XVIII ст. Особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи:360

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз

начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць

кого полковника Григорія Грабянки (? – близько 1737 р.) та кан

целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670–1728).

Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед

істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина,

генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш

каРомановський (близько 1623–1703 рр.). Всі три літописи охо

плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.

В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво

рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за

їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо

писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів

таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес

но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі

заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се

було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу:

аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод

ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон

струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо

рична, була... головною заслугою козацьких літописів».

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо

ричного та літературного твору – «Історії Русів». Виступаючи з

моральноемоційним осудом самодержавної політики, доводячи

«давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття

руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій

політичного автономізму та республіканського демократизму, спря

мованих проти абсолютизму російського самодержавства. За слова

ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос

тала новіша українська література»1

.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст.

є творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794) Це була все

бічно обдарована людина: філософ, мислительгуманіст, просвітитель,

педагог, поет, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака

в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у КиєвоМоги

лянській академії, де навчався з перервами в 1734–1753 рр. Майже

1

Франко І. Твори: В 50ти томах. – К. 1984. – Т. 41. – С. 61.361

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети

Петрівни в Петербурзі.

У серпні 1744 р., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїха

ла до Києва, Г.Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав

звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії.

Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той

час, який ти не використав на навчання».

Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Ско

ворода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в

місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у

багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкува

тися з багатьма видатними людьми того часу.

Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював

домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківсько

му колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала

мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційни

ми концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р.

остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав

жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода манд

рував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с. Іванівці

у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 р., де і похований. На його

могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».

Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислите

лем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно

вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спад

щини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронра

вию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе»,

«Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.

В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про

три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва

ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу:

внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім

у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія),

то внутрішнім – невидима натура або бог (макросвіт), людський дух

(мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь

ких відносин (Біблія).

Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате

ріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. Мета362

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те,

яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму

розумінні світу філософ спирався на моральноетичні засади одвіч

ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до

збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб

ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо

софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання.

Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов’язу

валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в

утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при

родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням,

за якої усе потрібне – не важке, а все важке – не потрібне, проголо

шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди,

«радости душевної», щастя.

За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко

лись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежить від місця

і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і

безплотних сутностей. Ця ідея Г.Сковороди спрямована проти вся

кого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на

позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною

умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне

звільнення людини.

Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи

янської держави, яка б шанувала свою суспільність.

«Бог, – казав він, – дає народам науку та мистецтво, які зміц

нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо

получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди

на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».

Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо

го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної

церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов

лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста

вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне жит

тя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.

Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність

людини і природи, про самопізнання людини ввели Г.Сковороду в

коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика

була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.363

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Філософські погляди Г.Сковороди – уславлення ідей гуманізму,

правди, кращих душевних поривів людини – відображаються в його

літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш

відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай

ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси

рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав

і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).

«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук

раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав

нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст.

За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та

Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його

життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи

сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ

щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні

стю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну...».

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе

редником нової української літератури, зачинателем якої став Іван

Петрович Котляревський (1769–1838). Освіту він дістав у 1780–