивчаючи такі онтологічні геосистеми, як ФГМС, приходять до якісно різних висновків, котрі інколи є суперечливими. Це, зокрема, стосується й нашого дослідження, де досить часто властивості геосистем описуються як іманентні, натомість інші геоморфологи їх або не визнають, або не помічають. Це особливо стосується просторово-часових відносин і відповідних шкал або мір, а також явищ симетрії, анізотропії та ін..

Остання обставина не є органічною вадою парадигми. Вона свідчить про пізнавальну незалежність дослідника від онтологічного статусу об’єкта, тобто можливість розглядати останній різнобічно.